Знаменита поетеса, драматург, перекладач вважала, що біографія митця нікому не цікава. Головне — його твори. Тому її чоловік Климент Квітка на роковини смерті Лесі Українки у своїх спогадах написав, що «мабуть, її біографії не буде ніколи написано». Але він помилився. Про життя та творчість Лариси Петрівни написано чимало книг, монографій, статей, есе. Досить плідним був і час, коли поетеса жила в Криму. Дослідники виділяють три кримські періоди. Вперше Леся разом з мамою була в цьому краї в 1890 році. Влітку 1901 р. вона лікувалася в Ялті, в Саках, Євпаторії та мала туристичну подорож по всьому Криму. У результаті тих подорожей написала цикл «Кримські спогади». Він увійшов у першу Лесину збірку «На крилах пісень». В 1907 році письменниця фактично прожила цілий рік у Ялті. Написала свої поезії «Кримські відгуки». У цей час вона побувала з чоловіком у Севастополі, Балаклаві, Євпаторії. Працювала над драмами «Кассандра», «Руфін і Прісцілла» та іншими.
ЛОМИКАМІНЬ
— Минулого року наш музей відсвяткував своє 10-річчя, — почала свою розповідь Олена Газізова, завідувач Музею Лесі Українки в Ялті. — Експозиція називається «Ломикамінь» — таку загадкову назву квітці придумала Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка), коли вперше побачила на горі Ай-Петрі едельвейс, що ріс немов із самої скелі. Справді, ця квітка незвичайна, особлива, чарівна... За народним повір’ям, вона приносить щастя. До речі, критики ще за життя Лариси Петрівни називали письменницю «ломикаменем української літератури й культури». Коли дивишся на фотографії поетеси, то не можеш відвести погляд від її очей — ясних, світлих. Тендітна, але в її постаті відчувається сила духу... У Криму поетеса лікувалася від туберкульозу.
У сім’ї письменниці вважали, що страшна біда прийшла в їхній дім 6 січня 1881 року. Саме тоді Леся дуже застудилася. У спогадах сестра письменниці Ольга написала, що «в Луцьку Леся пішла на річку Стир подивитися, як святять воду. Десь на середині обряду під вагою людей крига почала осідати, вода виступила з прорубу й поволі підтоплювала тих, що стояли всередині. Вибратись з натовпу було неможливо. Лесині валянці промокли. Вода скувала ноги... Скоро Леся дуже заслабла: в неї почала сильно боліти права нога, але вона терпляче зносила біль. Спочатку лікарі вважали, що в дитини гострий ревматизм. Призначали різні натирання, ванни. Хвороба відступила, а згодом нагадала про себе ще з більшою силою. Почався туберкульоз кісток (лівої руки). Прийшлося оперувати. Потім знову заболіла нога — ще одна операція. Невеликий перепочинок від болю — і туберкульоз знаходять вже в легенях. Леся лікується в Карпатах та Італії, а хвороба перекидається ще на нирки. Саме тоді поетеса з посмішкою сказала, «що вже 30 років проводить війну з туберкульозом». Хто знає, може, якби не ця важка хвороба, то Лариса Петрівна стала б знаменитою піаністкою, а не тільки легендарною письменницею та перекладачкою. У 12-літньому віці Леся назавжди поставила хрест на своїх заняттях із гри на фортепіано та мрією стати музикантом. Хоча рука зажила, однак пальці назавжди лишилися скаліченими». У вірші «До мого фортепіано» вона писала:
«Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій».
Перша збірка поезії Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові 1893 року. Друга — «Думи і мрії» (1899 р.), фактично завершила поетичне століття. А третя — «Відгуки» — з’явилася в Чернівцях у 1902 р. У ній прослідковується тяжіння поетеси до нових видів творчості — драматичної поеми, етюду. Саме в драматичних творах талант Лариси Петрівни виявився з найбільшою силою. У музеї зберігається останнє прижиттєве видання творів Л. Українки, яке було здійснено в Києві видавництвом «Дзвін» у 1911 році. Як відомо, Леся дуже рано вийшла на літературний шлях, написавши свою першу поезію «Надія» ще дев’ятилітньою дівчинкою. А з 12 років її вірші вже з’явилися в періодичних виданнях. Незважаючи на малий вік, Українка розуміла, що на шляху літератора на неї чекають не тільки лаври, а й терни. Про це вона писала в поезії «На спомин Івана Котляревського». З його «Енеїди» розпочалося сходження нової української літератури. Поетичне слово талановитого митця з Полтави підхопив великий наш Кобзар Тарас Шевченко. Він підніс українську літературу на світовий рівень. Страшним для нашої мови та культури став 1863 р., коли вийшов Валуєвський циркуляр, який фактично заборонив українську мову. А в 1876 р. виходить сумнозвісний Емський указ Олександра II, який не дозволяв у публічних місцях виконувати музичні й театральні твори. У тих важких умовах українським письменникам доводилося стверджувати свою культуру, часом не тільки літературною, а перш за все громадською діяльністю. У 1903 році було відкрито пам’ятник Івану Котляревському, на цю непересічну для українців подію відгукнулася й Лариса Петрівна. Кошти збирали всім миром. Українська громадськість Києва готувалась до полтавського свята з особливим піднесенням. Деякі родини делегували у Полтаву кілька осіб. Від Косачів поїхали Леся та її мати Олена Пчілка (Ольга Косач) і двоє небожів. На згадку про ту подію сфотографувалися на пам’ять почесні гості свята: М. Старицький, В. Стефаник, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, В. Самійленко, Олена Пчілка та Леся Українка.
МАНДРИ
Леся Українка була надзвичайно сильною духом жінкою. Але постійна боротьба з хворобою підірвала її дуже слабке здоров’я. Тому в пошуках цілющого клімату вона відправлялася в різні куточки світу. Як вважає Світлана Кочера, доцент кафедри української та російської філології Кримського державного гуманітарного інституту, подорож стала суттю життя Лесі Українки, вона була приречена недугою на безкінечну мандрівку в пошуках підсоння: «буду просуватися все далі і далі на південь, і там десь зникну, як легенда»... Ялта — одне з не багатьох міст, куди поетеса поверталась неодноразово. Письменниця навіть планувала поселитися тут назовсім, коли вийшла заміж за Климента Квітку. Але від цих планів змушена була відмовитись, оскільки лікарі вважали, що клімат Криму їй не підходить і Ларисі Петрівні треба жити в тепліших краях...
Наприкінці ХIХ століття Л. Українка провела в Ялті, не виїжджаючи, чотири пори року. Вперше й востаннє так надовго вона відірвалася від сім’ї. Ялту вибрала сама. «В інших містах не хочу, — написала в одному з листів, — се перший раз, що їду на лікування з охотою...». Поетеса була під впливом повітря та моря, але дуже нудьгувала без друзів і родичів:
«Нехай я отруєна злою журбою.
Та в пісні на всяку отруту є лік.
Ми слухали пісню морського прибою, —
Хто чув її раз, не забуде повік».
Щоб підбадьорити Лесю в Ялті, в різні часи в гості до неї приїжджали: тітка Олена Кисленко- Приходько, мати (Олена Пчілка), батько (Петро Косач), сестри (Ольга і Оксана), а влітку 1897 року відбулася зустріч із братом Михайлом. Із ним Леся була особливо дружною. Молодша від нього лише на 1,5 року. Все життя вони лишались найщирішими друзями. В дитинстві їх навіть жартома називали спільним ім’ям «Мишолосіє» (до п’яти років Лесю вдома звали Лосею — Т. П. ). Михайло Косач був науковцем, професором Харківського університету. Він захоплювався фотосправою й завдяки йому лишилось чимало цікавих фотодокументів. У Ялтинському музеї зберігаються унікальні знімки кримського періоду перебування письменниці на півострові. Крім Ялти, Лариса Петрівна лікувалася ще в Севастополі, Євпаторії та Саках. Разом із мамою побувала у туристичній подорожі Кримом. Найбільше їх вразив Бахчисарай. Поетеса написала ряд поезій про палац, гробницю, фонтан. Зацікавилася кримськотатарськими узорами, зібрала велику колекцію, яка на жаль, загубилася в архіві її дядька Михайла Драгоманова.
У 1897 р. письменниця зупиняється в готелі на Набережній Ялти. Але там їй не сподобалась багатолюдність, шум, і через два дні вона переселяється в затишний куточок поблизу Лівадії. Там Леся Українка провела все літо. А на початку жовтня знаходить нове помешкання в центрі курорту. Це був красивий будиночок, побудований у 1895 році відомим ялтинським архітектором Сергіньовим. Зараз тут знаходиться Музей Лесі Українки. Поетеса спочатку знімала кімнату на першому, а потім на другому поверсі. В цьому будинку писала свої твори, займалася рукоділлям, давала приватні уроки з іноземних мов, готуючи хлопчиків до екзаменів у гімназію. Лариса Петрівна вела замкнений спосіб життя. «Час немовби зупинився для мене», — пише вона в одному з листів до матері. В 1898 році до дочки приїжджає Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка). Мати відразу знаходить комфортніше помешкання для доньки — віллу «Іфігенія». Чудове місце, біля будинку росло багато троянд. На жаль, вілла не збереглася до нашого часу.
— Три роки Л. Українка прожила в Криму. З них два припадає саме на Ялту, — продовжує Олена Газізова, — але тут вона була лише квартиранткою, постійно змінюючи типові помешкання. Тому показати детально кімнати, в яких проживала письменниця, на сьогодні практично неможливо. В нашому музеї ми намагалися відтворити той інтер’єр, який вона описала в своїй першій п’єсі «Блакитна троянда». В ремарці Л. Українка зазначала: «На сцені слід відтворити типове помешкання курортної Ялти — скоріше салон, аніж спальню». Саме тому в нашій експозиції ви побачите унікальні меблі кінця XIX — початку XX століття (диван, вішалка, буфет, стіл, стільці, дзеркало). Чайник і маслянка — реліквії з родинного сервізу Косачів. Не випадкова присутність в експозиції й аптечки, бо Леся Українка приїхала в Ялту лікуватися в тяжкому стані. Часто втрачала свідомість від запаморочення голови, гуляючи у скверах. Коли недуга відступала, то поетеса йшла в місцеву Народну читальню. Там вона цікавилася новинками періодики, читала художню та мемуарну літературу різними іноземними мовами. Серед її улюблених авторів були: Шекспір, Байрон, Гейне та інші. Замовляла ноти Баха, Бетховена, Вагнера, Гріга, бо вона говорила, що музика їй потрібна, як кисень.
В Ялті відбувалися зустрічі поетеси з багатьма відомими акторами, яки приїжджали в Крим на гастролі, зокрема трупи Садовського і Заньковецької. Лариса Петрівна мріяла, щоб її п’єсу «Блакитна троянда» грала зірка українського театру — Марія Заньковецька. Але, на жаль, через затримку режисера Михайла Старицького, цей задум так і не здійснився.
КОХАННЯ
У 1897 році в Ялті Лариса Петрівна познайомилась із Сергієм Костянтиновичем Мержинським. Він закінчив Київський університет, був дуже освіченою й цікавою людиною, громадським діячем (соціал-демократом), шанувальником театру, робив переклади з англійської мови. Працював на залізниці в Мінську. Через хворобу приїхав лікуватись на курорт. У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя.. Він подарував поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася. З Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку — гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку «ломикаменем». Саме в нашому місті розцвіло і їхнє кохання. Але доля відміряла йому дуже короткий вік. У 1901 р., коли Сергію стало дуже погано, Леся поїхала в зимовий Мінськ доглядати смертельно хворого. Її відмовляли від подорожі родичі. В Мержинського був туберкульоз у стадії загострення, а Леся нещодавно тільки стала почувати себе краще. Рідні боялися, що «палиця коха» знов причепиться до письменниці (так згодом і сталося — Т. П. ). Але ніщо не могло зупинити закохану. Два з половиною місяці, забувши про свої болі, вона доглядала Сергія. Це був час надзвичайного трагічного напруження. Леся намагалася підбадьорити хворого. В той час вона пише одну з найсильніших своїх драм — «Одержима». Критики вважать, що саме тоді народився в Україні новий драматург. У листах до близьких і друзів Леся намагалася бути бадьорою. Писала, щоб їх заспокоїти, що навіть поправилась, але розуміла, що скоро назавжди втратить кращого друга. На руках Л. Українки коханий помер. Хоча вона знала, що нема порятунку, але смерть Мержинського стала величезним ударом для письменниці, надівши жалобу, Лариса Петрівна вже до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору. Багато віршів присвятила Сергію Костянтиновичу...
ЗАМІЖЖЯ
У 1907 р. поетеса знову повернулася до Криму, щоб лікувати свого друга Климента Васильовича Квітку. Згодом він стане її чоловіком. Климент був молодший від Лесі на 9 років. Повідомлення про її заміжжя стало для близьких несподіванкою, вони вважали, що з її боку кохання там не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. «Справа скінчена — ми звінчалися, — пише поетеса у листі до рідні. — Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній... Ми не запрошували нікого, крім свідків... Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей... все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим».
— Складно говорити про інтимне життя письменниці, — розповідає О. Газізова. — В одному з листів поетеса писала «нам з Кльонею так добре». Коли вона одружилася з Квіткою, їй було вже 37 років. Можливо, там не було палкої пристрасті, але поетеса відчувала потребу мати коло себе вірного друга. Климент Квітка завжди був поруч, коли їй було погано. Вони внутрішньо добре розуміли один одного. Їх поєднувало щось глибоке, духовне. Леся вважала, що кохання — це перш за все самопожертва. Вона фактично врятувала чоловіка, наполігши терміново їхати до Криму. Климент був у дуже поганому стані (хворів теж на туберкульоз). Теплий клімат і активне лікування допомогло — кровохаркання у нього зникло.
Подружжя обрало Ялту для тривалого проживання тому, що тут вони не відчували себе відірваними від усієї української культури. Квітка працював у суді. Він за фахом був юристом. Прекрасно грав на роялі, чудово знав музику. Саме Квітці ми завдячуємо, що маємо записи народних дум. Він звернувся до відомого фольклориста Філарета Колесси й записав з його голосу твори полтавських кобзарів.
У той час в Криму жив і творив відомий поет-романтик Амвросій Метлинський — автор «Южнорусских песен» (у музеї є ця унікальна збірка, якій цього року виповнюється 150 років — Т.П. ). Із ним подружжя Квіток часто спілкувалося. Останні дні біля хворого поета провів Степан Руданський — класик української літератури, перекладач «Іліади» й «Одісеї». 12 років він чесно служив громаді міським лікарем. Іще за життя Руданський став почесним громадянином Ялти. Саме завдяки йому в нашому місті з’явився водопровід і каналізація. Він дав кошти на побудову міського фонтану. В Ялті з 1904 по 1918 рік існував Український театр із гарною трупою. Театр мав багатьох шанувальників, бо на початку століття в Криму жило чимало українців.
Одного разу Леся Українка дізналась, що до Севастополя приїхав, в гості до сина, знаменитий харківський кобзар Гнат Гончаренко. Тоді вона замовляє валики й тонограф для запису звуків, витративши гроші з свого приданого. Записує 19 дум. Це відбувалося на ялтинській квартирі подружжя Квіток. У музеї зберігається один із валиків із голосом самої поетеси, коли робили пробні записи.
Протягом подружнього життя, Клемент Квітка записав пісні, які Леся пам’ятала ще з дитинства. А вже після смерті дружини, в 1917 видав фотоскопічним способом двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки» (він теж являється однією з реліквій музею). Климент Васильович дожив до 1953 року, переживши дружину на 40 років.
ІФІГЕНІЯ
Серед найвідоміших творів письменниці — «Лісова пісня». Драма- феєрія була написана в далекій Грузії (1911 р.). У листі до матері Леся пише: «Напевно, я дуже затужила за рідними волинськими лісами». Згадки дитинства, розповіді дядька Лева про русалок, мавок, потерчаток — нагадували про рідний край. Найдорожчими для поетеси було два місця: синьоока Волинь, де вона народилася, та Полтавщина — батьківщина її матері, письменниці Олени Пчілки. В музеї є один цікавий експонат — бандура, закута в кайдани, як символ нашої культури, яка довгий час знаходилась під утиском, забороною, а твори Лесі Українки стали ніби плацдармом боротьби за нове прийдешнє нашої країни.
— У 1908 р. в письменниці лікарі знайшли нову хворобу — туберкульоз нирок, — продовжує розповідь О. Газізова. — Леся поїхала разом із чоловіком на консультацію до Берліна. Не лише лікарі, а й німецька культура приваблювала Лесю Українку, бо свій шлях у літературі вона почала з перекладів творів Гейне. Значно пізніше Лариса Петрівна опанувала англійську мову (перекладала твори Байрона). Дуже добре знала культуру та літературу Італії (в цій країні вона лікувалася два сезони). В музеї, серед експонатів, є фрагмент гранатового намиста, яке дуже любила поетеса й завжди, від’їжджаючи в далекі краї, брала з собою, як талісман.
За порадою лікарів три сезони, наприкінці життя, Леся Українка прожила в Єгипті. Жила на віллі «Континенталь», де серед відпочиваючих, вона зустрілась зі своїми старими знайомими з Ялти — родиною Охріменків (хлопчикам Миколі та Дмитрові вона давала уроки іноземних мов). І цей заробіток був не зайвим, бо жило подружжя Квіток доволі скромно. З Охріменками Леся дуже здружилася. Вони листувалися з батьками і дітьми. А коли у 1911 році письменниця мандрувала на пароплаві Кримом і корабель пришвартувався біля Ялти, дала телеграму хлопчикам, призначаючи зустріч на набережній. Але телеграма спізнилася. Тому, коли пароплав проходив повз Магарач, брати Охріменки вибігли на відкрите місце, махаючи картузами, але з борту корабля ніхто їм не відповів. Дуже скоро Лесі не стало... Діти переживали, що не встигли побачитись із поетесою. Микола Охріменко лишив спогади про Ларису Петрівну, подарував чимало експонатів у Київський і Ялтинський музеї письменниці. Завдяки йому в Ялті в 1972 р. було відкрито пам’ятник Лесі Українці. Він був ініціатором створення Музею поетеси у нашому місті, але, на жаль, через два місяці завалився дах будинку. Ремонт тривав понад 30 років... Тому Ялтинський музей існує лише 11 років. Він являється структурною одиницею — відділом Ялтинського історико-літературного музею і має 100 тисяч експонатів.
Леся Українка побувала в багатьох країнах світу, але силою своєї фантазії вона могла переноситись у часі. Чимало драм написані письменницею на міфологічні теми: стародавній Рим, Греція («На руїнах», «Оргія», «В катакомбах», «Адвокат Мартіан» та ін.). У Ялті Лариса Петрівна працювала над драмою «Кассандра». Героїня, сліпа від народження, мала дар провидця, але люди не чують її попередження. В музеї є кілька сторінок із рукописів «Кассандри» та «Іфігенії в Тавріді» (Іфігенія — символ ностальгії за рідним краєм). Після виходу твору письменницю стали називати «українською Іфігенією»...
Останні дні Лесі пройшли далеко від батьківщини. «Весь час у мами і мене, — пригадувала сестра поетеси Дора, — надія змінялася відчаєм. І знову десь у глибині душі жевріла надія, що, може, станеться чудо і врятує Лесю. Мучило почуття нашої безпорадності. Леся не втрачала свідомості, тільки часом марила вночі. Дізнавшись, що викликали телеграмою сестру Ольгу, Леся дуже зраділа, нетерпляче чекала її... Довідавшись, що потяг прийде о 4-й годині ранку, Леся заспокоїлась і задрімала». Дора пішла зустрічати сестру. З хворою лишились мати та Квітка. На їх руках вона й згасла. Це сталося 1 серпня 1913 р. Поетеса померла в невеличкому гірському курорті Сурамі (поблизу Боржомі).
Лесю Українку поховали в Києві на Байковому кладовищі поряд із могилою батька та брата. Згідно з волею покійниці, на цвинтарі не було урочистостей. Попереду процесії несли тільки хрест. Нести труну на руках, співати і виголошувати промови поліція не дозволила. Труна була встановлена на катафалк, що був укритий вінками з живих квітів. (Леся не любила металевих квітів). Проститися з поетесою прийшло дуже багато людей, приїхали делегати з різних куточків країни. Людей прийшло так багато, що було припинено рух трамваїв. Процесію з усіх боків оточили жандарми. Перед входом на кладовище поліція перегородила дорогу й пропускала лише родичів і близьких. Але юрба прорвала кордон і приєдналась до процесії. Навіть після смерті Леся Українка викликала страх в уряду Російської імперії, мабуть, лякали її слова: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала»!
РОДИЧІ
Жовтнева революція, а потім сталінські репресії, немов каток, проїхались долями родичів письменниці. Навіть Олена Пчілка, яка працювала в Академії, була визнаною письменницею, науковцем, громадським діячем, але й за нею у 1929 році приїхав чорний «воронок». Матір Лесі не заарештували лише тому, що вона була хворою і вже не піднімалася з ліжка.
Сестра — Ольга Косач-Кривенюк загинула в таборі для переселенців у 1945 році. Наймолодша сестра Дора (Ісидора) Косач-Борисів пройшла через арешт і допити. В таборах загинув її чоловік. Як згадувала Дора, Леся тричі рятувала її життя. В дитинстві, коли вона тонула, потім у юності, коли захворіла на тиф, і в таборі її врятувало саме ім’я сестри Лесі Українки. В 1949 р. Ісидора емігрувала за кордон. Жила в США, потім у Канаді. Померла в 1980 році. Її дочка Ольга Сергіїв (померла минулого року), але є троє онуків, які приїжджають на батьківщину поетеси. Вони подарували сімейні речі музею.
У старшого брата Михайла, який раптово помер у 33 роки через дифтерит, ще за життя Лесі (в 1903 р.), була дочка Імма. Вона померла в 70-х роках. Нащадків немає. Брат Микола Косач помер у кінці 30-х років. Він був дуже доброю, емоційною людиною. Після того, як його покинула дружина, став заглядати до чарки. Роздавав людям речі з маєтку батьків, а сам жив у флігелі. Але про нього жителі Колодяжного згадують завжди тепло. Мав сина Юрія, онуків, але у них дітей не було. Сестра Оксана Косач-Шимановська 62 роки прожила за кордоном (померла в Празі 1975 року). Мала доньку Ольгу, яка вже померла, але лишилися її онуки та правнуки.
АРХІВ
Особисті й архівні фонди Косачів та Драгоманових знаходяться у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Це унікальне зібрання, в якому налічується близько 5 тисяч одиниць. Леся Українка не зберігала особистого листування. Письменниця вважала, що в майбутньому можливі викривлені, необ’єктивні тлумачення її епістолярного слова. А свої творчі рукописи (з 1909 р.) передала на зберігання сестрі Ользі та її чоловіку М. Кривинюку. У буремний 19 ийхату подружжя в Кам’янці пограбували та, на щастя, бібліотеку лишили. В 1921 р. родина передала книжки та рукописи до Катеринославської бібліотеки «Книгоспілки». Деякі примірники з тої колекції сьогодні можна знайти у сховищах Київського музею Лесі Українки та у відділі рукописів Інституту літератури. Рукописи поетеси цікаві дослідникам жанровим розмаїттям: вірші, проза, драми, переклади, публіцистика, літературно-критичні статті, підручник, листи, спогади, начерки, записи народних пісень із нотами, конспекти, словникові замітки тощо. Почерк у Лесі Українки був твердим, рівним, стрімким, із чітко окресленими буквами... Ольга Косач-Кривинюк фактично упорядкувала весь архів. Видала хронологію життя та творчості поетеси. В минулому році випадково було знайдено в Празькій бібліотеці архів Косачів (листи). Світлана Кочерга опрацювала його та видала книгу «Листи так довго йдуть».
