У конкурсі короткого метра вітчизняне кіно представляли троє наших режисерів. Після завершення фестивалю його генеральний директор Андрій Халпахчі зазначив, мовляв, на відміну від попередніх років, йому хоча б не соромно за те, що вдалося «засунути» в українському блоці. Задовольняємося вже за якоюсь мазохістичною звичкою мінімумом, ховаючись за відмовками про малобюджетність та інші важливі дестабілізуючі чинники в українському кіно. Приклад Степана Коваля з його анімаційною стрічкою «Йшов трамвай №9» сприймається, таке враження, як непорозуміння. Зате багато говорять про неможливість прокату, дистрибуції тощо. Зовсiм забуваючи, що розмови ці мають сенс, якщо для них є привід, тобто коли з’являється нормальне кіно. Нехай не геніальне, але нормальне. З чіткою фабулою, послідовним викладенням тощо. Розмовою в кадрі, наприклад, яка в нас чомусь не культивується. Мабуть, вважається, що цим авторське кіно себе дискредитує. А можливо, просто немає у нас людей, які вміють виразно і з почуттям висловитися «на камеру». Не Ступку ж кликати! Ось і у фільмі Олеся Саніна всі мужньо або по-жіночому мовчали під закадровий текст, чим чималенько набрали очки фільму. Бо «Мамай» — чи не єдиний український фільм останнього часу, де Богдана Сильвестровича немає. Він би не мовчав. Поетичне кіно, яким така славна була наша вітчизна раніше і повернення до якого не без успіху здійснив Санін, у короткометражній програмі вирішив продовжити Валентин Васянович своїм фільмом «Проти сонця». Це досить похмура оповідь про міського гончаря та його непрості стосунки з матір’ю, дружиною та ідеальною жінкою, тією, яку він ліпить із глини. Власне історія, подана у фільмі, базується на достовірному матеріалі, а головний його герой — друг Валентина. Режисер переконаний, що кіно треба знімати лише про тих людей, яких знаєш. До речі, знято «Проти сонця» на плівку «Свема» Шосткінського комбінату. Це пов’язано не лише самі знаєте з чим, але й з тим, що неповторний витвір комбінату створює ефекти краще комп’ютерної графіки (є така думка). Сумна історія вийшла у Васяновича, та й, не в образу буде сказано, цілком типова. Два роки тому разом з братом Максимом вони вже представляли в тому ж короткому метрі картину «Старі люди».
Решта наших конкурсантів теж далеко не дебютанти. Марина Кондратьєва представила свій документальний фільм «Ательє», в якому за допомогою нарізки кінохроніки вела розповідь про найвідоміших київських фотографів початку століття. На «Історичні хроніки» зі Сванідзе не тягне, але розказано жваво і цілком цікаво. От тут з дистрибуцією проблем виникнути не повинно. «Ательє» — 100% телевізійний фільм, десь пару годин від прайм-тайму. А може, і в його межах. Марина знайшла свою нішу, і зараз, наприклад, працює над аналогічним проектом про злачні місця, в яких любили посидіти наші предки з кухлем пива чи вина.
І, нарешті, подія, на яку чекали. Йдеться про фільм Тараса Томенка «Пересохла земля». По-перше, стрічка знімалася на грант Президента України, по-друге — попередній фільм Тараса соціальної спрямованості «Тир» отримав приз на Берліналє, що, власне, й сприяло отриманню гранта. На відміну від попередньої роботи, Тарас звернувся до жанру притчі. У ній розповідається про людину, яка знайшла ангела і стала використовувати його в корисливих цілях. Фотографувати за гроші з бажаючими, наприклад. Ангел, зрозуміло, терпів-терпів, та й позбавив свого заступництва жадібну людину (Михайла Голубовича, який давно не знімався, між іншим). Що зашкодило зробити фільм про те, як ми знаходимо і втрачаємо своїх ангелів, вдалим, сказати важко. Можливо, його надзвичайна затягненість та моралізаторство, що молоді, скажімо, не особливо цікавi, можливо, амбіції режисера, який, збираючись зробити шедевр, просто переоцінив матеріал і самого себе, а можливо, причина в тому, що фільм знімався, через постійні проблеми з фінансуванням, близько чотирьох років. Відсирів порох. Утім, довелося чути думку про те, що наші режисери ніяк не можуть зняти фільм для глядача. Все більше для себе виходить. І йдеться не лише про молодь. Так чи інакше, стрічка, незважаючи на досить багаті декорації та стилістику в дусі данелієвської «Кін-дза-дза», в залі і серед фахівців була зустрінута досить прохолодно.
А що сподобалося, то це прекрасна «соціалка» «Настрій» Фредеріка Бонда (виробництво Іспанія/Німеччина), просякнута внутрішнім напруженням. Головний герой — безконфліктний «підкаблучник», потрапляючи в стресові ситуації, закипає немов старий чайник із залізною пробкою. В результаті ця пробка зі свистом вилітає, і наш герой серйозно переосмислює своє життя, стаючи таким самим, як ворожий світ, що його оточує. Цікавими були й дві шведські картини «Дозор по-сусідськи» Петера Барлаха та «Ейфелева вежа» Нікласа Радстрема. Перша весела комедія про подружню зраду і шляхи, якими можна погасити конфлікт, друга — щось сюрреалістичне. Герой прокидається вранці і розповідає дружині, що, уві сні побувавши в Парижі, він не зміг знайти там Ейфелеву вежу. Замість того, щоб посміятися разом з чоловіком, його фру заявляє, що ні про яку «Ейфелеву вежу» не чула. Насправді з’ясовується, що вежа називається Кіплінгова і знаходиться вона в Лондоні. Герой, незважаючи на всi потрясіння, приймає нові умови гри, з гумором ділячись з друзями своїм нічним «маренням». А перемога в конкурсі короткого метра дісталася iсландськiй стрічці «Остання ферма» (Рунар Рунарссон). Десь на краю землі, омивана суворим північним морем, стоїть на пагорбі ферма. Її жителі — немолоде подружжя. От тільки вже не подружжя. Старий залишився один, тоді як його дружина заклякла лежить у їхньому спільному ложі. Герой не поспішає. Повільно копає глибоку яму, діловито збиває дерев’яну труну, встигаючи при цьому поговорити з дітьми, які до них їдуть. Суворий старий не йде на компроміси з життям і обирає собі місце в ямі біля коханої жінки. Сила — це прийняття єдино правильного рішення. І герой цією силою володів. Без зауми, без недоречного пафосу.
Переможницею конкурсу студентських фільмів стала симпатична німкеня з румунським корінням Олександра Гулеа. Вона була присутня на фестивалі і, схоже, чекала своєї перемоги. Її документальний фільм «Бог грає на саксофоні, диявол — на скрипці» про пацієнтів психіатричної лікарні в передмісті Бухареста. Для емоційного єднання зі своїми героями Олександра провела в лікарні багато місяців. І справді, психічно хворі люди абсолютно не бояться камер, сміливо говорять про свої почуття і майбутнє (яке стало головним предметом вивчення режисера). Якісне інтерв’ювання, співпереживання і розуміння цих людей зумовило те, що Олександра обігнала всіх. У тому числі й п’ятірку українців.
