Поблизу королівського замку у Варшаві при великому напливі народу, за участі шляхти Корони Польської і Великого князівства Литовського, сенаторів Речі Посполитої, численних іноземних послів і посланців, католицького духовенства на чолі з примасом Польщі та православного кліру, очолюваного митрополитом Київським, делегації від Війська Запорозького та шляхти новоствореного Великого князівства Руського король Ян II Казимир учинив присягу, що буде пильно стерегти й неухильно дотримуватися положень щойно укладеної угоди. Якщо ж якась її норма не буде дотримуватися — народ руський жодного підданства йому виконувати не зобов’язаний, а може зректися його влади. У цьому король присягнув на Євангелії. Задзвонили дзвони в кафедральному соборі Святого Яна, а за ними — в усіх костьолах польської столиці. Після монарха присягу склав від імені сенату глава Католицької церкви Речі Посполитої. Відгриміли мушкетні салюти на Підзамчу, де присягали польські та литовські гетьмани, глави уряду Корони Польської Миколай Пражмовський та Великого князівства Литовського Кшиштоф Пац, підканцлери Богуслав Лєщинський та Олександр Нарушкевич, керівництво об’єднаного польсько-литовського сейму. По цьому черга дійшла до послів від Війська Запорозького та шляхти Великого князівства Руського. Як польська, так і українська сторони свої присяги скріпили підписами. До кінця місяця з королівської канцелярії вийшов цілий ряд документів, що гарантували українському козацтву повну амністію, відновлення шляхетських прав для представників родовитого козацтва та надання шляхетського достоїнства найбільш заслуженим старшинам, гарантування свободи віросповідання православному населенню та непорушності майнових прав православній Церкві.
Давня мрія найбільш далекоглядних представників польської та української (руської) еліти про мирне співжиття двох народів на користь спільного благополуччя нарешті набрала зримих обрисів. Сталося це вранці 12 травня 1659 року.
Утім, під гучний акомпанемент євро(не)інтеграції України якось тихо і непомітно минула чергова річниця ратифікації угоди Української козацької держави з польсько- литовською Річчю Посполитою. Угоди, покликаної, за задумом її творців, раз і назавжди припинити, здавалося б, споконвічні, а насправді майже столітні українсько-польські конфлікти. Конфлікти здебільшого політичні, які, втім, раз по раз переростали в жорстокі й кровопролитні збройні протистояння. Угоди, призваної відновити історичну справедливість і закріпити за русинами-українцями — «народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимося... і кожному народові рівні шляхетністю» — право не лише вповні претендувати на привілеї та свободи в межах спільної польсько-литовсько-української Речі Посполитої, а й мати можливість розбудовувати на загальному тлі останньої власну державну організацію — Велике князівство Руське. Автономну і рівноправну, поряд з Короною Польською та Великим князівством Литовським, федеративну частину тогочасної надпотужної держави декількох європейських народів.
Непомітність цієї, майже круглої, дати в нашому історичному календарі впадає у вічі ще більш виразно на тлі широкоформатного минулорічного відзначення 350-річчя Переяславської ради 1654 р. Пояснення, оперте на аргумент офіційного розгортання впродовж 2004 р. Року Російської Федерації в Україні, може задовольнити не вповні. Адже цей рік проголошений Роком Польщі в Україні. Утім, особливого ентузіазму у його відзначенні, як, власне, і критичного опонування (чого, як пам’ятаємо, не бракувало минулого року) поки що помічено не було. І дуже шкода, що чергову річницю реалізації одного з найбільш послідовних проектів рівноправного українсько-польського поєднання так і не було використано. Не для того, аби відстоювати історичність і неминучість нашого «возз’єднання». Радше для ліпшого розуміння: ким є Україна для Польщі і Польща для України? Що нас поєднує? І що роз’єднує? Що вселяє оптимізм і віру у можливість добросусідського співіснування, а що цю віру підточує зсередини?
Отож, чим була українсько-польська унія 1658— 659 років? У чому була її сила? А в чому слабкість?
ГЕОПОЛІТИЧНА СКЛАДОВА УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ УНІЇ 1658—59 РОКІВ
Утворена за результатами Люблінського сейму 1569 р. польсько-литовська Річ Посполита постала головним чином як відповідь на зовнішню загрозу з боку Московської держави, очолюваної на той час такою колоритною фігурою, як Іван Васильович Грозний — перший цар всеросійський, покоритель Казанського та Астраханського ханств на Сході та претендент на завоювання Литовської Русі на Заході.
Спроба кардинального оновлення Речі Посполитої через її трансформацію з республіки двох складових, Польщі та Литви, в республіку трьох — з виділенням із земель Корони Польської Великого князівства Руського — також надзвичайно тісно пов’язана з міжнародними процесами. На кінець 1650-х років боротьба українського козацтва з шляхтою і королем Речі Посполитої за визнання ними права України мати власну державну організацію, а не бути лише східною частиною Корони Польської, пройшла всі мислимі й, здавалося б, немислимі фази. Надзвичайно жорстокі й кровопролитні битви під Корсунем і Пилявцями, Збаражем і Зборовим, Берестечком і Батогом, в яких бог війни був привітний то одній, то другій стороні, множили незліченні жертви, але не приносили жаданої перемоги. Спроби політичного порозуміння, ініційовані поміркованими лідерами як з польської, так і з української сторони, також лише множили недовіру й підозрілість у нещирості свого опонента і не наближували до миру.
Втягування ж у двосторонній українсько- польський конфлікт сусідніх правителів — кримського хана, московського царя — взагалі мало фатальні наслідки. Кримськотатарська еліта безкарно виводила з українських і польських земель ясир. Московські війська після 1654 р. окупували переважну частину земель Великого князівства Литовського, намагалися будь-що обмежити владні прерогативи українського гетьмана та старшини, перетворивши Гетьманат на залежну від себе територію. А просування російських військ до берегів Балтики спровокувало війну з Польщею Шведського королівства, в результаті якої війська останнього контролювали більшість польських земель; польський король навіть був змушений рятуватися втечею з країни, а шляхта масово присягала шведському монарху Карлу Х. Як для України, так і для Польщі настали вкрай важкі часи на міжнародній арені, а всередині країн — набирала розмаху гостра міжусобна боротьба. Ситуація вимагала пошуку принципово нових політичних ходів.
ВАЖКА ОСІНЬ 1657 РОКУ
Ще більш нагальною проблема визначення козацькою Україною своїх зовнішньополітичних орієнтирів стає з літа 1657 р., коли помирає гетьман Богдан Хмельницький і до влади приходить Іван Виговський. Прихід до влади в Україні колишнього генерального писаря Хмельницького та перші його кроки на зовнішньополітичній арені переконували в прагненні нового керівництва зберегти наступництво української політики. Так само, як і Хмельницький, Виговський одним зі своїх пріоритетів визнає курс на зближення з протестантськими державами Центральної Європи — Швецією, Бранденбургом та Трансільванією. У середині серпня він підписує союзницьку декларацію з представником трансільванського князя, а наприкінці жовтня укладає угоду зі шведським королем. Усіма наявними засобами намагається Виговський продовжити курс попередника і в стосунках з московським царем. Первісно, як видно з власних заяв Виговського, він розраховував прийти до булави українського правителя не всупереч, а за допомогою царського уряду.
Перший виразний сигнал стосовно необхідності пошуку українським керівництвом нових зовнішньополітичних комбінацій надійшов з Москви, звідки впродовж серпня — першої половини жовтня 1657 р. до Чигирина один за другим прибувають кілька царських посольств з вимогами обмежити гетьманські повноваження на користь московського монарха як попередню умову для визнання сюзереном правомочності гетьманських виборів.
«Московський сигнал» був, можливо, найбільш виразним, але не єдиним. Крім тривожних новин з північного сходу, значне занепокоєння офіційного Чигирина викликали також повідомлення, що надходили із заходу та півдня. Зокрема, на початку літа завершується провалом комбінований похід шведсько-трансільвансько-українських військ на Польщу. За результатами кампанії, трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці був змушений підписати принизливий для себе мир з польським королем і вийти з коаліції. Слідом за цим бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм перейшов з табору союзників Швеції до її противників. За таких умов шведський король втрачає інтерес до України і спрямовує усі свої зусилля на відновлення позицій в районі Балтійського узбережжя.
Не менше, якщо не значно більше, занепокоєння українського гетьмана викликали й новини з південного напрямку. Тогочасний кримський хан Мехмед IV Ґірей, довідавшись про кризу в українсько-російських відносинах, на початку грудня 1657 р. закликав Яна Казимира «знести козаків», для чого «...зараз є час і погода... оскільки між ними і Москвою дуже тяжкі стосунки і сваряться між собою...» Водночас хан переконував і уряд турецького султана Магомеда IV спрямувати війська, що були зосереджені на той час поблизу Адріанополя, не в Албанію проти венеціанців, а в Україну — проти козаків. Причому, як видно з листа грецького архієпископа Паїсія до московського царя Олексія Михайловича від 8 жовтня 1657 р., аргументи Мехмеда IV Ґірея бралися до уваги в Надбосфорській столиці, й оточення султана реально готувалося до вторгнення в Україну.
Крім зовнішньополітичних чинників, що восени 1657 р. мали досить виразну тенденцію до швидкої зміни (причому не на користь українських інтересів), значний вплив на трансформацію зовнішньополітичного курсу уряду І. Виговського мали мотиви внутрішнього плану — гостра політична криза в Україні. Наочно криза виявила себе в умовах підготовки і проведення гетьманських виборів восени 1657 р. Проте не варто списувати її появу лише на недалекоглядну політику Виговського. Так, чи не першим провісником майбутнього конфлікту в Україні став антигетьманський виступ на Запорожжі ще за життя Богдана Хмельницького, взимку 1650 р. Приборкуючи виступ, Хмельницький стратив самопроголошеного гетьмана — рядового козака Домонтівської сотні Черкаського полку Я. Худолія, а також рішучими діями придушив заколот. Однак, природно, цим конфлікт не було вичерпано. І під час чергового послаблення гетьманської влади (викликаного хворобою Хмельницького) навесні 1657 р. Запорожжя знову стає центром антигетьманських заворушень, і звідти лунають погрози «йти на гетьмана и на писаря и на полковников и на иных начальных де...».
Природа конфлікту, як видно із заяв запорожців, лежала насамперед у площині соціальних протиріч — «...розграбить и побить за то, что де они гетман и писарь и полковники и иніе начальніе люди со всех городов, с ранд, и с сел и деревень емлют себе поборі большие и тем самым они [бога]теют, а им козакам ничего не дают». А тому намагання наступника Хмельницького, гетьмана І. Виговського, забезпечити собі опору в суспільстві, спираючись на підтримку статечних верств козацтва (своєрідного середнього класу тогочасної України), завдаючи явної шкоди іншій його частині, неминуче поглиблює конфлікт, дозволяє йому набрати загальноукраїнських масштабів.
Проте, окрім соціальних протиріч, у процесі розвитку конфлікту Запорозької Січі з гетьманом Виговським не останню роль відігравали й політичні мотиви, а саме — прагнення січової старшини повернути Кошу роль політичного лідера козацької України, поширити його вплив на всі українські землі. В даному контексті спроби Виговського здобути гетьманську булаву спочатку на вузькостаршинській, «кулуарній», а згодом хоч і на розширеній, але знову ж таки без участі запорожців, раді під Корсунем, збурюють політичні амбіції січової старшини, котра, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в «городовій» Україні, зважується на відверту конфронтацію з гетьманським урядом.
Політична програма опонентів Виговського, як видно з матеріалів посольства січового товариства до Москви в листопаді 1657 р., не виходила за межі політики «козацького автономізму», з прокрустового ложа якої гетьманський уряд вийшов уже наприкінці 1648 — на початку 1649 р. Зокрема, під час переговорів в Посольському приказі 23 листопада 1657 р. керівник січового посольства Михайло Стринжа заявляв: «При прежних де полских королех они Войском Запорожским без королевского ведома послов из иных государств не принимали. Также де и ныне, как они учинились под царского величества высокою рукою, и им де было послов и посланников потому ж без указу царского величества не принимать и отпускать... не годилося». Крім того, запорожці висловлювалися на користь того, щоб «царьского величества воеводы у них в городех были». Погоджувалися на контроль з боку царського уряду за гетьманською елекцією — «а без воли великого государя... самим нам гетманов не пременят...», а в разі смерті українського регіментаря, «...обрав гетмана, вскоре слать послов до его царского величества бити челом о подтвержденье на гетманство...».
Політична поступливість Коша, його готовність йти в цей час у фарватері московської політики дозволяє заручитися підтримкою царського уряду і за його допомогою перетворитися на одну з найбільш впливових сил в Україні. За результатами переговорів у Москві уряд Олексія Михайловича, незважаючи на неодноразові заклики Виговського не йняти віри бунтівникам, надсилає на Січ кошовому Я. Барабашу царську грамоту, яка виразно засвідчила про визнання Москвою Коша правомочним суб’єктом українсько-московських відносин.
КРИМСЬКА КАРТА В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ГРІ
Гостра потреба в приборканні заколоту на Січі та південних полках Гетьманщини, прагнення забезпечити спокій на кордонах з Кримом, на тлі провокаційних дій царських воєвод (більшість з яких відверто підтримувала опозицію) змушують гетьмана шукати шляхи до відновлення українсько- кримського військово-політичного союзу. Адже до цього часу найбільше, чого вдалося досягти уряду Виговського у відносинах з Кримом, можна охарактеризувати як нейтралітет (і то, як видно з цитованого вище листа хана до польського короля, нейтралітет вельми нестійкий). Реальне тогочасне військово-політичне становище в Центрально-Східному регіоні Європи склалося таким чином, що саме військові сили Кримського ханату були найбільш вірогідним потенційним військовим союзником гетьмана Виговського. Але після 1654 р. шлях у Бахчисарай для українського керівництва неминуче мав пролягти через Варшаву. Адже польсько-кримський союз 1654 р. в цей час зберігав свою силу, й отримати допомогу від хана, будучи в стані війни з королем, для Чигирина у 1658 р. було неможливо.
Враховуючи дану специфічну ознаку тогочасного розкладу сил в регіоні, саме кримська карта стала однією з вирішальних у контексті налагодження урядом Виговського політичних відносин з Варшавою. Зокрема, на початку березня 1658 р., відправляючи з полковником Павлом Тетерею до короля пропозиції щодо початку українсько- польських переговорів, Виговський вже другим пунктом ставить вимогу, аби Ян Казимир відправив до Мехмеда Ґірея листа, щоб той вирядив у поле свої орди вже тепер, не очікуючи воєнної пори, як він попередньо обіцяв у листі до гетьмана. І дійсно, отримавши лист з Варшави, хан негайно відправив на допомогу Виговському татар, про що 14 травня інформував короля, одночасно закликаючи його також надіслати в Україну війська на допомогу гетьману.
Кримський чинник відіграє вирішальну роль і на етапі підписання угоди. Зокрема, зіткнувшись із непоступливістю польської сторони щодо принципових вимог гетьманського уряду, а також відчувши значну протидію унійним крокам українського керівництва з боку промосковської партії старшини та рядового козацтва, Виговський почав був сумніватися в доцільності та своєчасності укладення угоди. І саме тиск з боку союзника, кримського керівництва, змусив гетьмана все ж піти на підписання Гадяцького трактату.
ПОЛЬСЬКА ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ В УНІЇ З УКРАЇНОЮ
Додатковим стимулом до українсько- польського зближення служила й та обставина, що геополітичні реалії кінця 50-х рр. обумовлювали ситуацію, за якої зацікавленість в українсько-польському порозумінні у Варшаві була не меншою, ніж у Чигирині. Причому в даному випадку вона диктувалася не лише приватними інтересами колишніх українських землевласників чи фіскальними потребами королівського двору. Цього разу потреба у розв’язанні конфлікту з Військом Запорозьким диктувалася ще низкою надзвичайно важливих для уряду Яна Казимира обставин як міжнародного, так і внутрішньополітичного плану. Зокрема, тут варто мати на увазі той факт, що король, або, точніше, французька партія при його дворі, в цей час впритул наблизився до вирішення надзвичайно важливої та водночас вкрай важкої справи — проведення реформи державного устрою Речі Посполитої, спрямованої на істотне зміцнення королівської влади через посилення позицій як монарха, так і сенату, та відповідно звуження прерогатив сейму.
Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»
