Щойно ми відзначили найбільше державне свято — тринадцяту річницю Незалежності України. Головні святкові події відбувалися, звичайно ж, у столичному Києві. Урочистий військовий парад, десятки духових оркестрів, салюти, змістовні звернення перших персон країни до громадян. І, може, найголовніше — тисячі й тисячі мешканців міста, які вийшли на вулиці з чадами та домочадцями — подивитися на парад, послухати музику, зрештою, стати дієвими особами визначної для країни події.
Із цієї нагоди згадаємо, що кияни — незалежно від віку чи соціального стану — дуже полюбляють ті святкові видовища, які відбуваються на Хрещатику, на майдані Незалежності та на інших площах міста, в його парках і скверах. У цьому відношенні кияни вельми нагадують давніх римлян, які постійно, ще й ще вимагали від влади «хліба та видовищ!». Що свідчить, безумовно, про здорову психіку суспільства. До речі, ця риса притаманна далеко не всім нашим сусідам. Так, нещодавно під час приїзду до Києва мої петербурзькі друзі були вельми вражені тим, яка сила народу рушає до центру міста за найменшої приємної оказії, не враховуючи навіть погоду.
Але чи достатньо піклується київська міська адміністрація тим, аби забезпечити киянам максимально можливий доступ до святкових урочистостей? Цього року, як завжди в подібних випадках, рух на Хрещатику був вельми обмежений — заради того, щоб належним чином організувати безпеку перших осіб країни, дипломатичного корпусу, численних закордонних гостей. Що зробиш — таке сьогодні твориться у світі. Але! Навіть за цих умов Київська адміністрація зобов’язана турбуватися про тих киян, які бажають побувати на Хрещатику в найважливіші його моменти й при цьому не мають ні якихось перепусток, ні запрошень на трибуни.
Яким чином це можна зробити, не знижуючи рівня безпеки «високих» трибун? По-перше, мешканці Києва повинні заздалегідь отримувати точну інформацію про те, з яких місць (вулиць, сходів, переходів, пагорбів, дерев чи фонтанів) вони можуть побачити парад хоча б «одним оком» або за допомогою бінокля. Так само люди мають право знати, в який час і яким чином у згадані місця можна дістатися за умов тимчасового блокування нормального руху транспорту. Добре було б, якби подібна «дислокація» глядачів навколо Хрещатика була постійною й не змінювалася від свята до свята, з року в рік. А що діється тепер, зокрема діялося 24 серпня 2004 року? До початку параду старі й молоді люди, багато хто з дітьми, бігали навколо Хрещатика із однієї вулиці на іншу, намагаючись знайти місце, з якого хоч щось було б видно, і всюди натикаючись на зімкнуті міліцейські ряди. Гарна склалася ситуація — люди в ній почувають себе повністю відрізаними від святкових подій. Наче вони чужинці.
Військові оркестри «мовчки» проходили від Бессарабки до Майдану і лише там, перед трибунами, починали грати. А чому б було не пройти з музикою вздовж Хрещатика, зіграти для тих простих киян, які обліпили всі дальні підступи до «театру воєнних дій»?
Якщо піклуватися про того пересічного киянина, який не всидів удома біля телевізора й пішов «подивитись» на військовий парад власними очима, то у свята йому не завадили б великі відеоекрани, встановлені на всіх підходах до Хрещатика. Це створювало б ілюзію присутності, а значить — і більшої причетності до свята. Між тим, єдиний великий екран зараз встановлено саме на Майдані, де він непотрібний і до якого під час урочистостей немає доступу.
Не дуже чітко поставлена справа також із інформуванням киян щодо програм святкових заходів на різних естрадних майданчиках міста. Повідомлень ТБ та одноразових публікацій у деяких виданнях очевидно недостатньо. Це мають бути великі театральні щити, розставлені в центрі міста та на тих площах або перед тими парками, де відбудуться ті чи інші концерти. З програмами, іменами виконавців та обов’язково з указівкою на час. І ще — нехай організатори цих розваг не забувають, що в світі існує не тільки супергучна сучасна естрада (від якої небезпечно вібрує черепна коробка) та шанувальники цієї музики. Є чимало людей, які хотіли б послухати — хоча б у свята — старовинні романси, музику Штрауса, а може, навіть — не побоюсь цього слова — виступ симфонічного оркестру.
А загалом — добре, коли люди святкують. І особливо добре, коли вони святкують не День Сталінської конституції або «Великого» жовтневого перевороту, а День незалежності України.
