На запитання: чому реформи у вітчизняній охороні здоров’я вже років п’ять у стадії ембріона — завжди була безліч переконливих відповідей. І у МОЗ немає правових механізмів, і наявні економічні закони заважають, і кошти в дефіциті, і загальнообов’язкове медичне страхування ніяк не узакониться. Ще одна версія, озвучена на тематичному «круглому столі» (він проходив у рамках виставки «Охорона здоров’я-2004»), схоже, зовсім не залишає шансів. За словами співробітника Академії медичних наук Андрія Гука, в реформах не зацікавлені насамперед самі медичні працівники. Моральних і матеріальних стимулів у них для цього немає, а райдужних перспектив, що нерідко виголошуються на всіляких колегіях, вони не бачать. Більш того, на думку А. Гука, не надто ратують за реформи й пацієнти. Наприклад, на його переконання, більшість українців абсолютно не мають уявлення, що їм дасть введення загальнообов’язкового медичного страхування.
Сьогодні ж без реформ — вірніше в їхньому передчутті — маємо такі дані: різниця між рівнем захворюваності в різних соціальних групах в Україні становить 100%. Іншими словами, багаті хворіють удвічі рідше, ніж ті, хто переживає фінансові труднощі. Зі смертністю показники ще менш оптимістичні. Бідні вмирають у 4 рази частіше, ніж заможні українці. Це при тому, що за нормативами ВООЗ, оцінка охороні здоров’я в тій чи іншій країні дається саме за рівнем доступності та якості допомоги. Згідно з даними дослідження, проведеного Інститутом соціології НАНУ, кожний п’ятий українець вважає, що якість медичних послуг останнім часом значно погіршилася. А необхідної допомоги лікарів, як виявилося, не вистачає 60% опитаних.
Півбіди — якби корінь зла крився лише в браку коштів. За даними експертів, до 50% ресурсів охорони здоров’я йде на виправлення помилок. Останніх аж ніяк не обов’язково припускається окремо взятий лікар або медсестра. Як правило, «збої» виникають безпосередньо в системі — неадекватна організація роботи медичної установи, огріхи застарілої техніки, долікування пацієнтів, яким на попередніх етапах допомога була надана не в повному обсязі. А крім цього — неощадливе використання бюджетних коштів. Якщо, за словами проректора Харківської медичної академії післядипломної освіти Ніни Гойди, на Заході до 80% медичної допомоги надається лікарями загальної практики, а в нас щонайбільше 26%. Знов-таки, якщо на Заході на стаціонарне лікування йде до 40% коштів, то в Україні — всі 80%. Та й за кількістю лікарняних ліжок на 10 тисяч жителів ми, безсумнівно, виявимося попереду. У той же час, перевернувши «піраміду» — «віддавши «кермо влади» лікарям загальної практики й надаючи більшу частину допомоги в поліклініці — можна було б заощадити до 20% бюджетних коштів.
По суті, розв’язати всі ці проблеми могла б сімейна медицина. Щоправда, як стверджують експерти, за нинішніх темпів підготовки лікарів цього фаху, до необхідної їх кількості ми наблизимося років десь через 20—25. Потенційні «сімейні» — нинішні терапевти та педіатри. Але, по-перше, як недавно зазначив міністр охорони здоров’я Андрій Підаєв, в Україні впровадженню сімейної медицини чинять спротив вузькопрофільні фахівці (бо в них відбирають хліб. — Авт. ). А по-друге, на думку експертів, дуже складно вирішити проблему комплектації кадрами. Адже при всьому обсязі роботи надбавка до ставки сімейного лікаря становить лише 15—20 гривень. Що, звісно, навряд чи примусить фахівців масово перекваліфікуватися.
Існує, щоправда, ще один варіант: розширювати лави приватних сімейних лікарів. Наприклад, у місті Комсомольську Полтавської області таких нині 11 фахівців. За оцінками місцевої влади, більш як третина населення користується їхніми послугами, й ефективність роботи становить 600 тисяч гривень на рік. А почалося все з експерименту. Лікар уклав договір з управлінням охорони здоров’я на обслуговування певної дільниці, а в МОЗ була оформлена ліцензія на приватну практику. В результаті сімейний лікар перетворився на керівника лікувальної установи. Послуги він надає як платні, так і за гроші бюджету. Результати зацікавленого в якісній роботі фахівця очевидні: економія фонду оплати праці становила 40%, виклики «швидкої» скоротилися на третину, а показник госпіталізації поменшав удвічі.
До речі, зміна статусу лікувальних установ (перетворення їх на комунальні підприємства та збільшення кількості приватних) — один з основних пунктів «рецепта», який сам собі «виписало» МОЗ. Як пояснив у своєму виступі на розширеній колегії міністерства Андрій Підаєв, сьогодні просто необхідно відійти від централізованого фінансування й управління медичними установами. Поліклініки та лікарні треба припинити утримувати, оцінюючи їхні потреби залежно від обсягу та якості послуг. Щоправда, сьогодні приватні лікарі, за словами Андрія Гука, чомусь опинилися в дискримінаційному становищі — вони не мають права виписувати лікарняні листи, певні види рецептів. Отримати ж ліцензію на приватну сімейну практику також, м’яко кажучи, тяжкувато.
Присутній на «круглому столі» заступник міністра охорони здоров’я Володимир Загородній заявив, що сьогодні практично немає жодних перешкод перебігу реформ. За його словами, насправді вони вже йдуть. У той же час, за даними медичної статистики, 2003 року установ сімейної медицини в Україні побільшало лише на 471, а лікарів — на 1074. Ще менш відчутні досягнення в плані госпіталізації — її середній термін скоротився в середньому лише на 0,2 дня, а ліжковий фонд лікарень — всього на 5%.
