Велике, як правило, бачиться у своїх істинних вимірах саме на відстані. Коли 22 січня 1919 року на урочистому Акті Соборності у Києві уповноважені представники Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки скріпили своїми підписами «Універсал Соборності», де, зокрема, урочисто проголошувалося, що «однині на всіх землях України, розділених віками, — Галичині, Буковині, Закарпатській Русі і Наддніпрянській Україні — буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили і вмирали, стали дійсністю. Однині повіки буде одна, самостійна Українська Народна Республіка», — це було високою маніфестацією, аж ніяк не констатацією реальності. У тому, власне, й полягала трагедія тодішньої України.
Справді, огляньмо гранично коротко політичну ситуацію на нашій Батьківщині в році 1919-му. Як пише відомий сучасний історик України, професор Орест Субтельний: «У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш ніж за рік Київ п’ять разів переходив із рук у руки. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти».
Слід погодитись, що проголошувати в таких більш ніж екстремальних умовах святі ідеали об’єднання двох частин України, розділеної протягом шести століть (!), — ЗУНР, що представляла наших співвітчизників на західних землях, та УНР, яка охоплювала Україну Наддніпрянську, — було зухвалим (точніше, безстрашним) викликом самій пані Історії. І ми сьогодні не можемо не згадати словами безмежної вдячності тих, хто зробив можливим цей доленосний акт Злуки двох частин України: Володимира Винниченка та Євгена Петрушевича, Лонгина Цегельського і Федора Швеця, Костя Левицького та Семена Вітика, зрештою, особливою була роль Михайла Грушевського, хоч на той момент він дещо втратив свій давній вплив...
Але все ж таки (і тут ми вже переходимо до сучасності) чому тоді не вдалося досягти омріяної мети — єдності української нації? Передусім, очевидно, тому, що лідери України (і на сході, й на заході) не зуміли вирішити два головні завдання, що стояли перед народом: соціально-економічна реформа (альтернативою якій весь час виступала, до речі, революційна анархія!) і здобуття національної незалежності. А тепер чесно спитаємо себе: хіба не такими ж самими є пріоритети України року 2005-го (якщо усвідомлювати, звичайно, що зараз вкрай необхідно перетворити незалежність номінальну на реальну)?
Отож, орієнтири залишаються, по суті, незмінними: реформи та незалежність.
