Чесно кажучи, останнім часом читаю «День» із різних причин нерегулярно, випадково. Привернули мою увагу бурхливі відгуки на замітку молодого аспіранта про національну ідею для України. Поцікавився, розшукав і прочитав її в номері від 14 квітня. Був приголомшений. Просто не віриться, що така молода людина, Артем Петренко, 24-річний аспірант- соціолог зумів буквально в двох словах висловити те, що багатьом вченим дядькам не вдається зробити в товстенних монографіях. Кажучи мовою математики, це якийсь гіпертекст, маніфест, справжня поезія в політиці! Адже тут нашe минуле, сьогодення та проект майбутнього, що стосуються всіх сторін нашого життя: культури, політики, державного устрою, міжнаціональних, та й міждержавних відносин, прав людини, нарешті. Того, що якраз і становить поняття так званої національної ідеї сучасної європейської держави. Його заклики — без страху та сумніву підхопити ідеї глобалізації, гідно відповісти на виклик часу, відкинути покриті мохом ідейки провінційного, все ще агресивного націоналізму, — просто лапідарні. Іншого слова не вигадаю. Особливо вражає, що пропонує все це молодий вчений, соціолог. А ми нерідко плачемо, нарікаємо, мовляв, «были люди в наше время»… Виявляється, були і є. Так тримати, Артеме і К0! Дякую також «Дню» — виявився, як завжди, на висоті.
Нова хвиля дискусії про національну ідею не могла залишити мене байдужим. Вважаю, редакція цілком має слушність, надаючи можливість висловитися читачам із різними поглядами. Проте в кількох листах полеміка, якщо можна так сказати, здорового глузду підміняється відверто українофобськими міркуваннями. І якщо такі погляди аспіранта Артема Петренка («День», № 66) можна списати на недоліки нашої освіти та виховання, яке поки ще багато в чому залишається «радянським», а також на властиве молодим бажання чим-небудь виділитися — ось, мовляв, який я сміливий, то лист професора з Донецька, який його підтримав («День», №, 77—78), відверто кажучи, здивував. Адже не можна поважному вченому уподібнюватися своєму землякові-шахтарю, який, занадто вульгарно сприйнявши постулат марксизму — буття визначає свідомість, — наприкінці 1980-х років на всю країну заявив, що йому однаково, як говорити: «колбаса» чи «ковбаса», лише б вона була в магазинах. Запитання в тому, чи далеко ми підемо з такою «ковбасною» ідеологією і яким шляхом?
