На аеродромі «Чайка» кожні вихідні вирує життя. Парашутисти готуються до чемпіонату Європи і до спроби встановити новий національний рекорд з парашутної групової акробатики в категорії «Великі формації» на честь 13-ї річниці Незалежності. Тренування проводить росіянин Геннадій Сидоров, один з найкращих тренерів-постановників «Великих формацій». Кумедно було спостерігати за тренуваннями, коли дорослі люди ганяли по «Чайці» в спорядженні, падали на землю і створювали фігуру, яку потрібно відтворити в небі. Президент Федерації авіаційних видів спорту України Іван Білас готується до чемпіонату Європи з літакової акробатики.
Іде підготовка до авіашоу, присвяченого Дню аеромобільних військ, яке відбудеться 1 серпня на «Чайці» за підтримки Міжнародної громадської організації «Випускників Рязанського повітряно-десантного училища». А ще на аеродромі — величезна кількість людей, яких не можна назвати професійними льотчиками, парашутистами або планеристами. В тому розумінні, що це не є їхньою основною роботою. Проте майстерності та веселої відваги їм не бракує. А як інакше приборкати цілком природній страх висоти, аби реалізувати непояснюване але нестримне бажання полинути над землею. Або — повернутися з небес на землю, відчути захоплення вільного падіння. Але — про все по черзі...
На «Чайці» знаходиться Центральний аероклуб. Як нам розповів директор аеродрому Василь Руснак, аероклуб існує з 1934 року, тобто цього року святкуватиме 70-річчя, а на «Чайці» базується з 50-х років. У Центральному аероклубі працює три ланки: літакова, парашутна і планерна. До його складу входять два аеродроми: «Чайка» і поблизу села Бузова, тому що літаковий і планерний види авіаційного спорту на одному аеродромі поєднувати не можна.
Раніше парашутним спортом міг займатись будь-хто. Тепер є лише одне обмеження — матеріальне забезпечення. «Авіаційний спорт — це достатньо дороге задоволення. На щастя, ми маємо велику спадщину: аеродроми, будівлі, техніку, парашути — це власність Товариства сприяння обороні.
Держава нам трошки допомагає. Приймаємо благодійну допомогу різних підприємств та установ, фізичних осіб, внески спортсменів. Тобто складається потенціал, який допомагає проводити не просто підготовку, а й підтримувати існування школи вищої майстерності», — пояснює Василь Руснак. За його словами, перш за все сюди приходять люди, які бажають цим займатися, просто «горять». Щоб виконати стрибок, треба стати членом клубу і мати достатню медичну сертифікацію. Кандидат в авіаційні спортсмени має відповідати певним стандартам здоров’я. Потрібно пройти медичний контроль, потім, залежно від виду авіаційного спорту, людина направляється на медичну комісію. Це займає від одного дня до тижня. А комісія з авіаційних спеціалістів вирішує, чи можна допускати людину до навчання. Для бажаючих здійснити один стрибок розроблено свого роду інтенсив, який складає 14 годин. Тобто за чотирнадцять годин даються основні ази, необхідні для того, щоб забезпечити нормальний рівень безпеки парашутиста. Теоретична підготовка планеристів і пілотів займає кілька місяців. Хоча не виключають й індивідуальний підхід.
На сьогодні в Україні розвивається не лише парашутний спорт як такий, але і його види. Ми звикли до образу військового десантника, який під автоматними чергами спускається з неба на куполоподібному парашуті. Сьогодні круглий парашут теж використовують і називають такий вид парашутного спорту «Класикою», але активно розвивають й інші види. Наприклад, свуп. Навіть якщо не дивитися на небо, все одно можна почути наближення свупера. Для свупа використовують прямокутний парашут. Під час спуску людина може ним керувати і навіть зависнути на одному місці. Але в основному професіонали, коли наближається земля, сильно розганяються і практично за 50 сантиметрів над землею різко гальмують. Я про такий вид парашутного спорту ніколи не чула, і коли на посадкове поле «Чайки» зі свистом почали спускатися спортсмени, не знаю як у кого, але в мене ноги підкошувались за кожного.
Якщо ж ви не свупер, а тим більше взагалі ніколи раніше не бачили парашут зблизька, то на «Чайці» і для вас є пропозиції: тандем-стрибок та AFF (Accelerated freefall). Тандем-стрибок виконується з інструктором з висоти 3500—4000 метрів, у вільному падінні ви перебуваєте 40—50 секунд, плюс до всього з вами летить відеооператор, який зафіксує ваше щасливе обличчя назавжди. Таке задоволення коштує 100 американських доларів за умови, що ви важите до 100 кілограмів. За кожні десять «зайвих» кілограмів вартість послуги зростає на 10 доларів, але ви не повинні важити більше 120 кілограмів. AFF — це майже вільний стрибок. Майже — тому що з вами летять два інструктори, які підтримують і направляють, але ви самостійно знижуєтесь і приземляєтесь. Висота не менше 3000 метрів, вільне падіння — 30—40 секунд, вартість, як і за тандем. Пересічному громадянину, який бажає виконати стрибок з парашутом «Класика», потрібно внести 130 гривень. Незважаючи на такі ціни, людей у вихідні на «Чайці» було багато. І всі говорили, що парашутний спорт — наркотик. Приходять в нього з різних причин: сказав друг, прочитав в Інтернеті, звичайний інтерес, були гроші. Але мені порадили не стрибати: мовляв, «засмокче». Хоча, за словами президента Федерації авіаційних видів спорту України Івана Біласа, його син, наприклад, після першого стрибка попросив: «Я стрибнув один раз, але запишіть мені два: перший і останній». Цікаво, що діти льотчиків і парашутистів рідко коли повторюють батьківський шлях. Тобто вони пробують, але знаходять себе в інших сферах. Між іншим, перший стрибок майже ніхто не пам’ятає і всі стверджують, що страху під час польоту немає. Василь Руснак розповів, що для нього найстрашнішим був стрибок із тренажера висотою 9 метрів — «ніби в дитячу пісочницю». «А з літака, коли земля далеко і два парашути з собою, то не страшно», — наголошує він. Курйози в основному трапляються під час наступних спроб. Наприклад, Володимир Грибанов, заступник голови Центрального комітету товариства сприяння обороні України, віце- президент Федерації авіаційого спорту України, розповів, що під час третього стрибка повис, зачепившись парашутом, на найвищій тополі аеродрому. А один хлопець, Євген, пригадав, як стрибав у спортивних штанях з кишенями без блискавок і побачив, ніби щось випало з його кишені. Спочатку не зметикував, а потім зрозумів, що то був рідний мобільний телефон...
Сьогодні в Україні є певні труднощі з початковою підготовкою льотчиків. Але в Центральному аероклубі проводиться підготовка курсантів Харківського військового інституту льотчиків — це базова підготовка будь-якого льотчика, де б він потім не літав. Ініціатива надійшла від Міністерства оборони. Підготовка проводиться складом аероклубу, а допомагають Львівський, Донецький, Луганський, Сімферопольський аероклуби. Кожного року 25—30 курсантів одержують початкову підготовку в об’ємі самостійних польотів.
Існує уявлення, що льотчик і парашутист — це тісно взаємопов’язані професії. Але насправді льотчики не дуже люблять стрибати. Наприклад, Володимир Грибанов має 8 тисяч годин нальоту, але тільки 23 парашутні стрибки. Іван Білас — 560 годин нальоту і 17 стрибків. Як сказав Іван Григорович: «Стрибаємо лише заради того, щоб у разі неприємностей в повітрі не боятися скористатись парашутом. Бо кожний стрибок пов’язаний з ризиком, а для льотчиків — особливо. Можна за один день поламати ноги, а потім рік-два не літати».
Найбільше з побаченого та почутого на «Чайці» нас зацікавила розповідь Івана Біласа та Володимира Грибанова про політ на Північний полюс. Здійснення такої нетрадиційної комплексної експедиції шляхом парашутного десантування було першим в історії України. Матеріалізувалась ця ідея за підтримки Президента України Леоніда Кучми, який потім довго розпитував учасників експедиції про евакуацію з Північного полюса. Було підписано розпорядження про виділення з Військово-повітряних сил військово-транспортного літака Іл-76 для десантування. Також на полюс літав АН- 28, який ще ніколи не приземлявся на крижині. Тренування проводились на «Чайці», кожен учасник здійснив понад 70 стрибків. Взимку спеціально чекали негоди з великими поривами вітру. Володимир Грибанов, який успішно посадив «взутий» у лижі літак на крижину, вперше спробував це робити на засніженій «Чайці».
Хоча цього року снігу майже не було, але, на щастя пілотів, за три дні до вильоту він випав. З України вилетіли 4 квітня. В Хатанзі, останньому сухопутному аеродромі, «перевзули» Ан-28 у лижі. Під час перельоту через океан сідали на острові Середньому шириною 200 метрів і довжиною 4 кілометри. Там температура була близько 38 градусів нижче нуля за Цельсієм і вологість під 90%, а єдине місце, де можна було зігрітись, — спортзал застави на Середньому. Коли всі зайшли, то могли лише стояти один біля одного, як оселедці в діжці.
На висоті 1000 метрів температура була мінус 50 градусів, а на крижині — 40. У таких умовах було здійснено десант і приземлення на крижину в абсолютній точці Північного полюса, де встановили прапор. Десант, у якому взяв участь Іван Білас, здійснювався на льодовий аеродром, який росіяни щорічно готують на дрейфуючій крижині в районі Північного полюса. Володимир Грибанов розповідав, що краєвиди постійно змінювались, бо крига жива, постійно тріщить та рухається. Крижини завтовшки до 40—50 сантиметрів, крізь них навіть чути, як гуде океан. «Кажуть, що там є ведмеді. Але ми, на жаль, їх не бачили. Хоча була обов’язкова умова — мати карабін, бо насправді це їхня акваторія», — говорить Володимир Михайлович. Найбільш незвичайно те, що на крижині відбувся... футбольний матч.
