У суботу під завісу свого 136-го сезону Національна опера України познайомила киян і гостей нашої столиці з одним із найцікавіших творів світової музичної класики — оперою Амількаре Понк’єллі «Джоконда», яка не ставилася на нашій сцені понад вісім десятиріч.
Це друга спільна постановка українських акторів і італійського режисера Маріо Корраді (попередньою роботою була опера «Турандот» Пуччіні). Симфонічному оркестру під керівництвом Володимира Кожухаря довелося проробити масштабну роботу, освоюючи складний музичний матеріал. У виставі зайнято понад 200 акторів: хористів, танцюристів, солістів. Головні партії репетирували декілька складів вокалістів, і з кожним співаком довелося відшліфовувати всі нюанси, не лише з драматургії ролей, але й кожну фразу, слово (опера виконується італійською мовою). Вперше під час вистави було використане електронне табло з титрами. Щоправда, деяких глядачів рядки рухомих титрів відволікали від дії. Тим більше, що український переклад опери був підрядковим, а не літературним, і від цього змазувалася драматургія сюжету. Події опери розвиваються під час карнавалу в Венеції. Щоправда, постановники перенесли дію «Джоконди» з XVI (як у драмі Віктора Гюго «Анджело, тиран Падуанський», за мотивами якої написано лібрето) у XIX сторіччя. Це історія про кохання, підступність, інтриги й повороти долі. Художник Марія Левитська в декораціях використала підвісні люстерка і цим домоглася уявного збільшення сцени, яка ставала то майданом, то портом (із величезним кораблем), то замком глави інквізиції, то склепом, а то й будинком Джоконди. Для вистави було пошито 600 костюмів.
Головні партії виконали: Тетяна Анісімова (Джоконда), Дмитро Попов (Енцо), Ігор Мокренко (Барнаба), Людмила Юрченко (Сліпа), Анжеліна Швачка (Лаура) і Сергій Магера (Альвізе). Особливо видiлявся у цій акторській компанії Ігор Мокренко, який блискуче зіграв роль шпигуна та інтригана, як із вокального, так і з драматичного боку. Багатотемброва насиченість чулася в кожному реченні Людмили Юрченко, яка виконала роль Сліпої (матері Джоконди). Справився зі складною вокальною партією Енцо молодий тенор Дмитро Попов. Щоправда, акторові ще варто попрацювати над драматичним малюнком ролі. Міцними професіоналами показали себе Анжеліна Швачка (Лаура) і Сергій Магера (Альвізе). А ось Тетяна Анісимова, яка виконує головну роль Джоконди, можливо, сильно хвилювалася, і під час опери у співачки були більш і менш вдалі шматочки ролі.
Виставою в спектаклі став «Танець годинників». Цей фрагмент із опери добре відомий меломанам, його часто виконують у концертах. Мій сусіда в залі, признався, що лише заради цього музичного шедевра спеціально прийшов на виставу. З нетерпінням чекав на неї й дивувався: «Я не знав, що у нас у Києві так люблять оперу — такий аншлаг». Коли в третьому акті почалася довгоочікувана хореографічна композиція, він завмер, боячись пропустити чи то ноту, чи то «па» танцюристів. Балетмейстер Віктор Яременко зробив нову версію «Танцю годинників».
— За своїми масштабами «Джоконда» схожа на опери Вагнера — вона йде чотири з половиною години, — підкреслив головний диригент Національної опери Володимир Кожухар. — Під час репетицій ми навіть хотіли скоротити виставу, але проблема в тому, що цю оперу написано композитором у наскрізному розвиткові. Подібним чином прагнув писати Даргомизький свого «Кам’яного господаря», використовуючи співочий речитатив, коли фактично немає великих арій, тобто відсутня номерна система виходу акторів на сцену. Хоча в «Джоконді» є арії тенора, басу, сопрано, мецо-сопрано, але їх так майстерно вписано до контексту опери, що вони не сприймаються окремими номерами. Розгорнутих хорів також немає. Вони вписуються до сюжету репліками, фразами, перекличками, поліфонією. У цьому складність виконання опери. Співакам важливо не збитися з темпу, ритму. До речі, в концертних програмах співають лише арію Джоконди і дуже популярним є «Танець годинників», а більше номерів, які можна вичленити з опери, ви не знайдете.
Сюжет нагадує детектив. Він виглядає та слухається публікою з цікавістю. Але постановники рідко беруться за «Джоконду», бо вона потребує великої масовки, сильних солістів. Не багато труп може дозволити собі запрошувати декілька прем’єрів. Та й що приховувати, потрібні солідні кошти на постановку. Адже вистава потребує складних декорацій, маси костюмів. Я вже не кажу про те, що сам матеріал можуть виконувати лише високi професіонали. Звичайно, можна було б піти на авангард, спрощений варіант, як це роблять деякі театри на Заході. Вигадати щось «оригінальне», наприклад, всі хористи вибіжать у джинсах, а солісти в’їдуть на танках на сцену. А навіщо? Чи зацікавить така вистава публіку? Ми академічний репертуарний театр і зобов’язані дотримуватись певних оперних канонів. Корраді по-новому «прочитав» класику, не калічачи оперу.
— Потрібна хоробрість, щоб поставити «Джоконду», — признався режисер Маріо Корраді. — В Італії за останні 15 років лише два театри ставили цю оперу. Хоча ті вистави не можна назвати великими удачами. Дуже складний і масштабний матеріал доводилося освоювати акторам: хор, балет, шість солістів, а не два- три, як у звичайних виставах. В Італії співаків запрошують на конкретні вистави. Дирекція намагається заощаджувати, а «Джоконда» потребує великих грошових вкладень і запрошення «зірок». Адже, щоб виконувати цю оперу актори повинні мати добрі вокальні дані. А хороші голоси дорого коштують. І це також досить істотна стаття витрат. Ось чому оперу Понк’єллі глядачі не так часто чують. (Київський варіант «Джоконди» обійшовся театрові в 420 тисяч гривень. Підготовчий період тривав п’ять місяців. Велику допомогу театру надав Італійський культурний центр. — Т. П. ). Після «Турандот» я вже знав можливості української трупи, і мені тепер легше працювалося. Хоча довелося чимало часу витратити на репетиції з кожним із виконавців. У Києві добра трупа. Наша постановка — данина пам’яті великій українській співачці Соломії Крушельницькій, яка минулого сторіччя вважалася кращою Джокондою.