Концерт, проведений Національним ансамблем солістів «Київська камерата» під управлінням народного артиста України Валерія Матюхіна, пройшов у рамках «Музичних діалогів: Україна — Росія». Програма концерту, в якій твори Денисова сусідствувати з опусами українських авторів — Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Золтана Алмаші, склалася в чудово продуману суцільну художню концепцію. На зосереджений і разом з тим трепетно-натхненний стан налаштовували варіаційні цикли Денисова «Es ist genug» — варіації на тему хоралу І.С. Баха для альта та камерного ансамблю (соліст — Андрій Тучапець, альт) і Варіації на тему канону «Смерть — це довгий сон» Й. Гайдна для віолончелі й оркестру (соліст — Артем Полуденний, віолончель). За суворістю й уявною, на перший погляд, сухістю музичної мови проступала ясність і логічність авторської думки в перетворенні образу краси мистецтва та ідеї високої духовності. Наче в дзеркальному відображенні ця думка була підхоплена медитативною образністю «Продовженого життя» для камерного ансамблю З. Алмаші, оркестрово- поетичними мініатюрами циклу «Тиха музика» В. Сильвестрова й ефектною квазі-барочною стилізацією «Якось у гостях у Великого Вівальді» для скрипки й оркестру Є. Станковича (соліст — заслужений артист України Олесь Ясько, скрипка). Завершення концертної програми дивертисментом iз вальсів Ф. Шуберта, витончено та філігранно перекладених для камерного оркестру Е. Денисовим, стало не лише ефектним і оригінальним фінальним акордом, а й свого роду музичною ілюстрацією неодноразово сказаним словам композитора: «Я люблю музику, що несе в собі сонце, повітря й світло… Музика Шуберта володіє цією внутрішньою красою».
Досить скромна на життєві факти біографія Едісона Денисова зовні багато в чому була схожа на біографії багатьох його сучасників — Альфреда Шнітке, Арво Пярта, Софії Губайдуліної, Миколи Каретникова, Алемдара Караманова, Сергія Слонімського, Бориса Тіщенка, Андрія Волконського, Валентина Сильвестрова, Родіона Щедріна. Разом з ними він, будучи лідером так званого «пострадянського авангарду», затвердив безкомпромісну позицію вільного від офіційно- академічних догм художника. Йому, як і багатьом з них, довелося постійно чути на свою адресу докори в дисидентстві, бути занесеним «у чорні списки», підданим «офіційним санкціям». Денисова, зокрема, виключили з викладацького складу Московської консерваторії за «ідеологічну нестриманість», заборонили виконавство й видання його творів на батьківщині, а також передавати нотний матеріал за кордон. Як і до багатьох його сучасників, популярність до Денисова прийшла далеко від батьківщини, де відбулися перші прем’єерні покази практично всіх його творів. Сказане доповнюється основними «енциклопедичними» пунктами біографічної довідки: народження в Томську (1929) в сім’ї інженера, закінчення фізико-математичного факультету Томського університету з паралельним навчанням на загальних музичних курсах, потім у музичному училищі, вибір професії музиканта та навчання у Московській консерваторії за класом композиції В.Я. Шебаліна, аспірантура, викладання курсу інструментування, аналізу та набагато пізніше композиції, очолення Асоціації сучасної музики в Росії, останні роки життя провів у Франції.
Але яким же тоді є художній портрет одного з найзнаменитіших і найвідоміших композиторів XX століття, якою є суть його особистості? Відповідь — у його музиці.
Світло, внутрішня гармонія, краса мистецтва, ідеал чистоти та високої духовності, природність — ось основа музики Денисова. Саме ці якості, істинна простота та невимушеність так високо цінилися композитором у трьох найулюбленіших його композиторах — Моцарті, Шуберті та Глінці. Уся його творчість — як ранні експериментальні опуси 60— 70-х років, так і зрілі великі твори, такі, як опера «Піна днів», Реквієм, релігійна драма «Історія життя й смерті Господа нашого Ісуса Христа», балет «Сповідь» — пройнята динамікою Світла, рухом до нього. Тому настільки зрозумілий утихомирений, медитативно- споглядальний фінал багатьох творів автора, сповідницький, проникнутий особистісною образністю характер його музики. Охопивши всі без винятку музичні жанри — від інструментальних і вокальних мініатюр до великих циклів, симфоній, опер, концертів для різних складів — Едісон Денисов залишався при цьому композитором камерної манери написання. У камерностi, в суб’єктивному характері його музики — його композиторська неповторність.
Музику Денисова за її сухувато-стриманий тон вираження, за її логічність думки та місткість форми, а також глибину змісту можна порівняти з японською поезією. Наскільки лірика мудрого Сходу завжди неоднозначна — на півтонах, на тонких гранях гри світла й тіні, весняно-осіннього настрою постають просторові символічні картини поезії, і скільки в них вільного дихання та прозорості при жорсткій словесній небагатослівності. А цей холодок, відстороненість, відтінок трагічності, присутній у кожному творі композитора — чи не типова нотка японської медитативно-споглядацької лірики. Будучи чесним із самим собою та зі своїм слухачем, ніколи не піддаючись на гру в штучну красивість, Денисов у своїх творах вступав у постійний діалог зі слухацькою уявою. Його музика направляє, примушує почути багато речей «між рядків», вводить у світ «відкритої незавершеності», де багато треба доспівати, доказати зустрічну думку людини, яка сприймає це. Словом, його творчість — своєрідний «сповідальний монолог», а кожний окремий опус — омузичнена частинка його життя.
КОМЕНТАРІ
Валентин СИЛЬВЕСТРОВ: «З Едісоном Денисовим я познайомився в січні 1965 року і протягом довгих років тривало наше дружнє й творче спілкування. Творча та громадська діяльність Денисова зіграла вирішальну роль в оновленні музики в СРСР та виходу цієї музики із замкненого простору в загальносвітовий контекст. Вважаю Едісона Денисова видатним російським композитором, дорогоцінним музикантом і людиною правдивою та безкомпромісною.
З вдячністю й смутком згадую наші зустрічі у нього вдома в Москві. Ці зустрічі з ним, як і з іншими моїми друзями в музиці, допомогли мені витримати скрутну ситацію 60—80 років у музичному житті України та СРСР».
Золтан АЛМАШІ: «Музика Денисова для мене — це зразок найпотужнішої інтелектуальної роботи з музичним матеріалом. Композитор точно знає, чого він хоче в задуманому творі та якими засобами можна добитися очікуваного ефекту. Але це аж ніяк не означає відсутність творчого натхнення, навпаки, завдяки інтелектуальній силі він може найбільш повно виразити те, що йому відкрилося в мить прозріння. Денисов — великий поліфоніст нашого часу. Він сплавляє різні види багатоголосся від гетерофонії до такого завоювання XX століття, як мікрополіфонія, що переходить у сонористику. Він також великий мелодист. Я ризикну стверджувати, що його музика — це суцільний спів. За допомогою своєї характерної хроматичної інтонації він здатен досягнути нескінченної мелодичної лінії, яку він вуалює, ховає у великій кількості рівноправних голосів партитури. Завдяки цьому музика отримує певну багатомірність, однак не відкривається відразу, до неї треба повертатися знов і знов.
Напевно, немає композитора молодшого покоління в пострадянському просторі, який тією чи іншою мірою не відчув на собі вплив Денісова. Дослідження вічних тем — ось мета в музиці, як я її собі уявляю. Творчість Денисова мені вказує, що цей шлях правильний».
Валерій МАТЮХІН: «Едісон Денисов, на мій погляд виконавця, одна з найцікавіших композиторських постатей у сучасному музичному світі. Стикнувшись з його музикою одного разу, захочеш повернутися до неї знов і знов. Коли в 70-ті роки я вперше ознайомився з його авангардними експериментаторськими творами, мене зацікавив один з його прийомів роботи з матеріалом — уміння взяти за основу цитату з відомого твору того чи іншого класика й у процесі написання зробити її своєю, пропустити через свій індивідуальний стиль, на її основі вистроїти абсолютно новий оригінальний твір. У музиці Денисова є одна головна якість, яка робить її вічною, — це її глибока духовність і високий етичний початок. Як диригент можу сказати: виконуючи музику Едісона Денисова, розумієш, що маєш справу з творами справжнього Майстра».
