7 жовтня
Коли я ще був неопереним газетярем, мені доводилося іноді бувати в домі поважного районного керівника. Його дружина Віра Миколаївна, «колега по перу», була кореспондентом обласної газети й запрошувала на свята до себе, щоб «не скучав». У чергове свято «червоного календаря» стіл заставили різними наїдками, пляшками вина, а господар пив малими чарочками зеленуватий, на полину настояний спирт. У нього, казали, діабет. До війни працював старшим конюхом у колгоспі на Одещині, а з фронту повернувся капітаном-політпрацівником і без одного ока: мав замість нього скляний протез. За столом тримався солідно, як начальник, часом грубувато жартував, і всі тоді сміялися. Курив «Казбек», а коли в пачці вже мало залишалося, просив «наймолодшого» збігати купити нову.
Та це я так, між іншим. Отож, повертаюся з виконаним дорученням, господаря за столом уже немає. Він у сусідній кімнаті за зачиненими дверима, перед великим дзеркалом якусь промову артикулює, жести й міміку на обрезклому обличчі відпрацьовує. Не відвертаючись від дзеркала, блиснув золотим зубом: «До своїх ще треба йти, в парткабінеті збираються на шосту святкувати. Ну як, не налякаю їх своїм виглядом?»
Тепер дивлюся — ті ж однотипні, з приклеєною усмішкою обличчя, що так рясніють на великих передвиборних щитах і малих глянцевих агітках... І ця усмішка на всю губу... Перед дзеркалом тренована чи найнятими спецами з творення «образу» спроектована й «поставлена»?
