Практично всі експерти в сфері політичного аналізу одностайні в оцінках щодо антиінтелектуалізму президентської виборчої кампанії. Нинішні вибори не стали конкуренцією програм і концепцій, орієнтованих на пошук шляхів розвитку суспільства. Навпаки, більшість претендентів на президентську посаду прагнуть заручитися підтримкою виборців за рахунок ескалації ефектних обіцянок і гри на забобонах масової свідомості.
У цьому плані резонансна заява кандидата на посаду президента В. Януковича про необхідність запровадження подвійного громадянства, надання російській мові статусу другої державної і відмову від вступу до НАТО, зроблена 27 вересня на зустрічі з редакторами російських ЗМІ, повністю відповідає духу нинішньої кампанії.
Цим «потрійним ударом», як встигли охрестити заяву журналісти, В. Янукович реанімував, здавалося б, залишені назавжди в 1994 році сюжети.
Здавалося б, уряд має володіти достатньою інформацією щодо проблем, які є куди більш важливими для суспільства, ніж подвійне громадянство і проблема російської мови, як ось: наркоманія, безробіття, злочинність, корупція, бідність, плачевний стан української науки і подібне.
Оприлюднені ініціативи викликають розчарування, тому що підводять своєрідну межу під спробами влади протягом десяти років гармонізувати соціокультурний розлом між Сходом і Заходом України. Тепер виявляється, що всі численні укази, програми, наукові конференції, що мали за свою мету формування гармонійної регіональної державної політики, не мають ніякого сенсу...
Але, повторюся, право кожного кандидата пропонувати суспільству те, що він вважає важливим і актуальним. Так само як і право суспільства оцінювати ці ініціативи.
Проте загальна картина така, що на сьогодні від кандидатів на посаду президента населення не чує обговорення масштабних ідей і програм, які могли б забезпечити соціальний, управлінський чи технологічний прорив українського суспільства.
Численні факти з практики нинішньої кампанії показують, що з можливих альтернатив її проведення було вільно чи мимовільно вибрано найпростішу, тобто використання наявних соціально-культурних конфліктів.
Сьогодні здається безнадійною справою міркувати про те, чим могла б увійти до політичної історії ця кампанія. Схоже, вона вже ввійшла як ілюстрація слабкості політичної еліти, нездатності піднятися до завдань державного рівня.
Думається, саме зараз, коли увага до рейтингів затьмарює для багатьох політиків здатність приймати ухвали, багатьом представникам політичної еліти було б корисним піднятися над передвиборною суєтою. Здається, що за ажіотажною увагою до рейтингів ми ризикуємо втратити орієнтири й забути, в ім’я чого взагалі проходять президентські виборчі кампанії.
А проходять вони, доводиться говорити тривіальні речі, з метою осмислення пройденого суспільством історичного шляху й визначення векторів подальшого розвитку. У запеклій атмосфері нинішньої кампанії відчувається незапитаність обговорення саме такого роду проблем.
Українській політиці необхідні нові смисли і цінності, без яких наша еліта ризикує опинитися на задвірках європейської історії в ХХI сторіччі. Ці смисли і цінності мають бути випробувані саме у виборчих кампаніях, іншого способу їх легітимації просто не існує.
Зараз, коли політична свідомість уражена вірусом «рейтингоманії», нижченаведені міркування можуть здатися, на перший погляд, невчасними. Але ризикнемо передбачити, що, образно кажучи, завтра, коли буде повідомлено результати виборів, перед політичною елітою стане питання: за рахунок яких ідей і концепцій забезпечити динаміку суспільного розвитку?
Але таких ідей у розпорядженні владної еліти просто може не виявитися — з тієї простої причини, що всю енергію учасників президентської кампанії було затрачено на з’ясування другорядних питань.
Який же нинішній порядок денний суспільства? Що могло б стати, але поки що не стало предметом критичної уваги політиків, експертів, журналістів?
В узагальненому вигляді цей запит можна сформулювати як необхідність нової якості українського суспільства. Очевидно, що це завдання неможливо реалізувати без кардинальної зміни існуючого механізму формування та реалізації державної політики.
Конституційна реформа могла б створити належні політико-правові умови для досягнення цієї мети. Але на сьогоднішній день, здається, ця реформа себе вичерпала і дискредитувала через конфлікт особистих і групових інтересів учасників політичного процесу.
Проте сама проблема залишається. Суть цієї проблеми — знайти інструментарій, який забезпечив би динамічний розвиток суспільства.
Ризикнемо передбачити, що повноцінним «замінником» конституційної реформи може стати проект «нового державного управління».
Чим повинна бути цікава для політиків ідея «нового державного управління»? По-перше, вона не має на увазі кардинальних політико-правових змін у існуючій системі влади, тобто глобальний перехід від президентської до парламентської моделі не потрібен. По-друге, цю доктрину націлено на розв’язання прагматичних питань, пов’язаних із функціонуванням системи державного управління. Таким чином, виключаються різного роду політологічні фантазії на тему «чому віддати перевагу: «сильному президентові» чи «сильному парламентові». По-третє, подібного роду реформаторські проекти завжди прагматичні й мають на увазі наявність чітких критеріїв ефективності їх реалізації. Наприклад, таким критерієм може бути зниження фінансових видатків на утримання державного апарату.
Під поняттям «нове державне управління» експертами Світового банку пропонується розуміти певну культуру управління, для якої характерні провідна роль громадянина (чи споживача державних послуг), підзвітність державних структур суспільству, політична нейтральність державної служби, децентралізоване управління.
На відміну від концепцій ліберального напрямку, прихильники ідеї «нового державного управління» не переслідують мети обмежити вплив держави на економічні процеси. Для них центральною проблемою є підвищення ефективності державного управління.
Поняття «нове державне управління» багато в чому умовне і слугує для позначення реформаторських зусиль щодо удосконалення системи управління в США, Великій Британії, Австралії, Новій Зеландії в період 80—90-х років. Хоча в інших країнах цей термін і не використовується широко, проте кожна з розвинених країн Заходу в цей період здійснила дослід кардинальної реформи системи управління.
Думається, що якраз прагматика концепції «нового державного управління», націлена на інституційні зміни і така, що базується на кількісних показниках як критеріях успіху реформ, може замінити для українських політиків багато в чому ірраціональні установки політичної реформи.
У чому ж полягають стратегічні напрямки «нового державного управління»?
У кожній країні, в залежності від історичних і правових особливостей, було прийнято індивідуальний проект реформування. Однак, на думку західних експертів, узагальнення цього досвіду дозволяє визначити, принаймні, чотири мети, які були актуальними для урядів усіх країн, що здійснили реформи управління.
По-перше, це завдання зменшення витрат на утримання держави, формування привабливого середовища для інвестицій і конкурентної спроможності економіки.
По-друге, вироблення чітких параметрів ефективності держави, зміцнення системи управління і її здатності пристосуватися до нових умов суспільного прогресу.
По-третє, це завдання посилення держави як роботодавця, підвищення якості послуг, що надаються державою, зміцнення довіри до державної політики з боку населення.
По-четверте, для всіх західних реформаторів були актуальні завдання звільнення держави від впливу політики та бізнесу, забезпечення прозорості й ясності бюджетної політики держави, забезпечення інституційної достатності державних органів щодо формування і реалізації державної політики.
Гадаю, що всі перераховані цілі більш ніж актуальні й для сучасної України. Якщо це так, то досягнути їх можна за рахунок позитивних змін у податковій і бюджетній сферах, реформи державної служби і підвищення якості управлінських технологій.
Світовий досвід показує, що в реформі системи управління відсутні єдині правила. Кожна держава, в залежності від історичної ситуації та існуючих політичних і конституційних обмежень, приймає індивідуальну реформістську стратегію. Це може бути як кардинальна зміна системи управління, так і локальні зміни.
Загальним, мабуть, є консолідована воля політичної еліти і усвідомлення необхідності змін.
Перерахуємо ті проблеми, на вирішення яких можуть бути спрямовані зусилля українських реформаторів:
— інвентаризація державних програм. Скільки їх у нас, чи виправдані вони, чи забезпечені вони належними ресурсами, яка їх пріоритетність;
— неупереджений аналіз інституційної достатності органів державної влади. Для цього необхідно з’ясувати, наскільки оптимальним є нинішнє число міністерств, державних комітетів, департаментів, органів влади зі спеціальним статусом. Які їхні функції, чи не дублюють вони одне одного в роботі;
— якими повинні бути інституційні умови, що забезпечують політичну нейтральність державного апарату. Давно назріла проблема розведення політичних і адміністративних функцій у державному управлінні. Це можливе за допомогою запровадження політичних посад (передусім це міністри і губернатори) в системі управління, а також їхнє відділення за статусом від кадрових державних службовців. У цьому плані доцільно переосмислити досвід функціонування інституту державних секретарів;
— шляхом прийняття дійових правових норм, які перешкоджають несумлінному лобізму, необхідно забезпечити незалежність державних органів влади від бізнесових інтересів;
— необхідно по-новому вибудувати баланс між центральними і регіональними органами влади, а також між місцевою виконавчою владою і органами місцевого самоврядування. Вирішення цього завдання тим більше актуальне, що вже наступні вибори до Верховної Ради і місцевих рад проходитимуть на базі пропорційної виборчої моделі. Отже, партії, що перемогли на виборах, повинні мати механізм впливу на політику виконавчої влади;
— наступна проблема перебуває в необхідності перегляду чисельності і якісного складу чиновників, підвищення їхнього професіоналізму і матеріального забезпечення. Першорядним завданням має стати підвищення престижу державної служби. Реальна інформаційна відкритість центральних і місцевих органів влади повинна стати умовою підвищення довіри до них населення;
— предметом особливої уваги реформаторів має стати запровадження об’єктивних критеріїв ефективності діяльності органів влади. Ці критерії повинні базуватися на чіткому зв’язку між споживаними органами влади ресурсами (матеріальними, фінансовими та іншими) і результатами їхньої роботи;
— нарешті, необхідні кардинальні зміни в існуючому механізмі стратегічного планування політики. На сьогодні фактично це планування здійснюється безсистемно в умовах відсутності єдиної методології.
Ось приблизний і далеко не повний список проблем, гідний уваги реформатів. Як видно, всі перераховані проблеми максимально прагматичні й конкретні. І для їх вирішення необов’язково вносити зміни до Конституції.
Громадська підтримка консолідованим реформаторським зусиллям із реалізації доктрини «нового державного управління» гарантована, бо громадська думка переконана в тому, що нинішня система управління корумпована і неефективна. Думаю, в справі реалізації цієї доктрини вагоме слово може сказати й експертне співтовариство.
