У міру того як Ірак швидко занурюється у кривавий хаос, перспективи успішного проведення демократичних виборів у січні, як було обіцяно США та тимчасовим урядом Іраку, виглядають досить похмуро. Деякі скептики йдуть ще далі, стверджуючи, що складне становище в Іраку підтверджує, що перспективи встановлення демократії в арабському світі дуже сумні. Чи вірна їхня думка?
Половина всіх країн світу є демократичними державами, однак серед них немає жодної з 22 арабських країн. Доповідь ООН про людський розвиток в арабському світі відверто критикує економічний та соціальний прогрес у регіоні. Вона свідчить про повільне економічне зростання, неграмотність половини всього жіночого населення арабських країн і недостатню інтеграцію регіону в світову економіку. Справді, при населенні понад 300 мільйонів чоловік експорт арабських країн, за винятком нафти й газу, менший, ніж експорт Фінляндії.
Демографічна статистика арабських країн свідчить про величезну перевагу молодих людей у структурі населення: 45% усього населення становлять діти та підлітки у віці до 14 років, й очікується, що населення подвоїться протягом наступної чверті століття. Однак регіон не в змозі надати молодим людям адекватні можливості для самореалізації. Рівень безробіття становить близько 20%. Водночас Близький Схід переповнений сучасними комунікаціями, багато з яких мають антизахідний ухил.
Під час «холодної війни» американський підхід до Близького Сходу полягав у підтримці стабільності в регіоні з метою запобігання поширення радянського впливу, а також забезпечення поставок нафти та безпеки Ізраїлю. Американська стратегія зводилася до керування за допомогою автократичних лідерів і політики, яку можна описати, як «не буди лихо, поки спить тихо».
Після терористичних актів 11 вересня 2001 року адміністрація Буша почала нову амбіційну політику, спрямовану на заохочення демократичної трансформації Близького Сходу. Повалення Саддама Хусейна мало стати першим кроком. У серпні 2003 року радник із питань національної безпеки США Кондолізза Райс стверджувала, що «як демократична Німеччина відіграла основну роль у створенні нової Європи, яка є сьогодні єдиною, вільною та мирною, так і перетворений Ірак може стати ключовим елементом зовсім іншого Близького Сходу, в якому не процвітатиме ідеологія ненависті».
Справді, Німеччина та Японія є прикладами успішної післявоєнної трансформації. Але обидві ці країни були відносно однорідним суспільством із перевагою середнього класу та відсутністю організованого опору американській окупації. І навіть у цих умовах перехідний період зайняв майже десять років. Навіть більше, наявність нафти в Іраку є одночасно сприятливим і несприятливим фактором, оскільки базовані на нафті економіки рідко виявляють сприйнятливість до принципів ліберальної демократії.
Понад те, культурні розходження між США та Німеччиною не були такими значними, як культурні розходження між США та країнами Близького Сходу. Звісно, культурні бар’єри можна подолати. Наприклад, демократія прижилася в Японії, Південній Кореї, а також у мусульманських країнах, таких як Туреччина, Індонезія і Бангладеш. Але час, потрібний для фундаментальних змін, вимірюється десятиліттями, а не роками.
Зрештою, демократія — це більше, ніж проста участь у виборах. Відтоді, як автократичні режими Близького Сходу знищили ліберальні опозиційні сили, в багатьох країнах радикальні ісламісти є єдиною опозицією уряду та використовують у власних цілях суспільний гнів до корумпованих режимів, негативне ставлення до американської політики і страх людей перед модернізацією та глобалізацією.
Водночас глобалізація економіки й модернізація можуть забезпечити кращу освіту, збільшення кількості робочих місць і покращення системи охорони здоров’я, тоді як опитування суспільної думки свідчать про те, що більша частина населення регіону бажає цих удосконалень. Зважаючи на протиріччя серед поміркованих арабів, усе ще існує можливість ізолювати екстремістів і поступово створити в арабських країнах стабільний державний устрій та форму правління, що передбачає ширшу участь населення в керуванні державою.
Для досягнення цього потрібна політика, спрямована на лібералізацію економіки, скорочення бюрократичного контролю, прискорення економічного зростання, поліпшення системи освіти й заохочення поступових політичних змін, що мають сьогодні місце в малих країнах, таких як Бахрейн, Оман, Йорданія, Кувейт і Марокко. Японія та Корея продемонстрували, що демократія може поєднуватися зі споконвічними азіатськими цінностями. В арабському світі також можуть з’явитися інтелектуали, соціальні групи і, зрештою, держави з ліберальною економікою та суспільством, що зберегло місцеву культуру. Але цей процес потребує часу й терпіння і має супроводжуватися зміною політики стосовно Іраку, палестино- ізраїльського конфлікту й економіки регіону.
Не менш важливим є співробітництво країн Заходу з метою вироблення довгострокової стратегії культурного й освітнього обміну, що допоміг би створити більш розвинуте й відкрите громадянське суспільство у країнах Близького Сходу. Найефективнішими прихильниками демократичних змін є не офіційні особи з Європи й Америки, а громадяни країн регіону, які розуміють як достоїнства, так і недоліки Заходу і здатні пристосувати їх до місцевих умов із метою досягти соціальних змін.
Корпорації, фонди, університети та інші некомерційні організації мусять допомагати в здійсненні цієї роботи. Компанії та фонди можуть надати технічні й технологічні ресурси для модернізації систем освіти в арабському світі та перетворити освіту на щось більше, ніж механічне запам’ятовування навчального матеріалу. Західні університети можуть приймати більше студентів і лекторів із арабських країн. Інші організації можуть надавати підтримку певним організаціям чи програмам в арабських країнах, як, наприклад, програма підвищення професіоналізму серед журналістів.
Уряди також мають відіграти важливу роль. Підтримуючи викладання іноземних мов і фінансуючи студентські обміни, вони можуть допомогти людям у регіоні досягти власних цілей, що містяться в Доповіді ООН про людський розвиток в арабському світі.
Існує багато шляхів до ефективної довгострокової стратегії, спрямованої на створення умов для підтримки стабільності в арабському світі й заохочення ширшої участі населення в політичному процесі. Це мета, проголошена Америкою. Однак її досягнення потребує політики, що містить комплексний підхід, необхідний для демократичних перетворень.
Джозеф С. НАЙ — колишній заступник міністра оборони США та професор Школи державного управління Гарвардського університету.
