Українцям власне традиційні музичні інструменти, як не дивно, маловідомі. Рідко хто знає: бандура — музичний символ України — насправді заблудлий музоній татарських навал. (Проте, беручи до уваги слова професора Даля щодо надзвичайно древньої культури Карпат, українці мало не побратими з шотландцями та ірландцями!) Та і батьківщиною кози — дузи (як різновиду волинки) є Індія... «Немає нічого дивного, — завів розмову реставратор і майстер народних інструментів Дмитро Демінчук, — що й нашими землями ширився її спів. Будь-який інструмент зупиняється там, де є майстри і виконавці. А українські землі на таланти таки родючі». Знавці кажуть: волинка співала ще про події IX і навіть VIII століть. Спочатку вона була інструментом пастухів, а згодом, вже в Стародавньому Римі, зазвучала в театрі і навіть у військовому оркестрі. До України це пристосування дійшло значно пізніше. Свого часу українська волинка входила до складу оркестру війська Запорізького. І, зважаючи на складність гри, як свідчать реєстрові документи, зарплата у волинкарів була значно вищою. І хоч майстрів обмаль, у Карпатах досі зберігся тодішній варіант цього інструмента. За словами нашого співрозмовника, чи не найпершому майстрові, карпатцеві Василеві Михайлюку, у 1968 му було 92 роки. Це вже від нього естафету перейняв Майотос, житель села Ростоки Путильського району Чернівецької області. А третє покоління майстрів зупинилося у родині Михайла Тафійчука — селище Верхня Ясиня Верховинського району на Івано-Франківщині. Час усе змінює. Тепер українська волинка звучить хіба у західноукраїнських областях.
Найдавнiшим і водночас найпоширенішим iнструментом України вважають гусла. Цимбали теж були популярними. І, як згадують старожили, саме вони найчастіше входили до складу традиційної у борисфеновому краю троїстої музики. Аби пролити світло на окремі складові, зокрема на «козу-дуду», я вирішила таки розпитати все у Дмитра Демінчука. «Дуда, коза, баран, міх — все це назви одного і того ж народного музичного інструмента, що відомий багатьом народам світу, — розповідає пан Дмитро. — Та найбільш поширена його назва — волинка». Майже півжиття присвятив майстер волинкарству. Проте, озираючись на зроблене, найбільшим досягненням вважає поєднання у «козі-дуді» аплікатурної (сопілчаної) та бйорнської систем. Це дало можливість нашій рогатій Манці мекати чи не всіма сестринськими голосами. Тож, що не кажіть, а в Демінчуковій волинці «ротів» чимало!.. Проте робочих рук — фахівців — аби ті роти продирати-годувати поки що мало. Київ, наприклад, підтримує своїм викладанням заслужений артист України Юрій Гвоздь, що має власну студію при Державній капелі бандуристів України. Скажімо, Олесь Журавчак, аспірант Київського університету культури, лауреат міжнародних конкурсів, тільки нещодавно почав практикувати учням клас сопілки у тому ж вузі. Львів культурно підіймає професор Корчинський із донькою Боженою. У Рівному, Луцьку, Трускавці, Дрогобичі та Коломиї теж є по викладачу.
ЯК ЇЇ ПРИКРАСИШ, ТАК ВОНА І ЗАМЕКАЄ
Якщо колись до виготовлення «кози-дуди» ставилися не так уже й прискіпливо, нині саме зовнішньому її виглядові приділяють найбільше уваги. Часом і половини життя не вистачить, аби інструмент зробити досконало. Скоро мине півроку, як Дмитро Демінчук удосконалює ігрову трубку, аби наймаксимальніше наблизити її звучання до шотландської та ірландської сестер. «Ну просто заїло, — продовжує, — страшенно хочу заграти по-шотландськи дійсно на шотландському!» Чимало на його голосистій подрузі брязкалець, торочок і китиць. Проте найголовніше — скульптурна голівка кози. Власне, звідси й назва: коза-дуда. Віддавна музика і магія — поняття синонімічні. Небезпечно було загризатися з музикантом — міг виконати пісню-прокльон. Подейкують, сама королева Єлизавета I страшенно боялася сили ірландських волинкарів, а тому наказувала їх вішати, прищеплюючи клеймо злодіїв та злочинців. Однак барди cередньовіччя якось та передавали здібності. Пізніше їхні навички удосконалили німецькі менезінгери і французькі трубдури. Справжнім майстром волинкаря вважали тоді, коли той міг ідеально зіграти три мелодії: пісню, що змусить заплакати, пісню, що змусить розсміятися і пісню, що занурить у сон. «Пам’ятаю, — ділиться спогадом Дмитро Флорович, — одного разу потягнув волинку у кав’ярні. Одна бабця аж підскочила, наробила вереску, тоді як всі інші сприйняли нормально. Значить, щось у ній було зле...» Проте викривачем темних сил майстер практикувати не збирається. Одного лише хоче — зберегти і передати старі українські традиції і відстояти право українця на власну культуру. «Якось почув по радіо, що представники розвинених країн згодні спонсорувати розвиток волинкарського мистецтва в Україні, — продовжує він, — у принципі, ми згодні — нехай. От тільки не треба нам нав’язувати шотландський варіант, як це сталося з Москвою і Санкт-Петербургом — шотландські та ірландські спідниці заполонили все. У нас же є варіант із західноукраїнським мотивом».
Те, що музична промисловість України штучна, давно ніхто не сумнівається. Зрештою, судіть самі. Київський завод духових музичних інструментів, який раніше випускав комплекти духових інструментів мало не для всього колишнього Радянського Союзу, зігнувся. Лише вряди-годи його вистачає, аби випустити партію-другу дерев’яних вікон чи дверей. Наразі хіба Житомир зрідка відгукується баянами, Переяслав- Хмельницький — уцілілими гітарами, а Львів, як і Чернігів, гомонить поодинокими бандурами — замовлення тих, хто відчуває у собі далекий видзвін предків. «Усі мої учні у вихідні дні стоять на Андріївському — бідкається наш герой, — торгують сопілками та деякими іншими інструментами. От якби ми жили в найменшій, але розвинутій країні, було б легше». Справді, у таких країнах, як Бельгія та Швейцарія, незважаючи на малу площу, ціна на розум і вправність рук не спадає. При навчальних закладах, наприклад, є лабораторії тих музичних інструментів, які заводи не випускають. Там з молоддю займаються майстри, чим, власне, підсобляють і всій країні. У нас цього, на жаль, не практикують. Звісно, можна було б піти через Міністерство культури, Академію мистецтв чи Університет культури або, скажімо, при університеті Драгманова щось схоже відкрити. «Але якби ж базу початкову отримати, — зітхає Дмитро Демінчук, — кілька років тому в нас навіть ансамбль власний був із п’яти чоловік. Їздили з виступами до Іспанії, Швеції...» Чимало з таких простують за кордон. Хто навчатися, а хто викладати. Наприклад, Олег Донич, талановитий виконавець на народних духових інструментах, цього року закінчує музичне навчання в Румунії. Страшенно хоче повернутися до України, але ж що його тут чекатиме? Після такої високої освіти грати на Хрещатику на капелюх він не буде, а професійні виступи рідко кого цікавлять.
ПОКИ ІРЛАНДЦІ ГРАЮТЬ, МИ ШУКАЄМО МЕЦЕНАТІВ
Отож, живучи реальністю, Дмитро Демінчук виводить у світ диво-кіз хіба на великі свята справді державної ваги. Чи, скажімо, на запросини посольства Ірландії в Україні — як додатковий варіант вигуляти бородату подругу. Гаволови тішаться — справжній ірландець, адже звук волинки говорить сам за себе... Однак майстрові прикро — люди не прислухаються до мотиву. Рідко хто на вулиці впізнає у ньому дійсно наше, українське.
Одночасно плакати і сміятися хочеться, як випаде зустріти двадцятьох ірландців. Усі вони зможуть заграти рідну музику чи проспівати рідну пісню. Не кажу вже про танці — традиційні ріл (reel) та джигу (jig Справді, це люди, які живуть музикою. А що у нас — і це найспівочіша нація?! Коли «українець», притунявши на зйомки «Караоке на майдані», пригадає бодай один куплет отієї материнської, це вже рівнозначне подвигу.
А тим часом ірландці вибралися із трясовини — скинули шкури мандрівних казкарів, поетів і музикантів. Нині з їхнього фолку виникли й нові стилі: фолк-панк, панк-фолк. Звісно, у них відбиті настрої завсідників дублінських барів, але вже не тільки мовою народних пісень, а й мовою сучасної молоді: панків і дітей легендарного покоління «людей за дротом».
А українці все шукають меценатів. Просять добрих людей з-за горбів допомогти навести лад у власній хаті. Здавалося б, треба небагато — просто відкрити дитячу школу майстрів. Легко їм дивуватися зі своєї дзвіниці, буцім і все ж є, а культура предків, даруйте, у ... Незабаром народні інструменти житимуть хіба в легендах. Звісно, можна сподіватися на виконавську традицію Державного оркестру народних інструментів під керівництвом Віктора Гуцала, в якому є майже всі українські екзотичні інструменти. Однак навіть той розгублює останнє. Піддаючись модерним віянням, оркестр все частіше виконує твори неокласиків, або супроводить спів відомих співаків. Чиста автентика, на жаль, відходить далеко у бік. Шкода тільки, що бік той аж на стільки далеко.. .
