Події «помаранчевої революції» висунули перед суспільством велику кількість питань, які раніше не помічались або сором’язливо замовчувались. Серед них і традиційні, які споконвіку ставали перед європейськими народами, наприклад, як захистити демократію від сваволі влади, а також зовсім нові, на які готових відповідей, мабуть, ще й нема. Спробуйте відповісти, в якому суспільстві ми живемо? Як його назвати — «капіталізмом», «соціалізмом» або ще якимось —ізмом? Від соціалізму в його тоталітарному втіленні ми нібито відійшли 13 років тому. Тобто виходить, що прийшли до «капіталізму»? Так чи ні? Якщо так, то чому ж представники класичних «капіталістичних» суспільств Західної Європи та США, образно кажучи, хапаються за голову та бліднуть при згадуванні порядків, які запанували в країнах, що виникли на пострадянському просторі? Серед них і в нашій рідній Україні? Якщо ми в «капіталізмі», то де ж процвітання, де заможність широких народних мас, яка властива для «суспільства споживання»? Де економіка із високопродуктивною працею, рівними можливостями для всіх, достатком вітчизняних, а не тільки імпортних товарів, який виникає завдяки вільній конкуренції та приватній ініціативі? Де інші блага, притаманні цивілізованим країнам iз ринковою економікою, не кажемо, як у Німеччині або Франції, а хоча б як у сусідніх Польщі та Угорщині?
«КУДА БЕДНОМУ ХРЕСТЬЯНИНУ ПОДАТЬСЯ?..»
Думку нашого пересічного громадянина щодо суспільного устрою після всіх «перебудов» і «реформ», які він пережив, мабуть, можна б було передати словами старого селянина з фільму «Чапаєв» у виконанні Чиркова: «Красные придут — грабют, белые придут — грабют, куда бедному хрестьянину податься?» Спочатку він утік від комунізму; до втечі від дешевої горілки за 3р. 62 коп. та гарантованої ковбаси із целюлозою його спонукала генетична пам’ять про Голодомор, колективізацію й рабство в Гулагах. Він довірливо пішов за романтиками національної ідеї, які, як і належить романтикам, красномовно вітійствували про неньку Україну, але мало що реально спромоглися зробити. Після цього він відсахнувся від них, розчарований, і мало не опинився знов у компанії своїх старих знайомих — комуністів. Але навіть роздягнений, голодний і холодний, він не повернувся до «друзів народу», а пішов, стиснувши зуби, шукати своє щастя хто куди: хто на заробітчанство в Італію, хто з університетської кафедри — торговцем на міський ринок, хто — від інженерного кульману подався у «челноки».
А зараз нашого героя до нових обріїв кличуть за собою помаранчеві знамена. Але ці нові обрії поки-що досить розмиті та невизначені. Бо залишаються малоз’ясованими два питання: в якому суспільстві ми опинилися та до яких суспільних ідеалів та соціальних стосунків ми маємо прямувати? Що стосується відповіді на перше з питань, то найбільш зрозумілим є одне: основні якісні характеристики нашого сучасного суспільства більшість громадян не задовольняють. І протестні реакції, в яких беруть участь сотні тисяч і мільйони людей, про це красномовно свідчать.
Але як називаються ті соціальні негаразди, що дратують людей, як їх визначити, систематизувати, діагностувати хоча б у якiйсь початковій формі — ось у чому проблема. У психології давно відкрито дивний феномен: для того, щоб побачити предмет чи явище, треба дати йому назву. У експериментах людині під гіпнозом навіювали забути певне слово. І вона переставала фізично бачити предмети, назви яких були вилучені із свідомості.
Так і наше суспільство, перебуваючи під якимось загадковим гіпнозом, довго не могло зрозуміти, що відбувається. Але зараз гіпнотичні чари розвіюються, і ми намагаємось побачити, що з нами сталося. Запропоновані увазі читачів матеріали є однією із спроб ідентифікувати, визначити певні закономірності та явища, властиві українському соціуму, під кутом зору соціальної психології.
Почнемо з розгляду соціально-економічних реалій через призму категорій впевненості та довіри.
Впевненість і невпевненість, довіра й недовіра — це базисні психологічні стани особистості, від яких багато в чому залежить соціальна та економічна поведінка.
Впевненість та близька цьому поняттю категорія довіри дуже важливі для розуміння багатьох економічних феноменів. Наприклад, ринкова ціна акції визначається рівнем довіри до її майнового та іншого забезпечення. Недовіра до дій влади даної країни та невпевненість у стабільності положення з власністю гальмують зовнішні інвестиції в країну. До того ж, непередбачуваність дій влади та негарантованість власності ведуть до падіння ціни всього майна.
Якщо брати соціально-економічний аспект упевненості, то до числа суспільних реалій, впевненість в яких породжує продуктивний тип соціально-економічної поведінки, слід віднести впевненість у безпеці власності, впевненість у законі, впевненість у стабільності національної валюти та впевненість у діях влади. Ці чотири чинники є дуже важливими в аналізі проявів економічної та соціальної активності громадян.
Розглянемо перший із них — впевненість у безпеці своєї власності.
Без неї власність як соціально-економічний інститут, складова вільної ринкової економіки не може повноцінно функціонувати на благо людей та суспільства. Проаналізуємо, наскільки забезпечене збереження власності в наших умовах. Згідно з економічною теорією, приватна власність в ринковій економіці реалізується через систему прав, визначених ще на початку 60-х рр. минулого століття відомими західними економістами Р.Кроузом, А.Алчіаном та А.Оноре:
— право володіння;
— право користування;
— право управління;
— право суверена;
— право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ;
— право на безстроковість володіння благом тощо.
Легко помітити, що принаймні два права — на безпеку та право на безстрокове володіння благом у нашій країні не реалізуються. Оскільки в Україні, як і в багатьох інших державах на пострадянському просторі, відсутні гарантії зберігання набутої власності, про приватну власність у повному розумінні цього слова в нас говорити поки що рано.
Відповідно, можна в масових масштабах спостерігати явище недостатньої упевненості підприємців у збереженні власності. Це відчуття закладалося ще й історично в наших генах, так би мовити, в процесі перерозподілів і експропріацій власності, які відбувалися внаслідок революцій, соціалістичних експериментів та імперської експансії в Україні. Сучасні реалії теж не зміцнюють у підприємців відчуття впевненості в збереженні та захищеності власності. Спостерігався та багато в чому продовжує зберігатися дуже великий тиск податкового пресу на власність; податки мають часом реквізиційний характер, наявні непрозорість, заплутаність і суперечливість законодавчої бази економічної діяльності.
ЗАКОН ЧИ ПРОВОКАЦІЯ?
На сьогодні нараховується більше 20 загальнодержавних та місцевих податків та зборів. Але й цього податковим органам видалося замало. Створено кількасот (!) доповнень, додатків і роз’яснень до податків, лише до НДС їх існує близько 100 (ця цифра взята з інтерв’ю голови ДПІ Харківської області Олександра Бандурки, 2004 рік).
Немовби для того, щоб зробити ситуацію ще заплутанішою, а тягар обмежень та утисків, який несе підприємець, нестерпнішим, в Україні створено близько двох десятків різноманітних інстанцій, які контролюють його діяльність. Крім податкової інспекції є ще Пенсійний фонд, Держкомстат, санепідемслужба, пожежники, екологічна служба, охорона праці тощо... І всім їм треба виправдати своє існування, довести свою необхідність і право на бюджетне фінансування та неформальні сплати (тобто хабарі). І от створюються ними і під них сотні й тисячі законів та інструкцій, обмежень та правил, доповнень та роз’яснень до правил, інших штучних адміністративних перепон... Робота кипить, десятки та сотні тисяч держслужбовців поважно займаються державною справою або імітують її. А сотні тисяч підприємців та десятки мільйонів платників податків, між іншим, зобов’язані їх утримувати за свій рахунок. А закони, правила та інструкції настільки заплутані, саме настільки не відповідають інтересам людини та суперечать одне одному, наскільки це необхідно для того, щоб спровокувати людей їх не виконувати, а отже, штучно зробити їх правопорушниками. Мусимо констатувати, що багато норм економічного (та й не тільки) права носять відверто провокативний характер.
Таким шляхом, порушуючи провокативні норми, громадяни опиняються на гачку залежності від державних чиновників, які мають монопольне право на застосування або незастосування репресивних санкцій проти формальних порушників закону. Завдяки появі такої штучно створеної соціальної залежності громадян від бюрократів останні отримують можливість торгувати своїми послугами щодо захисту підприємців від відповідальності перед законом. Таким чином, виникає ринок тіньових послуг державних чиновників із своїми розцінками, таксами та товаром — владними ресурсами на державній посаді. Бюрократ отримує можливість конвертувати владні повноваження у гроші та власність. У цих умовах хабарі є не тільки порушенням закону, але й засобом самозахисту людини від державної сваволі, а також наслідком маніпуляції держави щодо громадянина. Держава провокує своїх громадян на хабарі. Утиски чиновників спонукають підприємців їх давати, а мізерна платня держслужбовців спонукає їх приймати. Адже, якщо взяти за основу офіційні зарплати, держслужбовці є найбільш незахищеною, після пенсіонерів та прибиральниць, верствою населення. Тому вони зацікавлені в розвитку тіньової сфери, бо саме тіньові платежі за цих умов стають їхнім основним заробітком. Чиновники укладають неформальну домовленість із тим, хто дає хабар, про лобіювання його матеріальних інтересів або про захист від конфіскаційних перевірок з боку фіскальних органів.
Ще однією ілюстрацією шкоди штучних адміністративних перепон, за допомогою яких бюрократія реалізує авторитарні намагання створити залежність підприємців від себе, може бути стан справ на українській митниці. Зокрема, вкрай несприятливим є режим пропуску через кордон. В Україні, крім митної декларації, діє близько двадцяти додаткових документів для оформлення вантажів. Такого немає в жодній країні. Внаслідок цього транзитні товаропотоки оминають Україну, щоб скоріше й без перешкод пройти митні формальності. З цієї причини держава втрачає щорічно як мінімум 600 млн. грн., а величезні транзитні можливості республіки використовуються лише на 50% (дані наведені в доповіді Президента Кучми, 2004 рік). Таким чином, дешева влада коштує суспільству дуже дорого. Так працює система корупції та штучних адміністративних перепон, яка, немов корозія, роз’їдає конструкції державної будівлі, змушуючи нормальних людей втрачати гідність та професійну чесність.
ПОДАТКОВИЙ КАТОК
При всій витонченості нашої ускладненої податкової системи найбільш важливі для економічного розвитку стимули та механізми залишилися в ній непередбаченими. Зокрема, економісти відзначають такі її вади:
— немає пільг на частку прибутку, що інвестується у виробництво, тобто виробництво товарів і послуг фактично не заохочується;
— не передбачена пільга звільнення від оподаткування фірм, які тільки починають виробничу діяльність (наприклад, у Єгипті новоутворені компанії повністю звільняють від податків на п’ять років);
— відсутній механізм стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт;
— відсутній механізм стимулювання малого бізнесу, який застосовується в більшості країн (наприклад, знижені ставки податку);
— існує можливість подвійного оподаткування.
У той же час по паростках підприємництва, по малому та середньому бізнесу сьогодні продовжує їздити податковий каток. Дуже яскраво міру податкового тиску ілюструє той факт, що розмір мінімальної грошової суми, яка звільнена від податків, в Україні мізерний, один із найменших у світі.
ЦЕ СОЛОДКЕ СЛОВО «ЕКОНОМІЧНА СВОБОДА»
Відношення неоподаткованого мінімуму до ВВП на людину (ВВПЛ) також є одним із найменших у світі — 0,1 (85$/850$). Така пропорція була лише в Мексиці в 1998 р., де, втім, рівень ВВП на людину в кілька разів більший — $4000 (Мельник П.В., 2001). Ці цифри є свідченням надвеликого податкового тиску на громадян. Низький показник відношення неоподаткованого мінімуму до ВВПЛ є показником низької економічної свободи та пригніченого соціального розвитку нашої країни.
Країні заважає розвиватись дуже низький рівень економічної свободи держави. За рівнем економічної свободи Україна посідає 107 ме місце в світі (за даними доповіді «Економічна свобода в світі у 2004 році», підготовленої дослідницьким центром Cato Institute, «День», 24.07.2004). Для порівняння, Швейцарія посіла третє місце, США — п’яте, Германія — 22-ге, Італія та Японія — 36-те, Китай — 90-те, Росія — 114-те. У країнах з великою економічною свободою доходи на душу населення приблизно в десять разів вище (в середньому $26,1 тис. на одного мешканця країни, яка входить до першої п’ятірки, та $2,8 тис. на мешканця країни з останньої п’ятірки).
Економічно вільні країни в 2004 р. залучили $11 тис. інвестицій на одного працюючого, економічно несвободні — $847. І це обумовлено тим, що продуктивність інвестицій у вільних країнах у 70 разів вища, ніж у несвободних (там само).
Таким чином, ми бачимо, що суспільна свобода є не тільки моральним чинником, а й могутнім фактором економічного розвитку, який у нас, м’яко кажучи, багато років недооцінювався.
Крім того, щоб претендувати на європейські стандарти економічного процвітання, конче необхідно розірвати замкнене коло взаємного ошукування. Держава утисками та несправедливими законами намагається ошукати своїх громадян. А громадяни намагаються ті закони не виконувати. Чесність, прозорість, навіть євангельська простота у стосунках людини та держави єдині можуть забезпечити відновлення довіри громадян, зміцнити їхню впевненість у завтрашньому дні та надихнути на вільну високоефективну працю.
Підводячи підсумки, торкнемося тих принципів та практичних кроків, які б могли бути вжиті для розвитку громадської довіри та сприяння економічній активності:
— доцільне приведення нормативної бази економічної діяльності у відповідність із законними інтересами громадян. Норми мають не провокувати до порушень, а стимулювати до виконання, спираючись на природні мотиви підприємців;
— необхідне радикальне зменшення залежності підприємця від чиновника, для чого мають бути усунені штучні адміністративні перепони економічної діяльності. Зокрема, нарешті має бути максимально спрощена процедура реєстрації бізнесу за системою «в одне віконце». Вона повинна займати не два- три тижні, а дві-три години;
— з метою розвитку економічної свободи здійснити дерегуляцію бізнесу, яка б привела, зокрема, до зменшення податкового тиску, зменшення державного регулювання та втручання тощо;
— з метою подолання корупції необхідно кардинально збільшити платню держслужбовцям, яка має бути не нижче середньої зарплати працівників приватного сектору, наприклад, високопоставлених працівників банківської сфери. З другого боку, доцільне впровадження суворого державного та громадського контролю за їхньою діяльністю. Витрати на високу платню чиновникам обійдуться суспільству набагато дешевше, ніж втрати від корупції, безвідповідальності та тіньової діяльності;
— необхідна система гарантій збереження власності власникам всіх рівнів;
— передумовою зміцнення влади є її надійність у стосунках із громадянами, передбачуваність та відкритість до народних інтересів. Дії влади мають бути такими, щоб викликати довіру, а не сіяти паніку або збуджувати протест, як це останнім часом буває.
(Далі буде)
