Як такий, жанр «сценічних читань» доволі популярний в Європі. У нас він розвивається лише останніми роками — і те, переважно, в розрахунку на професіоналів. Принаймні, після «першої ластівки» — позаминулорічних німецьких — уже здійснено і аналогічний вітчизняний проект (на малій сцені Театру імені Івана Франка, було, регулярно представляли твори українських драматургів), і, у такій само формі, презентацію збірки сучасних французьких п’єс у Центрі імені Леся Курбаса…
Але проект «Ґете-інституту» та російської драми все одно лишається вже традиційною змістовною крапкою у київському театральному сезоні.
Головна принада цієї акції випливає, власне, з її регламенту. Коли режисер і актори опановують текст у бліц-режимі, за 4—5 днів, то, по-перше, зберігається чистота, незамуленість, безпосередність першого сприйняття. По-друге — за таких екстремальних умов надзвичайно мобілізуються професійні навички. І, нарешті, не тяжіє зайва відповідальність, яка так часто перешкоджає вільному творенню: ніхто не зобов’язаний будь що видати результат — лише сьогоднішній стан, сьогоднішній ступінь готовності, сьогоднішні відчуття.
Все це і було успішно продемонстровано учасниками читань — режисерами Андрієм Білоусом, Ларисою Семирозуменко, Оленою Щурською (Київ), Вадимом Сікорським (Львів), Степаном Пасічником (Харків), Ігорем Селіним (Санкт-Петербург) та Георгом Жено (Німеччина); акторами театру імені Лесі Українки та студентами Харківського університету мистецтв.
Очевидці подібних заходів у тій же Німеччині засвідчують: у нас до цього підходять значно більш творчо, намагаючись подати не просто декламацію по ролях, а більш-менш театралізоване видовище.
Фахівці ставляться до цього по-різному. Дехто каже, що надзавданням у даному випадку є представити п’єсу, а не самих себе. Іншим, навпаки, якраз цікавіше спостерігати за іманентною боротьбою режисера-творця та мислячих, гнучких акторів із багато в чому чужою драматургічною конструкцією…
Як би там не було, але такі начерки, ескізи, «обіцянки» майбутніх — бодай лише гіпотетично — вистав досить точно «діагностують» і творчі кондиції «втілювачів», і сценічну потенцію власне текстів, плюс — дають можливість співвіднести наші сьогоднішні відчуття та проблеми із тим, що зараз хвилює мешканців Об’єднаної Європи.
Щодо першого аспекту, то тут знов, як і в минулі роки, із радістю констатуєш абсолютну професійну спроможність наших співвітчизників. Так, актори Олег Роєнко, Дмитро Савченко, Роман Трифонов, Сергій Мигович, Сергій Коваленко, Тетяна Шеліга та інші постали у незвичних ракурсах, не кажучи вже про головне відкриття — студентів 3 курсу (!) лялькового (!!) відділення з Харкова, котрі під орудою режисера Степана Пасічника приборкали, здавалося б, непідйомний пост-абсурдистський текст «Дикунів, або Людини зі смутними очима» Хендела Клауса.
...Подібна презентація драматургічних текстів, вочевидь, має на меті, між іншим, і просування їх у бік можливого подальшого сценічного втілення.
От iз цим — складніше: у всьому почутому не вбачається могутнього стимулу для широкої експансії на вітчизняний кін. На сценічне життя в Україні знову, як і рік тому, може розраховувати хіба що один текст. Минулого разу то був «Norway. Today» Ігоря Бауершими — просто знахідка у царині малоосвоєної театрами молодіжної тематики. Нині — «Extasy Rave, або Віват, старі!» Констанції Денніг, так само «адресно-соціальна» п’єса, але вже про людей похилого віку (адже проблема повноцінного репертуару для літніх акторів, мов дамоклів меч, «висить» над кожним керівником театру).
До речі, «Norway. Today», представлена у минулорічних читаннях, зараз постала уже у майже завершеному вигляді: під час читань було показано відкриту репетицію цієї найближчої прем’єри «Сцени під дахом» Російської драми. І хоча неодноразово й настирливо наголошувалося на тому, що все побачене — лише відкрита репетиція, тож так, а не інакше до цього і треба ставитися, але вже ясно: виставу німецького режисера Георга Жено за участі Наталі Шевченко та дебютанта- студента Євгена Авдєєнка, названу «Ромео і Джульєтта сьогодні», обов’язково треба буде подивитися. Принаймні, вона обіцяє бути ідеальним видовищем для підлітків — «драйвовим», «просунутим» і, водночас, ненав’язливо-повчальним, тонким та проникливим.
Не дивно, що саме ця п’єса зараз є безперечним «хітом» на сценах Європи та Росії.
Решта ж представленого драматургічного матеріалу не має такої потенції — і точно було сказано під час підсумкового «круглого столу», що більшість цих п’єс (за винятком блискучих з точки зору письма, але зовсім не ігрових «Володарів» Гельмута Крауссера) являють собою не стільки літературний і театральний, скільки соціальний феномен.
Отже, про те, що хвилює сьогодні мешканців німецькомовних країн, ми отримали досить адекватне уявлення. А «болить» у них, власне, те саме, що й у нас. Скажімо, «Вінета» Фріца Каттера, присвячена Східній Німеччині у перші роки після з’єднання із Західною, дає нам картину нашого власного минулого десятилітньої давнини. В цілому ж — любов, сім’я, стосунки у соціумі, пошуки взаєморозуміння, сенсу життя, тобто, як і всі дві з половиною тисячі років існування європейського театру і драматургії.
Загалом же, вершинні досягнення української сцени (крім недовгого захоплення Леся Курбаса експресіоністськими текстами Толлера і Кайзера у 20-х), власне, ніколи не були пов’язані з німецькою драматургією і театральною культурою.
У цьому сенсі надзвичайно цікаво було б «почитати» драматургію англо- і франкомовну (плюс — зазирнути до сусідньої Польщі), до якої ми завжди тяжіли більше. Але відповідні фонди, ради і центри, на відміну від «Ґете-інституту», поки не виявляють наполегливості у просуванні свого продукту на український ринок — тому вибору в нас немає. Спасибі за те, що є це.
Зрештою, за те, що стимул іззовні дає нам — людям театру — змогу краще зрозуміти самих себе і свої власні можливості.