Більше сорока років пропрацювала в системі народної освіти Міжгірського району Закарпатської області Василина Василевська. Її, чесну та відповідальну працівницю, добре знають краяни. В житті вона ніколи не йшла манівцями. Улюбленій справі віддавала себе без вагань, сіяла в душах учнів тільки добре, людське. Та життя іде, у нього свої закони. Два місяці тому поховала чоловіка, з яким у мирі та злагоді прожила багато літ. Тяжко, звичайно. Тяжко ще й від того, що хворіє. Тому й приїхала в Київ на лікування.
Сподобалося місто Василині Михайлівні, котре вона давно не відвідувала і яке щедро буяє зеленню скверів та бульварів, схилів Дніпра, та стає з кожним днем ще красивішим, привабливішим. Слухаючи розповідь Василини Михайлівни про Київ-красень, я втішився: цей фактор, неповторна краса міста, справжнього мегаполіса у саду, безперечно, позитивно вплине на її самопочуття.
— Відразу, по приїзді в підземному переході, що під залізничними рейками, до мене підбіг юнак, — розповідає Василина Михайлівна.
— У нашому місці багато доброчинців, — перебиваю я пані. — Допоміг вам нести валізу?
— Так, допоміг, але собі, — дивлюся, як скрушно киває головою моя співрозмовниця.
Здогадався, Василина Михайлівна стала жертвою пройдисвіта — підкидувача гаманця. (Такі кидають на підлогу гаманець, чекають, коли жертва його підніме, а потім підходять до неї і заявляють, що вона поцупила з гаманця гроші. Після чого вимагають, щоб жертва показала свій гаманець і безсоромно забирають із нього всі гроші). Внаслідок цього бюджет жінки у одну мить зменшився на двісті гривень. «А будеш кричати, ще познімаю з пальця та вух прикраси», — попередив молодик і зник. Стражів порядку поблизу не спостерігалося.
Ось таку «шокову терапію» на додаток до основного лікування пройшла гостя нашого міста.
