Коли люди вперше створили державу, вони робили це в силу обставин і, як мені здається, не особливо задумувались над теоретичними проблемами існування держави й суспільства. Та пройшов час і в суспільстві з’явились лежебоки, в яких був вільний час думати про те, про що раніше ніхто не задумувався. Цих людей називали філософами, і вони створили перші теоретичні праці про державу й суспільство. Пройшло ще чимало століть і з’явились цілі натовпи інших людей, які вже не були допитливими лежебоками, а вважали, що професійно роблять важливу справу — вивчають стосунки між людьми. Частина з них стала називатись політологами, інші — істориками, ще інші соціологами та різними іншими суспільствознавцями. Ось так усім миром потихеньку-помаленьку й були створені сучасні вчення про державу й суспільство та пояснення природи різних історичних явищ.
Коли років чотириста тому тихим осіннім вечором кілька чоловіків із оселедцями на головах сиділи в курені на острові Хортиці та тихо мріяли про несподівані зустрічі з чарівними дівчатами, вони якось зовсім не задумувались над теоретичними проблемами політології. І справа не тільки в тому, що ці хлопці були неписьменними, а підручники з політології були ще не написані. Бо мрії мріями, а треба було точити шаблі, підсушити порох, перевірити справність зброї і бути готовим до будь-яких несподіванок. Адже замість темнооких красунь, зовсім недалеко, за дніпровською хвилею, на них чекали кров і смерть. Тому і спати вони лягали по черзі, а в степових чагарниках затаїлися їхні друзі-вартові, тому поряд було готове велике нерозпалене багаття, як сигнал для інших товаришів, за кількадесят кілометрів на північ, які в свою чергу мали передати сигнал про небезпеку мирним жителям мирних сіл України.
Того ж осіннього вечора такі ж самі групи озброєних чоловіків займались такими ж самими звичними справами в горах Хорватії, в долині Дунаю в Угорщині, в чагарнику біля Дону й на березі загубленого в Середземному морі острова Мальта. Вони відрізнялись один від одного одягом, розмовляли різними мовами, майже нічого не знали один про одного, але були частиною однієї великої спільноти з важкою долею, але великою місією, хоча про неї вони теж задумувались нечасто. Це були люди Великого Кордону. Позаду за ними була християнська Європа, а попереду — чужий мусульманський світ. Зовні досить різні, ці люди були практично однаковими в своїй поведінці, звичках і бажаннях. Наприклад, в горах Хорватії попереджувального вогню не було видно здалеку, тому замість світлового сигналу-багаття використовувались звукові сигнали — дзвони. Ці люди Кордону були однаковими на лінії кордону, але за їхніми спинами, в тилу, який вони прикривали, творилися зовсім не однакові справи.
Того ж тихого вечора в одному з австрійських замків імператорів Священної Римської імперії Габсбургів суворі чиновники займалися рутинною справою — рахували срібні монети, складали їх в мішки і підписували акти передачі-прийому грошей. У них було відповідальне завдання — підготувати назавтра чималеньку суму для відправки на південь. А в імперському арсеналі з тією ж метою мускулисті вантажники дбайливо складали до возів мушкети й порох. Хлопцям на горі в Хорватії потрібне було і те й інше, щоб Відень міг спати спокійно, щоб у ньому будувалися нові палаци на радість майбутнім туристам.
Перша половина ХVI ст. була трагічною для історії Балкан. Слід за Візантією, Болгарією та Сербією, під владу Османської імперії потрапили більша частина Угорщини і Хорватії. Здавалося, що не знайдеться сили, яка зупинить просування турків на північ. Але потихеньку, крок за кроком, тут почала створюватись система оборони, яка включала в себе систему замків, державні війська, особисті підрозділи магнатів, ополчення шляхти і населення. Та особливо ефективною виявилася діяльність добровільних військових поселенців: граничарів в Хорватії, та гайдуків і секеїв в Угорщині. Нехтуючи небезпекою, вони селились безпосередньо на прикордонні, займали спустошені землі, будували хутори і села, об’єднувались у військові громади з власним самоуправлінням у повсякденних справах, із особливою увагою до потреб оборони. Ці люди ризикували всім: власним життям, життям своїх рідних, всім своїм майном, але вони і знали як себе захищати. Жорстка самодисципліна, постійна готовність до боротьби, повна мобілізація всіх наявних сил у випадку небезпеки, прекрасні військові навички дозволяли вижити в екстремальних умовах.
Породжені цими умовами, вони були ідеально пристосовані до них, тому менше гинули у прикордонних сутичках, а, навпаки, їхня чисельність із кожним десятиріччям постійно зростала. Австрійські імператори, які після краху Угорщини виявилися основними противниками Османів на Балканах, швидко зрозуміли наскільки корисними для справи оборони можуть бути ці поселенці. Австрія стала всіляко підтримували граничар Хорватії, так само, як правителі угорських земель — гайдуків і секеїв. Цим спільнотам постачалось все необхідне, а від них взамін майже нічого не вимагалось, адже вони і так добре знали свою справу. За їхньою спиною і під їхнім прикриттям держава потихеньку набиралася сил для майбутніх перемог.
Того ж тихого осіннього вечора десь років чотириста тому за тисячі кілометрів на схід від Австрії, в непримітній балці в степу у верхів’ях Дону, під доброю охороною бородатих стрільців вже стояв великий обоз — із продовольством, зброєю та всіляким спорядженням. Вже багато тижнів було потрачено на дорогу з Москви. Через ліси і розкислі від дощів степові чорноземи секретний вантаж мав бути доставлений за призначенням. Залишилося лише два денні переходи і щедрі дари від государя отримають своєвільні та непокірні, але такі потрібні в степових справах донські козаки.
Сторіччями Московія протистояла татарам. На кінець ХVI ст. уже існувала давня традиція способів боротьби з ними. Для прикриття державного кордону будувались і підтримувались так звані засічні лінії, довжиною в добру тисячу кілометрів. Щороку в прикордонні міста виправлялись десятки тисяч стрільців, а степи від Путивля і Тули аж до Азовського моря були заповнені спеціальною розвідкою — станичниками. З середини ХVI ст. московська влада помітила нову силу, яка могла допомогти їй у справі захисту країни. Це були донські козаки, спочатку суміш людей із різних народів, які не визнавали ніякої влади, але визнавали себе християнами і в силу доброго досвіду знали як жити і воювати на степовому прикордонні.
А у далекій Варшаві десь років чотириста тому звучала музика та ріками лилося вино. Йшов черговий сейм Речі Посполитої і увечері втомлені від політики посли-депутати відпочивали та й заодно обговорювали денні справи. Якраз сьогодні занудні посли від українських воєводств знову повторювали вже давно набридле всім прохання про виділення коштів на захист південного кордону від татарських нападів. Цим питанням вони «дістають» всіх на кожному сеймі. Й тому часто не вистачає часу на куди важливіші для польського шляхтича справи — поговорити про придворні інтриги, сімейні справи, ціни на зерно й худобу на німецьких ринках, митні збори та ін. Новини про спалені міста й села, тисячі вбитих і забраних в полон здаються польській шляхті далекими, нереальними і, в будь-якому випадку такими, що не мають до них ніякого відношення. Татарські чамбули жодного разу не досягали їх маєтків, маєтків їх близьких і далеких родичів. Тому прохання з Галичини і Поділля, Волині й Київщини про військову допомогу залишаються ними без уваги.
Від початку ХVI ст. польська влада почала створювати систему захисту південного кордону від турків і татар. Ця справа йшла з перемінним успіхом, але в основному на папері. Люблінська унія 1569 року, коли була утворена Річ Посполита, всі українські землі перейшли під владу Польської Корони і південний кордон із Туреччиною та Кримським ханством розтягнувся на схід ще на півтисячі кілометрів, від Карпат і ген за Дніпро, нічого не змінила у ставленні польської влади до проблеми оборони. Аж до початку ХVII ст. основним офіційним місцем збору війська для захисту у випадку татарської загрози був район Буська-Олеська. Важко знайти красномовніший факт — завданням військ було прикриття етнічно польських, але аж ніяк не українських земель. За планами мобілізації навіть Львів, одне з найбільших міст Польської Корони, залишався без прикриття.
На півдні, на державному кордоні, Польща тримала лише близько двох тисяч чоловік, та й то не кожний рік, бо і на них не вистачало фінансування. Польські та українські жовніри з так званого кварцяного війська були хоробрими і мужніми воїнами, нерідко демонстрували чудеса героїзму в прикордонних сутичках, але як справжні професіонали, які служать за гроші, знали ціну власного життя і не любили ризикувати головою даремно. Їхні ротмістри і гетьмани були мудрими командирами і теж даремно не посилали своїх людей на вірну смерть, а тому у випадку серйозної небезпеки обачливо відсижувались із своїми нечисленними ротами в спокійних місцях під прикриттям фортець західного Поділля, справедливо вимагаючи від уряду підтримки, яка майже ніколи не надходила.
А на широких степових просторах від Кам’янця аж до Черкас і Задніпров’я, на численних татарських шляхах, не було жодного польського жовніра, тобто солдата, якого утримувала за свій рахунок державна влада. Тому полишені напризволяще мешканці українського прикордоння, а, з точки зору реальної загрози з півдня, це були мешканці доброї половини території України, могли розраховувати лише на власні сили. Власними зусиллями міста і села, магнати і шляхта, міщани і селяни будували замки та укріплення і самі мусили боронитися від ворога у випадку небезпеки.
І так само, як на Балканах, у найнебезпечнішій прикордонній зоні, знайшлися люди, які в силу власних мотивів вважали своєю основною справою боротьбу проти «неприятеля святого Хреста». Це були добровільні рекрути з усіх прошарків традиційного суспільства. Тут були люди блакитної крові й просто професійні воїни, хлопці від плуга і кузні та й просто любителі пригод. Це не були небесні ангели, але люди із плоті й крові. Й вони теж не хотіли помирати, а шукали кращого життя. Але їм судилася така доля і вони, хотіли того чи ні, вже не могли її змінити.
Вони з діда-прадіда обороняли степові рубежі свого народу, ходили в степ за рибою та медом, а потім почали заселяти вільні землі й займатись там господарством. Вони відбивались від татарських чамбулів, а потім і самі потрошили татарські кочовища й турецькі міста. Вони створили власне прикордонне суспільство з власною військовою організацією і стали найбільш реальною силою на всьому кордоні Речі Посполитої, яка протистояла грабіжницьким татарським нападам. І ці люди стали називатись українськими козаками. І знали про них у столицях всіх навколишніх держав. І знали про них у Вільно, а потім і у Варшаві.
Але польській владі, яка не думала про захист власних кордонів, не хотілося думати і про українських козаків. А тому хлопці на Хортиці не знали, що таке обози з Варшави. Не чекали вони ні зброї, ні пороха, ні продовольства, ні хоча б доброго слова від влади за свою добровільну небезпечну службу. Навпаки, їм би було куди краще, щоб не було Варшави, бо звідти приходили здебільшого тільки погані для них новини про те, що, виявляється, саме вони винні у конфліктах із турками і татарами, що саме з-за них польські посли не мають часу обговорювати ціни на хліб і худобу.
Традиційно вважається, що першим великим каменем спотикання в польсько-українських стосунках була козацька проблема. Але чомусь майже ніколи докладно і всебічно не обговорювалось питання чому вона з’явилась, наскільки об’єктивною була її поява і хто винен (якщо можна братись судити минуле), що вона з’явилася. А відповідь на ці питання досить проста і однозначна. Козацька проблема в Речі Посполитій виникла не сама по собі. Козацтво було закономірним породженням Великого Кордону християнської і мусульманської цивілізацій, природньою відповіддю українського суспільства на вимогу історичних обставин. Далекі й близькі хронологічно і географічно історичні аналоги прямо свідчать про об’єктивність появи козацької спільноти на українському Придніпров’ї. Козацтво було недержавними збройними силами українського народу. Народу, який залишився без військового захисту з боку держави, до складу якої він входив, в умовах, коли цей захист був життєво необхідним.
Щоб все було нормально в українсько-польських стосунках часів першої Речі Посполитої і наші народи не знали жахів Хмельниччини, Руїни і Потопу, треба знайти десь машину часу і відправити в ХVI століття студента-політолога. Він би просто прочитав польським королям, вельможам і послам сеймів розділ із сучасного підручника про функції держави. Як викладач, я не люблю підручників і тому моє цитування довільне. Але істина проста: перший найважливіший обов’язок держави полягає в захисті її громадян від зовнішніх ворогів. Польська Корона і Річ Посполита не виконали цей елементарний, хоча і непростий обов’язок щодо мешканців України.
Польща десятиріччями закривала очі на прикордонні проблеми, а коли козацтво нагадувало про це, то саме воно в очах польських політиків виявлялося винним у порушенні спокою. І влада приймалася знищувати козацтво з енергією, яка заслуговувала на краще застосування. Польща жодного разу не виставляла проти татар і турків такі чисельні війська, як вона робила це проти козаків. І на це знаходились і гроші і людські резерви. А знаходилося це все тому, що саме в козацтві, а не в татарах, влада і шляхта вбачали загрозу власним інтересам. Безглуздя ситуації полягало в тому, що Польща намагалась знищити єдину реальну силу, яка могла протистояти противнику з півдня, водночас, нічого не пропонуючи взамін.
Виходив досить довгий але дуже простий логічний ланцюжок: українські землі потребували захисту від татарських нападів — Польська Корона належним чином не займалася цією проблемою — це вело до зростання козацтва, яке таким чином виконувало одну з функцій державної влади — зростання козацтва вело до зменшення впливу польської влади на українських землях.
Це зменшення впливу держави на українське суспільство було подвійним. По-перше, у повній відповідності до ще однієї із аксіом політології, складалася ситуація, за якою влада, яка не вміла захищати власних громадян від зовнішніх чи внутрішніх загроз, втрачала авторитет і довіру, а потім і підтримку цих громадян. (Сумно, але і зараз в Україні ми маємо схожу ситуацію, але це інша розмова) Тому фактичне усунення польської влади від вирішення найважливішої для українців проблеми, породило і їхнє відповідне ставлення до Речі Посполитої. Така держава просто не була потрібна українцям. По-друге, зростаючи як реальна сила, козацтво створювало власне поле тяжіння і мимоволі перебирало на себе все більше функцій держави. І не тільки у військовій справі. Про швидкий розвиток цього процесу свідчать безліч прикладів з історії козацтва перед Хмельниччиною. Козацьке судочинство, знаменитий козацький «присуд» є лише одним із таких яскравих прикладів.
Візьмемо інший. Справа постачання прикордонного воїнства необхідними припасами, що на Балканах і в Московії брала на себе держава, в Україні цілком лягала на плечі самого козацтва. Виходячи з цієї потреби, козацтво почало створювати власні тилові структури, а Польща втратила один із найважливіших важелів впливу на козаків. І саме проблема постачання війська всім необхідним у значній мірі породила соціальний конфлікт козацтва з шляхтою, оскільки шляхетські маєтки були найзручнішим місцем, де можна було швидко роздобути все необхідне або шляхом прямих реквізицій, або накладанням військового податку. Готуючи все необхідне для війська, козацтво здобувало досвід в цивільному управлінні, зборі податків, економічній діяльності та ін. Воно і в цьому перебирало на себе функції державної влади.
В пристепових регіонах і в соціальній політиці польська влада прямо йшла проти реалій і потреб Великого Кордону. Адже спроби запровадити на прикордонні соціальні порядки, характерні для внутрішніх регіонів України і Польщі, насамперед кріпацтво або хоча б важкі особисті повинності та обмеження особистої свободи, були навіть теоретично приречені на невдачу. Прикордоння вимагало вільних людей, здатних із зброєю в руках захищати себе і всіх, хто знаходився за їх спиною. Тому всі, кого намагалися загнати в якесь, навіть невелике ярмо, бунтували і називали себе козаками.
Таким чином, козацтво постійно посилювало свій вплив і авторитет на тому, на чому Польща його втрачала. Змінити ситуацію і повернути розвиток подій в інший бік можна було б тільки в тому випадку, якби влада реально зайнялась обороною українських земель.
Студенту, який мав би відправитись із важливою місією в минуле, варто було б також проштудіювати теорію Великого Кордону, щоб потім просвітити польську еліту, Історія відносин на зламі різних цивілізацій в різні епохи дає красномовні свідчення того, як повинна вести себе держава в подібних умовах. Китайська імперія мобілізувала всі ресурси країни і збудувала Велику Китайську стіну для захисту від степових кочовиків. Римська імперія осаджувала військових колоністів на всіх небезпечних кордонах країни. І не прикордонне воїнство Риму було винне в тому, що ця імперія згнила зсередини, бо так написано на долях всіх імперій.
Американські поселенці освоювали дикий Захід під прикриттям військових фортів і уряд США ніколи не відмовлявся від виконання оборонних функцій, хоча самі поселенці, які були вихідцями з різних країв і народів, мали дуже мало пошани до державних органів влади. Повага американців до свого прапора, яка приємно дивує кожного українця, виникла ще й тому, що цей прапор позначав рубіж, на якому можна було отримати реальний захист від потривожених і покривджених індіанців. Сполучені Штати мали не тільки урядове військо, але й узаконені недержавні збройні сили, військове ополчення-міліцію, яке складалося з боєздатних чоловіків- добровольців. Умови Великого Кордону всіх часів і народів вимагали саме такого сполучення власної ініціативи прикордонних поселенців із підтримкою державної влади.
Звичайно, мандрівка в минуле студента-політолога або мудрого сучасного професора, навіть польського, який би намагався переконати своїх земляків у хибності їхньої політики, нічого б не змінили. Зрештою, були і в тодішній Польщі мудрі голови, які розуміли, що відбувається і до чого це може привести. Наведу лише кілька прикладів. Наприкінці ХVI ст., на самому початку конфронтації козацтва і польської влади київський католицький біскуп Йосиф Верещинський пропонував створити окреме автономне козацьке князівство, населення якого б займалося справами оборони кордонів Речі Посполитої. Він же виступив своєрідним громадським адвокатом козацтва, оскільки був переконаний в необхідності його існування.
Через два десятиріччя, коли проблема оборони півдня і козацька проблема разом стали різко загострюватись, шляхтич Криштоф Пальчовський, котрий лише один раз бачив козаків, та й то у Кракові, видав окрему публіцистичну працю з красномовною назвою «Дискурс про козаків, треба їх знищувати чи ні». Пальчовськи й не боявся татарських нападів на свій маєток, але вболівав за долю країни. Він теж не читав підручників політології, але любив порівняння та узагальнення, а, особливо, історію Стародавнього Світу. І в античній історії, яка є найкращим підручником для всіх часів і народів, він знайшов пояснення, чому козаки необхідні Польщі. Й аргумент був ще простіший і банальніший, ніж формулювання підручника: не можна знищувати тих, хто тебе захищає.
Пальчовського, як і всіх інших мудрих сучасників, в Польщі не почули, бо чути і не хотіли. За деревами окремих подій, які здавались козацькими свавільствами, польські політики не бачили лісу головної проблеми, проблеми організації повноцінної оборони власних кордонів. Але об’єктивна реальність тому так і називається, що, скільки на неї не закривай очей, вона все одно дасть про себе знати. В результаті, в другій половині ХVII ст. внуки скупих власників великопольських маєтків змушені були вирішувати проблеми своїх дідів, провести все життя з шаблею в руках, віддавати останні гроші на військові потреби, покривати себе славою Відня, але й безслав’ям втеч із Варшави і Кракова.
А потім польські історики і письменники написали безліч книжок про те, як Польща боронила європейську цівілізацію від варварів-татар і варварів- козаків. Знаменита трилогія Сенкевича починається саме з такого сюжету. Гуркіт битв другої половини ХVII ст. заглушив розмови на сеймах ХVI ст. Та й погодьтесь, що романтичну повість, покликану звеличити історичне минуле Польщі й надихнути поляків на боротьбу за незалежність, було неможливо розпочинати з сцени в прокуреній варшавській корчмі з балачками про ціни на хліб і худобу. І так само легко і красиво було знайдено винних у всіх бідах Польщі. Й цими винними звичайно виявились українські козаки. І знову тактовно обходилось незручне питання, звідки ж вони взялися.
Отримавши владу над українськими землями, Польща одночасно взяла на себе непосильну ношу оборони південного кордону. Вона довго надривалась цією ношею, принесла безліч бід Україні, не виконавши поставлених життям завдань і завадивши їй стати на ноги самій, але зрештою все одно була змушена віддати все, в тому числі власну незалежність, сусідам. І це не було випадковим, а закономірним і символічним, що українські землі на мусульманському кордоні Польщі, як і саму Польщу поділили між собою саме Австрійська і Російська імперії, які довели св ою здатність дати лад в справі оборони. Витримати довготривале протистояння з Османською імперією могли тільки держави, які розглядали цю боротьбу як найважливіше завдання і підпорядковували їй всі ресурси країни. Австрійські й московські правителі тримали на мусульманському кордоні десятки тисяч солдатів проти двох тисяч, які мала Польша протягом ста років. Вони ж мудро мирились із особливим становищем прикордонних військових спільнот, закриваючи очі на їх відмінності від інших суспільних прошарків, бо розуміли головне — що ті виконують вкрай потрібну для суспільства справу.
Обози з припасами, які регулярно йшли на південні кордони Австрії і Московії, були частиною великої політики. І тому Австрія і Московія-Росія стали великими державами. Перша Річ Посполита з середини ХVI до середини ХVII ст. була однією з найбільших країн Європи, але вона не направляла обози з припасами до українських козаків і тому не витримала випробовування Великим Кордоном. Вона завалилась під тягарем непосильних проблем, але українцям від цього легше не стало, бо «Польща впала і нас завалила».
