Головний «сигнал» саміту Україна — ЄС, який завтра відбудеться в Гаазі, був відомий задовго до його початку і цілком тотожне послання нещодавнього засідання Комісії Україна — НАТО в Стамбулі: Україна має провести вільні й справедливі президентські вибори. Уже відомо, що під час зустрічі в Гаазі не буде підписано Плану дій Україна — ЄС, як це планувалося з самого початку року. Жодна сторона дипломатично намагається не робити з цього трагедії. Проте цілком очевидно, що у відносинах з ЄС цей рік є повністю провальним, попри бадьорі заяви дипломатії — як української, так «європейської».
ПЛАН СПОТИКАННЯ
Річ не лише в тому, що Україна ні на крок не наблизилася до виконання своєї проголошеної стратегічної мети (повної інтеграції до Європейського Союзу). Загальна картина відносин за останні десять років не зазнала якихось принципових змін. Це стосується і можливого надання Україні статусу країни з ринковою економікою, і змісту Плану дій, і багато чого іншого. Виникає враження, що дві сторони старанно ходять по «магічному колу», намагаючись підтримати враження, що щось взагалі відбувається — і Гаазький саміт це може, на жаль, лише проілюструвати, але не спростувати.
Щодо Плану дій Україна- ЄС, то він від проголошення ідеї про «нове сусідство» пройшов кілька стадій змін. Україна, зокрема, спочатку вимагала, щоб це був документ двостороннього характеру з чіткою відповідальністю сторін, і щоб він мав обмежений термін дії (два — три роки) з тим, щоб можна було оцінити його виконання і розробити новий документ до того часу, коли втратить чинність нинішня Угода про партнерство і співробітництво (2008 рік) і буде розроблено так званий новий Інструмент технічної допомоги на заміну нинішньої програми ТАСІС. Окрім того, Київ дуже вимагав від ЄС практично неможливого: чіткої документальної фіксації в документі того, що його виконання має вивести відносини на новий рівень, пов’язаний з наданням Україні асоціації з ЄС і підписанням відповідної угоди за зразком «європейських угод», які мають з ЄС нинішні нові країни-члени ЄС з Центральної і Східної Європи, а також Румунія і Болгарія. Саме це мало б бути політичною метою і документа, і самої роботи за концепцією «Ширша Європа» з українського погляду. Із погляду як ЄС в цілому, так і окремих країн-членів, План дій мав би бути метою сам по собі. Більшого ЄС Україні не може навіть пообіцяти. З огляду на дуже давно відомі причини: процес розширення Союзу, який насправді тільки розпочався з прийняттям нових десяти країн-членів, стан розвитку України, який дійсно не може надати оптимізму стосовно її «європейських прагнень». Крім того, Європейська Комісія визначила своїм головним партнером в регіоні Росію і не збирається змінювати свого рішення незважаючи на те, проголошувала вона «євроінтеграцію» стратегічною метою своєї політики чи ні.
Відповідно План дій у всіх своїх попередніх проектах не мав жодної конкретної мети і був документом, за духом дуже близьким як до давно забутого Плану дій 1994-го року, так і абсолютно порожньої Стратегії ЄС щодо України 1999-го року. Реальних кроків, які б дозволили говорити, що виконання цього Плану надасть Україні можливість отримати, за ідеологією «Ширшої Європи», «все, окрім членства» — повне залучення до економічних структур, фінансових потоків, митний союз, розповсюдження на Україну «чотирьох свобод» ЄС (вільне пересування через кордони людей, товарів, капіталів, послуг) — не видно. Очевидно, в ЄС виходять з того, що навіть початок розмов про це — віддалена перспектива.
IНТЕГРАЦIЯ БЕЗ ВЗАЄМНОСТI
З іншого боку, політика України протягом останніх років могла викликати лише запитання. Це стосується і економічних питань — передусім приватизаційних (найяскравіший приклад — «Криворіжсталь», але він не єдиний), і «реверсу» нафтопроводу Одеса- Броди, і проблем ціноутворення. Надання Україні статусу країни з ринковою економікою перетворилося на політичне питання, оскільки обидві сторони виявилися неспроможними публічно надати свої аргументи, які б дали можливість пересічному громадянину зрозуміти, в чому, власне, річ, і чому рішення, яке в квітні обіцялося «Європою» як таке, що буде «дуже-дуже швидко ухвалене», все ще залишається на порядку денному постійних і досить нервових переговорів. Окремою статтею є участь України у створенні ЄЕП: реальне входження її до євразійських механізмів, власне, полегшило б Брюсселю завдання, оскільки тоді було б потрібно домовлятися фактично про все лише в Москві. І про «євроінтеграційні» прагнення можна було б забути з чистою душею.
Уже давно говориться, що жодних рішень стосовно України до проведення президентських виборів не ухвалюватиметься. У випадку ЄС це не зовсім правда: хід кампанії і результат виборів не зможуть наблизити Україну до ЄС, хоча ще більше віддалити — можуть. ЄС не готовий дати будь- яку чітку відповідь Україні не тому, що все залежить від того, хто буде в Україні президентом, але тому, що місце України в Європі дійсно залишається невизначеним. Як результат — ЄС розпочинає переговори про полегшення візового режиму з Росією, але не з Україною, «дуже важливим і стратегічним партнером». Від партнера, між тим, не відгороджуються «шенгенською стіною» і словами про «сусідство». Партнер сприймає загальновизнані правила гри, не вигадує велосипед і не нервує, коли йому нагадують, що є європейські норми, в які українські реалії не вписуються. Це стосується таких цікавих прикладів, як історія «політичної реформи», вибори міського голови в Мукачевому, і так далі. ЄС намагається підкреслити, що насправді цікавиться Україною (навіть видано дві доповіді, досить цікаві за змістом) — але не настільки, щоб можна було забути про чітку межу між його власними справами і подіями в цій частині світу.
Саміт в Гаазі, цілком імовірно, буде суто протокольним заходом. Тим більше, що справжнього саміту Україна- ЄС, в якому брали б участь голови держав і урядів всіх 25-ти країн-членів Союзу, де б відбувся справжній обмін думками, результати якого були б публічними, і який би призвів до якогось результату — поки що не передбачається. Україні дійсно слід було б визначитися з тим, чого вона прагне насправді. ЄС міг би заявити свою позицію відкритим текстом. Тоді, можливо, не було б зайвих ілюзій.
