У тому, що східно-азіатський кінематограф сьогодні завойовує популярність в усьому світі, могли пересвідчитися й київські глядачі — лише протягом останніх кількох місяців у столиці пройшли невеликі фестивалі японського, китайського та корейського кіно. Останнє було представлене трьома фільмами, які нещодавно демонструвалися в кінотеатрі «Жовтень».
У програмі, на подив синефілів, не було картин Кім Кі Дука, з іменем якого сьогодні асоціюється сучасне корейське кіно. Представник корейського посольства, яке й організувало цей маленький кінофорум, пояснив, що їхній співвітчизник завдяки популярності тепер став дуже дорогим режисером, і права на показ його фільмів в Україні, можливо, придбають наступного року. Отже, в Кореї сентименти не грають ролі, капітал вважає за краще перебувати з державою у відносинах суворої законності. Не в останню чергу завдяки дотриманню наявних на ринку правил гри, в Кореї щорічно виробляють 70(!) фільмів, а із 40 млн. жителів країни кожен четвертий — активний кіноглядач. Щоправда, на цьому кінопоказі ми в очах корейців також виявилися кіноманами. Великий зал «Жовтня», вхід до якого на деякі сеанси був вільний, а на деякі за запрошеннями, був цілком забитий.
Відкривався п’ятиденний Фестиваль картиною Янг Юн Хо «Звільни мене», що розповідає про самовіддану роботу пожежників. У нас такі фільми називалися виробничими, а корейська стрічка, яка встигла назбирати премій на місцевому кінофестивалі (найкраща операторська робота — Со Джонг Мін і найкращі спецефекти — Джонг До Ан), входить до модних сьогодні трилерів. Режисер, зачарований красою та силою вогню, однією з основоположних світових стихій, багато часу приділяє піротехнічним ефектам. Всепоглинаюче полум’я, яке непрошеним вдирається до життя людей, мабуть, є тут основним героєм. Щоб глядача не втомлювали нескінченні сцени боротьби з вогнем, постановники, як це й належиться в трилері, намагаються привабити нас інтригою сюжету. Пожежі, як невдовзі виявляється, виникають із чиїхось лихих намірів. Полювання за маніяком-палієм, юнаком, який через пережиті в дитинстві образи вирішив, що «всі повинні померти», стає сполучною ланкою розрізнених епізодів героїчної роботи пожежників, що вимагає жертовності та безстрашності (один із героїв засмучується, що він боїться померти у вогні). Щоб пройняти нас почуттям жалю до жертв, режисер вводить у фільм дітей-сиріт, із якими заграє лиходій-палій, перш ніж віддати полум’ю їхній притулок. Дітей, звичайно ж, рятують, лиходій, добряче побивши головного пожежника, гине в улюбленій стихії, а глядач, якщо лише він так само, як і режисер, не зачарований видом буяння вогню, нудьгує. Бо сюжету бракує інтриги та напруження, та й окреслена любовна лінія, без якої інтересу та співчуття до головних героїв не викликати, позначена лише пунктирно, через що стосунки героїв — головне, на чому цементується наша увага, — не виходять за рамки не наповненої життям схеми.
Стосунки молодих чоловіка та жінки, які прожили в шлюбі три роки, намагається дослідити автор картини «Останній подарунок» О Гі Хван. До речі, фільм починається так само, як і нещодавно показана в рамках програми французьких кінорежисерів-дебютантів стрічка «Мій ідол» — зйомками телевізійного ток-шоу. Цей збіг нагадав про стрімку вестернізацію Сходу, що успішно освоює не лише нові технології, а й західні цінності, й спосіб життя. У вічі, наприклад, впадає нешанобливість і грубість, яку корейські жінки дозволяють собі у стосунках із чоловіками, що вже саме по собі свідчить про втрату вікових традицій. В «Останньому подарунку» уламки цих традицій стародавньої культури Сходу можна побачити в епізоді, коли син, ставши на коліна, шанобливо вклоняється батькам. У корейців це — традиційне привітання. Але при цьому героїня обзиває свого чоловіка, котрий пізно повертається додому, «виродком» й іншими, як збентежено підказує мені комп’ютер, підкресливши це слово, «лайливими» слівцями. Щоправда, невдовзі з’ясовується, що вона смертельно хвора, що за зовнішньою грубістю ховається ніжне кохання до чоловіка, котрий не задовольняється місцем розігріваючого публіку гегмена та мріє про акторську кар’єру. Не дуже піклуючись про правдоподібність, режисер нагнітає мелодраматичні пристрасті не лише невиліковною хворобою героїні, яка разiв чотири протягом фільму опиняється в лікарні (до речі, дитина молодої пари, могилу якої батьки час від часу відвідують, померла ще раніше, до початку сюжету). О Гі Хван показує дива етичного перетворення шахраїв, які, замість того, щоб чистити гаманці своїх жертв, починають займатися доброчинністю. Сльозу в цій мелодрамі з летальним закінченням має вичавити і контрастне зіставлення помираючої дружини та звеселяючого в цей час публіку чоловіка. Утім, такий нав’язливий мелодраматизм хочеться частково пробачити режисеру за пафос його картини, покликаної навчити нас цінити прості хвилини життя та трепетно ставитися до близьких, поки вони здорові та не готуються покинути цей світ.
Мабуть, найбільш зрілою стрічкою з усіх показаних є «Дивакувате дівча» Кім Мін Дже, комедія з елементами мелодрами, що отримала безліч премій, а на фестивалі в Гонконгу визнана найкращою серед представлених азіатських картин. У «Дивакуватому дівчаті» також помирають кохані, щоправда, ще до початку основної історії, героями якої виступають юнак і дівчина, котрі випадково зустрілися в метро. Але у фіналі нам дають зрозуміти, що випадковості не буває, їхня зустріч, як і всі подальші перипетії сюжету, були визначені наперед. Герой, який не поїхав до тітки для знайомства з дівчиною, однаково того самого вечора, як виявилося, познайомився саме з нею, з тією, яка не лише його лаятиме та постійно погрожуватиме вбити, а й битиме. А він в ім’я свого жертовного кохання все терпітиме. У фіналі ми дізнаємося, що симпатична дівчина була така груба з юнаком, бо дуже важко пережила смерть колишнього друга, і знадобився час, щоб виникле в душі сум’яття вляглося. Терпіння героя, зрештою, було винагороджене взаємністю.
Усі три картини, хоч і виявилися дуже різними за жанром, все ж об’єднані однією спільною для їхніх авторів рисою — вірою, що кохання, добро в кінцевому результаті переможуть. Без цієї обнадійливої, втішливої для глядача перемоги, як свідчить досвід Голівуда, що поширив моду на хеппі-енди, широкого глядацького успіху навіть найгеніальнішому фільму не бачити. Судячи із трьох картин, корейські кінематографісти, які хай і передають газу в мелодраматизмі (можливо, сентиментальність — їхня відмінна національна риса?), головні уроки своїх західних колег засвоїли.
