Ні, що ви, це розмова не з кримінальними кіноавторитетами, а з більш крутою публікою — знімальною групою фільму «Убити Білла-2». Принаймні, з її найважливішою частиною — самим Тарантіно, виконавцем ролі Білла — Девідом Каррадайном та Лоуренсом Бендером — незмінним продюсером усіх фільмів Тарантіно. Для комплекту бракувало Уми Турман. Але й названих персон було більш ніж достатньо. А унікальна нагода поставити їм кілька запитань випала на останньому Московському кінофестивалі — прекрасному не стільки кіно, скільки таким от збігом знаменитостей.
«ДЛЯ МЕНЕ КІНО НАБАГАТО ВАЖЛИВІШЕ ЗА ПОЛІТИКУ»
— Що вам говорив ваш внутрішній голос, коли ви їхали до Москви?
Девід КАРРАДАЙН : — Внутрішній голос сказав — «так». Я виріс у ті часи, коли не можна було приїздити вільно до Росії, коли були всілякі складності, і для мене Росія завжди залишалася якоюсь загадкою, якимось магнітом, який мене притягував, і свій інтерес я не міг задовольнити. I для мене цей приїзд дуже багато значить. І взагалі, я щодня відкриваю для себе нові речі: ваші люди, ваші міста — все, включаючи вашу кухню, мене просто вражає, радує, і я дуже щасливий, що я опинився тут.
Квентін ТАРАНТІНО : — Чесно кажучи, я не вважаю себе режисером, який знімає фільми тільки для Америки. Часто прокат у моїх фільмів кращий за кордоном, ніж у США. І щоразу, коли я випускаю нову картину, я намагаюся проїхати з нею 2-3 країни, щоб подивитися, як її приймають там. І щоразу це відкриває для мене нові й нові горизонти і допомагає в подальшій роботі. Я не зміг приїхати з першим «Убити Білла», тому що відразу приступив до роботи над другим томом. Але коли вже закінчив його, я був дуже щасливий, що мені довелося приїхати до вашої країни, тому що я отримую дуже багато листів від шанувальників фільму, і для мене це можливість сказати спасибі всім, хто любить моє мистецтво, хто вірний моїм фільмам.
— Рішення каннського журі під вашим керівництвом присудити «Золоту пальмову гілку» фільму «Фаренгейт 9/11» показало прагнення кіно впливати на політику. Ваші ж картини відстоюють кіно як факт мистецтва. Що для вас важливіше?
К. Т. : — Для мене кіно незмірно важливіше, ніж політика. Для мене навіть не представляється можливим порівнювати ці дві речі. Звичайно, бувають випадки, коли кінематограф і політика перетинаються, і це дуже добре. Як вам відомо, я був головою Каннського журі і заявляю з усією відповідальністю, що фільм «Фаренгейт 9/11» не отримав би Пальмової гілки, якби це не було справжнє кіно.
— За що ви любите східний кінематограф?
К. Т. : — Він справив на мене великий вплив. Я пам’ятаю фільми, які знімалися в Гонконгу в 1980—90-ті рр., і ті фільми, які знімаються зараз у Японії, Кореї, зокрема, це Такесі Міїке. Великою кількістю насильства вони справляють на мене велике враження.
— Продовжуючи тему впливів, не можна не пригадати і французьку «нову хвилю» 1950-60-х років...
К. Т. : — Справді, я вважаю, що кожен молодий чоловік або дівчина, приступаючи до занять кінематографом, повинні долучатися до «нової хвилі», повинні вивчати її персонажів і тих людей, які на неї впливали. Це, звичайно, такі люди, як Мельвілль, Ніколас Рей, — вони впливають на формування молодого кінематографа і спонукають його видавати все краще, що в ньому є. Якщо ти бажаєш знімати досить сильно, ти повинен звертатися до «нової хвилі» і повинен користуватися тими ідеями, які вона принесла.
— А ваша компанія називається «Окрема банда».
— Так, ця назва прийшла під впливом фільму «Окрема банда» Жана-Люка Годара.
— Містере Тарантіно, в першому «Біллі» звучить дещо адаптований «Політ джмеля» Миколи Римського-Корсакова. Чи збираєтеся ви й надалі використовувати твори російських і, ширше, східнослов’янських композиторів?
К. Т. : — Як ви, мабуть, помітили, я часто використовую у своїх фільмах музику і протиставляю… ні, не протиставляю, а граю з зображенням та музикою. Іноді вони не зовсім відповідають один одному, але це зроблено навмисно. Можливо, ви помітили: в епізоді з японським засніженим садом в «Убити Білла-1» цей прийом використано. Але, треба сказати, я ніколи не роблю цього спеціально. У мене дуже велика колекція саундтреків, музики, і коли я пишу сценарій, я про це пам’ятаю і намагаюся вставити щось із своєї колекції. Звичайно, чому ні? Якщо у мене буде більше російської музики, то, я, можливо, її використаю. Просто мені треба частіше і більше спілкуватися з російськими композиторами.
Грузинський журналіст: — Грузинське ТБ вітає великого майстра. Я представляю ту країну, де ваші фільми користуються шаленою популярністю серед молоді. А події у Грузії нагадують сценарії ваших фільмів. Не хотіли б ви прибути до такої екзотичної країни, набратися нових ідей для своїх бойовиків?
К. Т. : — Запрошуєте?
Г. Ж.: Звичайно!
К. Т. : — О, велике спасибі! На жаль, не в цей свій приїзд. Але я буду про це пам’ятати і, можливо, скористаюся вашим запрошенням.
Г. Ж.: — Все, Саакашвілі зараз зателефоную.
— Чи змінилися ви за ті десять років між тим, як ви отримували і як ви самі вручали «Золоту пальмову гілку»?
К. Т. : — Безумовно, дуже багато чого за цей час відбулося, я пройшов шлях від визнання до того моменту, коли я сам її вручав. Бувають моменти в житті, коли розглядаєш своє минуле, себе під мікроскопом. Зупиняєшся і думаєш: ну от як же я дійшов до життя такого? Що привело мене в ту точку, в якій я знаходжуся? Звичайно, бути в Каннах, враховуючи, що я — людина, яка живе світом кіно, що я люблю дивитися кіно і бути головою журі, дивитися всі ці фільми — це величезна подія, яка примусила мене дещо інакше подивитися на все. Є такий період у житті режисера, коли вже чи то не хочеш, чи то не можеш знімати кіно. Ось тоді ти занурюєшся в цей фестивальний світ. Входиш до журі, їздиш по всіх кінофорумах, роздаєш нагороди, дивишся фільми, спілкуєшся з молодими кінематографістами. Ну, що ж, це не такий поганий спосіб закінчити кінокар’єру. Стаєш таким собі послом кінематографа по всьому світi.
«ПОЦІЛУНОК І ВБИВСТВО...»
— Девіде, ви говорили, що роль Білла стала однією з найважливіших у вашій біографії. Чому?
Д. К. : — Це дивовижна роль. Її побачило багато-багато людей. Зазвичай я знімався у фільмах, які відразу йшли на відео, і ніхто їх на великому екрані не бачив. Безумовно, роль у фільмі Тарантіно — великий дар долі. Я взагалі ніколи не відмовлявся зніматися. Що мені пропонували, те й робив. Ненавиджу слово «кар’єра», ніколи не працював заради кар’єри і не розумію, що це таке. Я граю у фільмі і намагаюся зіграти якнайкраще, щоб мене запросили на наступний фільм. Я не працюю заради того, щоб заробити на життя, а граю для того, щоб жити. Ще раз повторю, що картина була дивовижним подарунком долі для мене. Я, напевно, міг би говорити про це вічно, але, думаю, треба перейти до інших запитань.
— Чому тема насильства для вас така важлива? Чи можемо ми розраховувати, що колись побачимо ваш фільм взагалі без крові?
К. Т. : — Я ж знімаю жанрове кіно, а насильство — це частина жанрового кінодійства. Я люблю дію, люблю насильство і, взагалі, я вважаю, що Том Едісон винайшов камеру, щоб знімати дві речі: поцілунок і вбивство, кохання і смерть. Ось це я й роблю, і нічого поганого в цьому не бачу. Взагалі, я вважаю, що, коли в кадрі з’являється зброя, фільм стає більш захоплюючим і цікавим.
— Не могли б ви розповісти про своє ставлення до російського кіно?
К. Т. : — Справді, я вчора відвідав Музей кіно, побачив усі ці чудові плакати, все, пов’язане з російським, радянським кіно. Це було дивне відчуття — як повернення додому. Адже в моїй колекції багато з російського кінематографа. І от буває, коли знайомишся з національним кінематографом або якимось жанром, отримуєш таку енергетику, бажання переглянути вже знайоме або побачити нове кіно, якого ще не бачив. І відвідування Музею дало мені такий поштовх, імпульс, який я тримаю в собі, щоб, приїхавши додому, поринути в російське кіно. Є велика різниця: мати просто відеокасету чи знаходитися в одному приміщенні з костюмами для «Івана Грозного», стояти поруч з камерою Ейзенштейна. Таке враження, що знімаєш ці експонати з музейних стін і вміщуєш у своє серце, де вони залишаються, їх забираєш із собою. Ось таке почуття у мене було, коли я відвідав Музей кіно.
— Девіде, наскільки мені відомо, багато американських акторів навчається за системою Станіславського. Вас це торкнулося?
Д. К. : — Справді, з 1947 року акторська гра в американському кінематографі багато в чому базується на системі Станіславського — «методі», як ми його називаємо. І це визначило розвиток американського кіно. Сам я не прихильник Методу. Я адепт іншого режисера МХАТу, Болеславського. Він ставив у МХАТі, а потім переїхав до Америки і працював на Бродвеї. Мій батько працював з ним. І коли він мені це сказав, я здивувався — як, у самого Болеславського?! У моєму уявленні це не міг бути звичай ний режисер. Я завжди ношу з собою книгу Болеславського «Шість уроків акторської майстерності». Ось там усе описано. А Станіславського я не дуже, чесно кажучи, люблю, тому що у нього товсті книги, важко читати. А у Болеславського всього шість уроків. До речі, він описує там, як до нього на уроки приходить актриса, і називає її «істота, створіння». Вона проходить усі уроки і виявляється ніким іншим, як Кетрін Хепберн. Я, до речі, щороку купую по 3-4 книги Болеславського, тому що маю схильність їх роздаровувати. Треба б і Квентіну подарувати таку книгу, і завчасно прошу вибачити, якщо вона буде вражена сигаретою: я весь час курю.
— Повернімося до вашого кіно. Перший том «Білла» — пізнаваний, це те, що ви робили раніше. Та ось другий, особливо фінал, кардинально відрізняється. Ви могли б зробити жанрову мелодраму про кохання?
К. Т. : — Ви правильно помітили, я справді експериментую з іншими жанрами. Якщо пам’ятаєте, мій перший фільм «Справжнє кохання» був якраз мелодрамою, про кохання. Тому кінцівка другого «Кілл Білла» — це не розворот в інший бік. Це невелике відхилення від головного курсу. Я взагалі люблю експериментувати, відхилятися від заданого. І якщо пригадати мої інші роботи — то наприкінці «Скажених псів» стосунки між містером Оранжевим та містером Білим теж набувають дещо мелодраматичного характеру. Так що не можна сказати, що це щось для мене нове, незвичайне. Швидше, це розвиток мого кіно як такого.
Д. К. : — Взагалі, у Тарантіно, мабуть, є якісь приховані комплекси щодо стосунків матері та дитини. І, можливо, він хоче сказати щось таємне, глибоко в ньому приховане.
«МИ ЗАВЖДИ БУДИ ЛЮДЬМИ ЗІ СТОРОНИ»
— Що ви думаєте про ефект 25-го кадру?
К. Т. : — Так-так, з 6-го класу мені вчитель говорив, що існує така річ, як 25-й кадр, можна показувати замерзлу баночку «Кока-коли», і потім людина виходить після перегляду з нестерпною спрагою. Я особисто ніколи цього не використовував, однак є таке поняття, як підсвідомий монтаж, який дозволяє впливати на людську психіку. Але, чесно кажучи, сам я цим не займався, глибоко не вникав і не використовую. Пам’ятаєте, в «Бійцівському клубі», коли, справді, вставляють один кадр жорсткого порно в «Білосніжку». Смішно...
— Є думка, що на підсвідомому рівні кохання і ненависть злиті воєдино. У ваших фільмах вистачає й того, й іншого, та яке почуття сильніше?
К. Т. : — Не зовсім згоден з тим, що на підсвідомому рівні кохання і ненависть — одне й те саме. Так, звичайно, коли люди розлучаються, хтось когось образив, — кохання несподівано переходить у ненависть, таке буває. Але я не вважаю, що це одне й те саме.
— Були б ви щасливі, якби у вас нареченою виявилася героїня Уми Турман?
К. Т. : — Я що, повинен бути Біллом? Але, якщо розібратися, я був ним. Коли я писав сценарій, я був і Біллом, і Нареченою, ніби прожив це життя за них. Я все це відчув і пережив.
— Де ви проводите грань між самовираженням, своїм художнім «Я» і безпосереднім зверненням до глядача?
К. Т. : — Я не думаю, що така лінія може бути проведена. Коли знімаєш кіно, то намагаєшся досягти всіх трьох цілей, про які ви сказали. Грань треба проводити там, де ти зважуєш свої можливості: чи можеш ти зняти хороше кіно. Тобто, коли берешся до картини, треба зрозуміти — чи здатен ти виконати поставлене перед собою завдання і хоча б зняти кіно, яке принесе задоволення людям. Можливо, вдасться досягти більшого. Але мінімум — хоча б цього. А не розділяти всі ці три поняття, які є складовими частинами одного процесу.
— Пане Бендер, можливо, ви, як людина кінобізнесу, знаєте відповідь: чому у фільмів Тарантіно такий успіх у Росії, Україні, взагалі на теренах усієї СНД?
Лоуренс БЕНДЕР : — Ну, ви самі чули, як Квентін говорить про кіно. Він живе фільмами. Якщо він не знімає фільми, то дивиться їх. Він, зрештою, такий абсолютний глядач. Він просто купається в кіно, це кіно виходить через його пори, він просто розчиняється у фільмі. І, можливо, це його почуття, його здатність відчувати кіно, будучи таким абсолютним глядачем, допомагає йому знімати фільми, які подобаються всьому світу. Ми ніколи не розмірковували на цю тему, але, — ось зараз я подумав про це, — можливо, ми назвали нашу компанію багато років тому «Окрема банда» ще й тому, що ніколи не входили ні до якої групи, співтовариства. Ми завжди були людьми зі сторони. І, будучи людьми зі сторони, ми були вимушенi ламати якісь правила, переступати через щось загальноприйняте. І, можливо, у вашої молоді теж така тяга переступати через заборони, загальноприйняті норми, і, напевно, на цьому рівні збігаються інтереси і прагнення як російської аудиторії, так і самого Тарантіно, який, ще раз повторю, є абсолютним глядачем, людиною кіно.
