У колишньому СРСР на всіх кінематографістів було одне свято — 27 серпня відзначали День радянського кіно. Коли ж останнє віддало Богові душу — і через розпад Союзу, і через тотальний розвал кінематографа, в Україні з’явилося своє свято, приурочене до дня народження Олександра Довженка. Що і природно, і правильно. Адже Олександр Петрович — наше кінематографічне все. І не лише славне минуле. Інші його картини, попри те, що кіно — мистецтво, як жодне інше, підвладне «старінню», і сьогодні виглядають одкровенням. До того ж ім’я Олександр Довженко стало таким собі символом нового національного кінематографа, який тоді всі були сповнені надій і рішучості створити. Але виявилося, що рішучість у ситуації цілковитої свободи та абсолютного безгрошів’я швидко вичерпується. Що надії — на державу, яка дасть грошей, і приватних інвесторів — не виправдовуються. А якщо виправдовуються, то якось неправильно. Ніхто чомусь не приносить творцям грошей і не просить самовиразитися. Якщо гроші й дають, то ставлять жорсткі умови: це повинні дивитися. І прокатники, які поступово стають на ноги, твердять те саме. І телекомпанії, які навчилися знімати серіали і недвозначно заглядаються на велике кіно, виставляють свої умови: жодних творчих метань, усе в рамках бюджету та чіткого технологічного процесу. А чиновники від культури скаржаться, що молоді режисери ще не навчились знімати подібне кіно, яке й на фестивалі не соромно показати і касу в кінотеатрі збере, а старше покоління вже не може його знімати. А багато кінематографістів середнього покоління за час малокартиння просто пішли з професії. Ось і виходить, що три-чотири повнометражні фільми на рік вважаються в нас прекрасним показником, незалежно від художніх достоїнств цих картин. Загалом, якось несвятково виявляється.
Хоча свято буде. Власне, воно вже почалося на столичній студії ім. О. Довженка. І 110-річний ювілей ми, схоже, відзначимо вельми гідно. І буде показаний проект «Кохання — це...», в якому представлені роботи молодих режисерів. Багато з них мені вдалося подивитися. Шедеврів серед них немає (на це ніхто, признатися, й не розраховував), зате сміливо, грайливо і дуже обнадійливо. І сьогодні багато говорять про плани — не епохальні, а скромні, зате вельми конкретні. Чим не привід для оптимізму? А отже — для свята. Чи поділяють цю думку самі кінематографісти, яких ми вітаємо сьогодні з їхнім днем, «День» спробував з’ясувати. Що ви будете святкувати в цей день?
Роман БАЛАЯН , режисер:
— Нічого не святкуватиму. Я вважаю цей день усього лише сумним нагадуванням про хороше минуле, коли знімалося багато фільмів. А свій творчий шлях у кіно я можу пригадати в будь-який інший день.
Людмила ГОРДЕЛАДЗЕ , директор кінотеатру «Жовтень»:
— Ми підійшли до цієї дати зі своїм подарунком — відкрили «стіну» кіноглядацької любові, на якій розмістили фотографії українських артистів. Біля входу ми поставили стенд, присвячений творчості Олександра Довженка. А для мене особисто ця дата нічого хорошого не символізує. Рік тому в цей день ми дізналися про замах на приміщення кінотеатру «Жовтень» з боку київської міської влади. Тоді було підписано документ про передачу кінотеатру київському Палацу ветеранів. І з цього дня ми почали боротьбу проти бажаючих знищити «Жовтень».
А зараз ми — в аналогічному очікуванні прикрощів, оскільки тиждень тому одна з газет опублікувала матеріал, де говорилося, що всі кінотеатри Києва, за винятком п’яти-шести, будуть приватизовані. Нашого серед тих, які залишать у комунальній власності, на жаль, немає. Ось такі страхи й жахи наводить на нас київська міська влада в День українського кіно.
Володимир ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ , режисер:
— Я, чесно кажучи, не знаю, що тут святкувати. Річ у тім, що сьогодні в Україні, коли ми говоримо слово «кіно», я знаю лише дві студії, які ще займаються кінематографом. Це студія «Контакт», де нещодавно сталася страшна втрата: пішла з життя Лариса Зіновіївна Роднянська — ідеолог і директор у одній особі. Я дуже сумую, що вона пішла, хоча вірю, що ця студія все одно працюватиме, тому що Олександр Роднянський продовжить справу матері, адже він сам — прекрасний документаліст. Справді, студія «Контакт» працювала всі останні роки, і якщо говорити про День кіно, то вона має до цього свята безпосереднє відношення. До нього причетна й студія «Кінематографіст» при Спілці кінематографістів. Ось, мабуть, і все. Тому що коли я дивлюся на «Київнаукфільм», то мені це нагадує покинуту цитадель, звідки й люди пішли, і зброю забрали. Тому хочеться щиро побажати, аби чиновники все-таки думали про те, що їжа для людей — це не лише хліб або м’ясо, а передусім — культура. Ми не даємо того, що повинні давати нашим дітям, а в них, у свою чергу, «заростають» звивини.
Лесь САНІН , режисер:
— Я буду святкувати цей день на врученні Державної премії кіногрупі фільму «Мамай». Але насправді святкувати нічого. Зараз держава відвернулася від культури кінематографії. Уже дійшло до того, що в Україні немає кому знімати і чим знімати. Практично повністю втрачений контакт з глядачем і знищена хороша кіношкола, яка існувала. Сьогодні потрібно все починати з нуля. Я думаю, що потрібно починати святкувати День народження українського кіно з думкою, як його відродити. Тому що сьогодні ми перетворюємося на «бананову республіку» культури кінематографії. Ми стаємо просто базою для зйомок фільмів для чужоземних кінематографій і ринком, з якого вони «викачують» кошти для своєї індустрії. Наша ж індустрія стоїть на місці і не працює. Якщо найближчим часом не буде зроблено якихось рухів щодо прийняття законів у галузі культури, меценатства, не буде створено якісну продюсерську систему України, яка зможе працювати і конкурувати, принаймні із сусідніми кінематографіями, то термін «українське кіно» стане музейним словом. А ми будемо згадувати все в минулому і кожен рік відзначати свято Олександра Петровича Довженка, Сергія Параджанова, Юрія Герасимовича Ільєнка, Миколи Павловича Мащенка.
Думаю, що потрібно займати агресивну політику (у хорошому розумінні цього слова) з приводу просування власної продукції. Художники до цього вже готові.
Микола МАЗЯР , директор департаменту з питань кінематографії Міністерства культури та мистецтв України:
— До Дня українського кіно у нас запланована дуже велика програма святкових заходів. В цей день у Сосниці відбудуться урочистості, присвячені 110-й річниці з дня народження Олександра Довженка та Дню українського кіно. Гості свята відвідають музей і хату- садибу режисера, там відбудеться вручення премії Довженка знімальній групі фільму «Мамай» та інші урочистості. У п’ятницю (вчора. — Ред. ) на кіностудії ім. О. Довженка відбудеться велике свято, на якому буде презентовано Фонд допомоги кінематографістам. Цього ж дня у Будинку кіно відбудеться науково-практична конференція «Довженко і світова культура», на яку приїдуть гості з-за кордону. А в неділю, о 17 годині, у «червоному» залі Будинку кіно відбудеться презентація молодіжного циклу фільмів-дебютів «Любов — це...». Це тринадцять фільмів, відзнятих цього року молодими кінематографістами-дебютантами. Додам, що у ці дні по всій Україні відбуваються акції, присвячені 110-й річниці з дня народження Олександра Довженка і Дню українського кіно. Міністерство культури та мистецтв заново відтиражувало копії фільмів Довженка і безкоштовно надало їх всім телеканалам для показу. Крім того, найближчим часом планується відреставрувати і перевести всі фільми Олександра Довженка на цифрові носії, аби зробити їх вічними. Буде випущено спеціальний збірник DVD-дисків, куди увійдуть усі фільми Довженка, окрім першого, який втрачено назавжди.
Олесь ЯНЧУК , режисер:
— Я святкуватиму в цей день прем’єру свого останнього фільму «Залізна сотня» у Чернівцях. Цей фільм на кінофестивалі у Ялті дістав перший спеціальний приз, а на фестивалі у Бердянську взяв три нагороди: за кращу режисуру, операторську роботу, а також — приз за збереження національних традицій. Тому я все- таки святкуватиму День українського кіно, тому що на сьогоднішній день я це кіно все-таки знімаю. Мої побажання, щоб вітчизняних фільмів було більше, а для цього нам потрібна серйозна державна підтримка.
Сергій ТРИМБАЧ , кінокритик:
— День українського кіно для мене особисто — це день віри в наше вітчизняне кіно, нашу вітчизняну культуру. Це велике свято, і хочеться, щоб у цей день була святість. Для мене кіно, і культура загалом, поняття святі. А слово свято, все- таки, пов’язане зі святістю. В цей день я трішки більше, ніж у інші дні, вірю і в самого себе — в свою спроможність щось додати до того, що робиться сьогодні в кінематографічному просторі. Мені здається, що нам усім разом, і кожному поодинці, сьогодні не вистачає віри в себе. Але я відчуваю, що зараз у кіно з’являються слабенькі імпульси змін на краще. Тому в цей день хочеться вірити, що це вже розпочалася нова, значно світліша і святковіша, смуга у нашому кінематографі.
