Як хочеться зараз писати спокійно, тихо та без емоцій. Це важко, бо помаранчева революція вже перемогла. Вона зламала закостенілий механізм інформаційного свавілля, повернутися до якого неможливо за жодного подальшого розвитку подій. Ця її перемога об'єднала нас усіх. Ми відчули незвичайне почуття звільнення, радості та щастя.
Але закінчити революцію завжди важче, ніж її розпочати. Вона здається безглуздою, якщо немає зміни персон при владі, якщо немає переможців і героїв, якщо немає переможених і покараних. Я дуже хочу, щоб нашому народу вдалося зробити те, що досі не вдавалося нікому — вийти з революції, не заплямувавши ні її, ні себе кров'ю.
Зараз здається, що це ще не все, що попереду серйозніші перемоги. Але це не так. Основне завоювання помаранчевої революції — це інформаційна свобода та незалежність громадян України. Подальший шлях оранжевих без зміни лозунгів і символів — це дорога від свята перемоги до провалля і забуття її основного завоювання.
Якби після 21 листопада все обмежилося кількома тисячами біло-голубих шарфиків, які, повештавшись Києвом, вирушили геть, то влада залишилася б сам на сам з оранжевою романтикою. Але біло-голубих не поменшало. Більше того, вони відповіли любов'ю на любов, браталися, раділи свободі, але… разом із собою вони привезли до Києва і свою правду, суть якої проста — вони обрали Януковича. А головне, для них кандидатура Ющенка так само неприйнятна, як на Заході й у Києві неприйнятна кандидатура прем'єра в іпостасі президента. І причини для цього в них вагоміші, ніж право говорити російською мовою. Мовна проблема в їхньому виборі відігравала вельми незначну роль.
Схід проголосував за Януковича тому, що за всі роки незалежності Київ не проводив економічну політику в інтересах східних регіонів України. Більше того, він активно і часом демонстративно ігнорував ці інтереси. І йдеться не лише про заводи, які миттю стали нікому не потрібні. Без роботи залишилися мільйони людей, які не мають власності та коштів для існування у вигляді землі або можливості хоч якось себе прогодувати.
Економічна політика реформ базувалася на трьох китах — підвищенні вартості енергоресурсів до рівня світових цін, розділенні енергосистем Росії й України, приватизації об'єктів власності з участю світових фінансових і бізнес-структур.
Віктор Ющенко, будучи головою Нацбанку України, гордо прираховував себе до молодої демократичної та менеджерської еліти. Сьогодні всі не без підстав говорять, що він дуже освічена людина. Це так. Проте треба сказати, що він не просто освічена людина. Він — носій абсолютно певних поглядів на те, якою повинна бути економічна політика в Україні. Три кити — це та основоположна ідея, навколо якої об'єдналися молоді реформатори України.
Віктор Пинзеник — директор Інституту Реформ, Юлія Тимошенко — колишній глава ЄЕСУ і віце- прем'єр, Юрій Єхануров — колишній член уряду, а згодом голова одного з управлінь Адміністрації Президента України тощо (значна частина його оточення) — це однодумці та соратники Ющенка, які поділяють його переконання та плани. Вони, будучи при владі, працювали, реалізовуючи цю програму і цю ідею. Сьогодні вони хочуть повернутися, щоб продовжити свою роботу. І схід України з цим змиритися просто не може.
Регіони західної та центральної України, промисловий потенціал яких був невеликий за енергозатратами (порівняно зі східним промисловим регіоном), цього не розуміють. Люди, які проживають там, переконані, що головною проблемою країни досі залишається боротьба з якимись олігархами в якійсь владі, і зміна президента все може змінити. Але це міф! Дуже зручний міф, за яким визрів новий нарив, здатен сьогодні розірвати Україну на шматки.
Ситуація загострюється й тим, що вперше в східних регіонах України інтереси та симпатії громадян і представників влади збіглися. Адже річ у тому, що схід України оплатив авантюризм молодих реформаторів не лише кількома роками найважчих потрясінь, а й ЖИТТЯМИ багатьох людей. Уявіть собі лікарні, обставлені генераторними установками, привезеними з усіх військових частин для того, щоб дітки в кисневих камерах не загинули через відключення електроенергії. Зрозумійте, що люди, яких просто неможливо було винести з кам'яних знеструмлених висотних домовин, щоб надати їм медичну допомогу, помирали. Люди, позбавлені роботи та можливості себе прогодувати, вкорочували собі віку та пов'язували це з владою. І не просто з владою, а з тими її представниками, які дуже грамотно та тямуще пояснювали з екранів телевізорів, що підвищення вартості газу й електроенергії — це правильно, а розділення енергосистем — це перспективно та необхідно для того, щоб ми були ще незалежніші від усіх.
Коли Юлія Тимошенко на посаді віце-прем'єра приїхала до Харкова, їй дуже довго та докладно пояснювали, чим люди платять за цю авантюрну економічну політику. Але вона «боролася з олігархами», і неважливо, що оплачувалася ця міфічна боротьба нелюдськими умовами життя простих людей. Юлія Володимирівна пояснювала всім, що народу треба терміново перемогти ще одну мафію в країні, відновити справедливість і правду — і тоді наступить світле завтра.
Це світле завтра настало два роки тому, коли енергосистеми України та Росії були об'єднані, і східний регіон отримав ресурси не лише для нормального життя, світла, тепла та гарячої води в будинках простих людей. Він отримав енергетичну базу для відродження виробництва. Сьогодні, дивлячись на Віктора Ющенка, багато хто бачить за його спиною тих самих людей — носіїв тієї економічної програми, не хочуть і не можуть із цим примиритися.
Жителі Сумської області та села Хоружівка знають, за що борються та чому. Віктор Ющенко, який родом із цього краю, їм потрібен у статусі президента країни. Проте хотілося б, щоб вони розуміли жителів інших сіл і областей, яким не світить отримати президента і самим фактом такої територіальної статусності, як батьківщина президента, вирішити проблеми свого регіону на довгі роки вперед.
Євген Кушнарьов — не бореться. Він знає, чим заплатив харківський регіон за відсутність сильного політичного лобі в Києві. Мер його не підтримав. Це зрозуміло, адже мером він став вже за прем'єра Януковича та губернатора Кушнарьова. Меру простіше сьогодні грати в демократію. Харків уже забув і пробачив владі промерзлі наскрізь стіни своїх будинків. Дуже багато в Харкові центрової інтелігентної розумної еліти, яка не дуже мерзнула, не обтяжена малими дітьми, не гріла на гасових лампах кашки, а тому пріоритет віддає чесним новинам. На жаль, для неї правда про борця Ющенка дорожча за правду про його реформаторський авантюризм. Але я думаю, що й серед них, нездатних прийняти минуле Януковича, є такі, для яких воно не може бути перешкодою для зваженого аналізу того, що відбувається. Вони вже починають розуміти, що в разі автономізації Донецької та Луганської областей основний вантаж донорських виплат до бюджетів західного регіону ляже на плечі таких областей, як Харківська, Полтавська, Запорізька й інших, де промисловість працює.
Донецьк і Луганськ зараз навіть не хочуть намагатися в сотий і тисячний раз пояснювати свої проблеми. У них є гроші, виробництво та трудовий потенціал, що не має адекватного владного ресурсу на вищому рівні державної економічної політики. Кожен свій крок і вдих вони вимушені ставити в залежність від рішення київських чинів. І залежність ця дуже дорого їм обходиться. Посада президента — це п'ятирічна гарантія нормального ставлення до донецького регіону та шанс для інших регіонів з аналогічними проблемами.
Терплячий східний регіон дуже довго розгойдується. Він не легкий на підйом, але демарш Львова став останньою краплею в суперечці, причина якої була й залишається в несправедливому розподілі політичного впливу сходу та заходу на державну економічну політику. Скасування державної адміністрації в Львові спровокувало дуже емоційну та жорстку реакцію сходу. Звичайно, неадекватну. Але неминучу у виниклій ситуації.
Група Ющенка, яка не коментувала львівський демарш, виступила з вимогою правових репресій до східних регіонів. Це показовий факт. Він підтверджує, що свої плани ця група й надалі будуватиме на такому розподілі ролей, у якому схід працюватиме на цій землі і годуватиме захід, а захід розмовлятиме про національні ідеї, працюватиме в Іспанії та житиме за європейськими стандартами, отримуючи на кожного громадянина грошей більше, ніж у тих регіонах, де ці гроші наповнюються реальним виробничим змістом.
Зрозуміти проблеми західного регіону можна і треба. Вони не хочуть жити як у Горлівці. Вони хочуть жити як ТАМ. Але що можна зробити, якщо в уявленні жителів сходу їхня нездатність створювати робочі місця й облаштовувати власну землю власною працею вже набула патологічного характеру? Переконана, що західникам нелегко. Але не лише я зауважила, — у всіх своїх проблемах і труднощах вони винуватять, як правило, не себе, а…. погану центральну владу і знову.. якихось олігархів.
Для тіньової економіки абсолютно байдуже, хто саме її знищуватиме. Її цікавлять лише технології знищення. Ті, що гарантують їй легалізацію та збереження прибутковості, її влаштовують. Легалізація тіньової економіки в такій технології можлива лише через приватизацію. Будь-яка інша технологія детінізації економіки можлива лише революційним шляхом, що призведе до різкого падіння рівня життя значної кількості громадян України та зниження захищеності нашого економічного потенціалу. Будь-який грамотний економіст це розуміє. Ющенко, який удає, що цього не розуміє та закликає до боротьби з олігархами, може в такій ситуації сприйматися лише в образі американського ставленика або освіченого та проінформованого авантюриста. Я відкидаю обвинувачення в ставленництві, проте не можу собі пояснити причини, через які його команда продовжує роздувати антиолігархічну істерію.
Перспектив виходу з помаранчевої революції може бути кілька. Різні варіанти обговорюють політологи й аналітики. Сьогодні можна окреслити лише кілька основних вузлових проблем, вирішення яких дозволить громадянам України вийти з помаранчевої революції переможцями, а не обдуреними маріонетками в боротьбі політиків.
По-перше, треба перерозподілити повноваження та функції між президентом, Кабміном і парламентом. Регіональним елітам треба дати гарантії того, що їхній економічний потенціал завжди матиме адекватний йому політичний ресурс для впливу на державну економічну політику.
По-друге , необхідно ввести інститут обрання губернаторів і переглянути адміністративно-територіальну та функціонально- повноважну структуру державних адміністрацій.
По-третє, треба все-таки проголосувати закон про легалізацію капіталів на тих умовах, які пропонує та частина парламенту, що представляє східні регіони України.
По-четверте, необхідно суспільству сказати всю правду про те, що відбувається. І про те, чому Схід проголосував за Януковича. І чому Київ не хоче втрачати свій бізнес-олігархічний статус по відношенню до регіонів України. І про те, що схід без заходу просто розчиниться в Росії, не отримавши натомість нічого. І про те, що захід без сходу перетвориться на нікому не потрібну провінцію, за яку ніхто не боротиметься і з якою ніхто не захоче мати справи. І про те, чому досі щасливих оранжевих революціонерів ніхто не привітав із їхньою головною перемогою, яку вони ВЖЕ здобули, — із завоюванням інформаційної свободи в нашій країні та відродженням почуття єднання нації.
Я вітаю революціонерів, дякую їм, радію разом із ними та бажаю їм і собі з честю та гідністю вийти з революції в мирне життя. Для цього, на жаль, не досить просто полюбити «донецьких» або Януковича. Треба здійснити над собою зусилля та захотіти зрозуміти як людей, так і справжні причини, що привели нас від тіньової політики, тіньової економіки й тіньової інформованості до темних перспектив руйнування того, що сьогодні є нашою спільною батьківщина. У птаха щастя два крила. Сьогодні, спираючись лише на одне з них, ми не даємо цьому птаху жодних шансів злетіти.
