Дизайнера Лілію Пустовіт уже не перший рік називають метром української моди. Так воно й є. Якщо сприймати це поняття не з позиції «вислуги років», а оцінюючи професійні якості: креативність, найвищий рівень реалізації ідей, наявність цих самих ідей і успішність. Але фірмовий стиль Пустовіт — це ще й невичерпна молодість, оптимізм, життєстверджуюча сила і відчуття свободи. Як усе це «матеріалізувати» в звичайному одязі, запитаєте? Ось це ми й спробували з’ясувати. А ще — зрозуміти, як зберегти себе під впливом «глобалізаційного» натиску, чи є попит на дизайнерські речі і чому наші продавці не довіряють нам — покупцям...
— Ліліє, насамперед хотілося б дізнатися про ваші враження від московського тижня моди і привітати вас, оскільки знаємо, що ваша колекція мала успіх. Утім, як і завжди — адже ви постійний учасник показів у Росії.
— У Москві, як відомо, існує три різнi тижні моди. В Україні, по суті, єдиний, безальтернативний — це «Сезони моди». При цьому наші «Сезони» були створені раніше, ніж московський тиждень прет-а-порте. Ініціатором першого російського тижня був мій колега Лев Бірюков, який приїжджав до нас, подивувався і відразу ж вирішив організувати в Москві подібне.
Нині ж я брала участь у «Moscow Fashion Week». Коли ми створювали років чотири тому саме цей тиждень, то відразу вирішили: брати участь у ньому повинні саме виробники прет-а-порте. Адже в інших московських заходах беруть участь усі, хто в змозі заплатити внесок. Практично будь-яка людина, яка претендує на звання дизайнера тільки тому, що вона може «зістрочити дві ганчiрочки». «Moscow Fashion Week» — досить камерний захід, проходить він 3—4 дні, в ньому до 20 учасників. Але головний принцип, як уже говорилося, — це показ колекцій, які можна тиражувати: в цьому, власне кажучи, і полягає зміст поняття прет-а-порте, для цього ми й працюємо. На «Moscow Fashion Week» було кілька французьких дизайнерів, білоруси, само собою — росіяни. Україну представляла тільки наша торгова марка. Головна подія для всіх учасників — проведення шоу- рума, на який приходять байери московських бутиків. Раніше він проходив усього один день, тепер — три.
— Значить, ланцюжок «дизайнер — показ — байер», що й є метою тижня прет-а-порте, спрацьовує? Завдяки чому?
— Фактично всі дизайнери, які демонструють свої колекції на московському тижні, мають свої бутики або продають свій одяг у кількох магазинах Пітера та Москви через вищезгаданих байерів. Наприклад, наша марка продається в Москві з 2000-року. Першим був мультибрендовий бутик «Депо», в якому, поруч із Пустовіт та Бірюковим, продавали «Аlessandro dellAqua «, «Helmut Lang « тощо, тобто відомі західні марки. Коли речі конкурентоспроможні, байерам залишається визначити для самих себе, чи можуть висіти вироби такого-то дизайнера поруч із речами такого-то. Йдеться про те, що магазин має певну політику і відповідних клієнтiв. Останнім не важливо: чи купувати блузку і спідницю одного дизайнера, чи вибрати «верх» і «низ» у різних. Так само не важливо, західна марка, чи своя: головне, щоб речі від різних дизайнерів поєднувалися та відповідали за стилем. Багато бутіків, спочатку орієнтованих на щось одне, поступово відмовляються від практики продавати виключно вітчизняне або лише зарубіжне, змішують одяг від дизайнерів, які працюють в одному й тому самому напрямі, але з різних країн: Прибалтика, Бельгія, Голландія тощо. У Києві практично немає таких, як у Москві, великих або не дуже великих бутіків із певним колом клієнтів. У нас є два-три магазини, які продають різні дорогі марки. Є «Spazio», який працює з «другими лініями». Поясню: на Заході фабрика або компанія займається відразу кількома марками. Виконувати замовлення вона може і для «Дольче і Габбана», і для «Джона Річмонда» тощо. Так ось, ті марки, які продаються в «Spazio « — представлені групою «ITTIERE», яка володіє мережею фабрик із пошиття моделей багатьох дизайнерів. Це те, до чого я намагаюся дійти в Україні з 96-го року...
Думаю, рано чи пізно, з нами це теж станеться. Я вважаю дурістю, коли фабрика сама по собі замовляє якісь моделі дизайнеру, і вирішує всі ці питання ледве не на худраді. Існує відпрацьована система. Наприклад, я привезла свої роботи до Москви, попрацювала з байерами, вони мені замовили стільки-то одиниць однієї моделі, стільки-то іншої і т. iн. Я, маючи на руках замовлення і передоплату хоча б на тканини, йду на фабрику і виконую умови нашої з байером угоди. Звичайно, навіть у Москві замовлення поки не дуже великі, але головне — те, що там уже можна це робити. І при цьому всі залишаються задоволені. Я роблю колекцію, яка подобається мені, байери купують те, що підходить їм, а фабрики, у свою чергу — задоволені, оскільки у них є робота. І гарантія: якщо вони добре виконали замовлення, я знову до них прийду.
— Усе просто до неможливого. Весь світ користується вищезгаданою схемою, яка приносить користь усім. І, головне, — споживачу. Чому ж це не приживається у нас?
— Очевидно, у нас поки відсутній грамотний менеджмент. У принципі, клієнт уже готовий купувати одяг своїх дизайнерів, більше того, робить це. Але, мені здається, варто було б говорити не про замовлення фабриці п’яти одиниць моделі (що, звичайно, відобразиться і на ціні), а про більш масову продукцію. Я з задоволенням буду робити якусь другу- третю лінію одягу, дешевшу. Але ініціатива повинна виходити від магазинів. Перспективну, як мені видається, справу затіяв Олександр Соколовський: на Оболоні до вересня готують великий торговий центр із так званим простором «Fashion Lab», де будуть продаватися моделі вітчизняних дизайнерів.
Якщо говорити про публіку, готову купувати одиничні примірники колекції, то варто відзначити: у Москві вона вже стала вередливою. У хорошому розумінні цього слова: їм просто нецікаво приходити на вечірку в одязі від Шанель або «Дольче і Габбана»! Модному досвідченому оточенню відразу стає зрозуміло, від кого ти одягнутий. Тобто у них відбувається те, що давно вже відбувається у всьому світі: йде постійний пошук нових, нерозтиражованих імен.
— А чи є істотні відмінності в тенденціях, які домінують у колекціях російських та українських дизайнерів?
— Я, звичайно, приходжу не на всі покази, які проходять на наших «Сезонах». Буваю лише на показах тих, які мені цікаві. Але не як фахівцю, а тому, що це мої друзі. Адже далеко не всі дизайнери, які беруть участь в українських сезонах, є творцями тенденцій, про які можна говорити в якомусь національному розрізі. Якщо говорити про те, що я бачила в Росії, можу відзначити такий нюанс: російські дизайнери відрізняються від наших меншим прагненням зробити, так би мовити, нарядні речі. Ми, українці, по суті своїй, скажімо так, більш «декоративні». Думаю, це пов’язано з національним характером: у росіян і колірна гама завжди більш приглушена. Але хоч дизайнери різні, спільні тенденції, якi об’єднують, завжди були і будуть.
— На останніх «Сезонах» був присутній відомий дизайнер, викладач курсу Fashion Diploma в Оксфордській Медіа та Бізнес-школі Девід Фоулі. Він досить високо оцінив окремі колекції наших дизайнерів. Коли ж поцікавилися його враженнями про організацію «Сезонів», від того, наскільки це порівняно з тими тижнями прет-а-порте, які проходять за кордоном, він, пам’ятається, делікатно зазначив: це більше шоу, ніж практичний показ майбутньої моди. Ви можете з цим погодитися?
— Згодна на всі сто. Яка у нас ситуація з показами? Це подія для всього Києва. Захід відвідує тисячі чоловік: приблизно 600—700 сидячих місць плюс половина цієї кількості — стендинг. Подібного розмаху шоу буває лише у таких «монстрів», як Валентіно або Армані. І то: я думаю, у них не більше 500 місць у приміщенні, де проходить показ. Молоді дизайнери демонструють колекції у ще менших залах. А самі покази націлені переважно на пресу, байерів та клієнтів Дому. У Києві ж на «Сезони» приходять як на світський захід або як до театру на прем’єру. Це справді шоу. З одного боку, ЗМІ досить широко освітлюють цю подію, але для чого все це працює — неясно. Реальних клієнтів із цієї тисячі, що відвідала захід, максимум сто — сто п’ятдесят. Всі інші глядачі — номінальні величини. Саме це мав на увазі Девід Фоулі, говорячи про «Сезони» як про шоу: показ насправді повинен бути максимальним засобом піару. Мені, наприклад, так само незрозуміло, коли пропонують: «Давайте знімемо ваші речі окремо», тобто нехай моделі позують у моїх костюмах поза подіумом. Це нонсенс, адже я задумую втілити в життя якусь думку, відповідно — відбираю потрібну мені модель, якій роблять певний макіяж і створюють зачіску. Образ, який склався, повинен максимально втілювати ту ідею, яку я хочу запропонувати людям на найближчі півроку.
Однак хочу підкреслити: «Сезони» спрацьовують хоча б тому, що існують. І це важливо.
— Ви хочете сказати, що претензії до організаторів «Сезонів моди» — не зовсім за адресою?..
— У тому-то й рiч, що єдина різниця нині між Москвою та Києвом полягає в тому, що там є байери, а у нас їх поки немає. Щоразу ми, роблячи «Сезони», сподіваємося на те, що вони з’являться. Але навіть той факт, що до України приїхав Девід Фоулі, вже про щось говорить. Безсумнівно: насамперед це допоможе розставити певні акценти. Думці Девіда довіряють: він багато років працює в цьому бізнесі, і до його порад варто дослухатися. Це людина, яка чітко може сказати, гідне щось уваги чи ні. Тим більше, раз уже ми самі не завжди спроможні зорієнтуватися в тому, що відбувається... Заради справедливості варто додати, що це нерідко важко зробити з об’єктивних причин: треба, щоб хтось подивився, так би мовити, з боку і оцінив ситуацію.
Але слід визнати інший очевидний пункт: у нас є мода, є достойні дизайнери, їхні ідеї визнають за межами вітчизни. Однак є й інший нюанс. Зрозуміло, що дизайнер не може не робити колекцій. І приємно, що є приватний клієнт, приємно, що до тебе ходить певна публіка. Сам момент спілкування між дизайнером та його покупцем — це своєрідна подія. Адже у всьому світі мало таких клієнтів, які можуть прямо прийти до дизайнера: більшість просто йдуть до магазинів і купують річ, яка сподобалася. Але у нас усе злегка викривлене. Виходить, що особиста клієнтура немала, і їй простіше зателефонувати дизайнерові напряму: в магазині ці речі знайти неможливо.
— Це дуже важливий момент, адже ми вже купаємося сьогодні в тому ціннісному світі, в достатку, до якого «продиралися» через століття. Це колосальні простори України, фантастичні пам’ятники... Значущість цих цінностей, за ідєю, повинна вже була укластися в нашій голові і зумовити розуміння того, що, наприклад, наявна на сьогодні можливість користуватися індивідуальними послугами кутюр’є — мільярдерська розкіш. Ми живемо, не замислюючись над цим: багатьох підкоряють собі набагато дрібніші невпорядкованості, але вони настільки хворобливі, що основного свого ціннісного фонду ми вже не помічаємо. Потрібне, мабуть, вироблення певної ідеології: хтось повинен створити людям можливість подумати про те, що необов’язково плентатися у хвості процесів, які пройшов колись світ. Адже ми напряму маємо доступ до того, що цінується там, на Заході: до «ексклюзивних» рук та голів. Чи формують «Сезони» смаки українців, на ваш погляд?
— Я сподіваюся, що так... Крім творчого самовираження, для кожного дизайнера важливий аспект просвітницької роботи. Треба не просто зробити якусь певну, актуальну найближчим часом, модель, але розкрити образ, передати атмосферу того, чим я жила останнім часом, і чим, як мені здається, може стати цікаво пожити іншим людям.
Нехай вони навіть не будуть носити речі саме від Лілії Пустовіт: головне — вони просто це побачать, складуть певне враження і потім, можливо, втілять виниклі з цього приводу думки в життя. Звичайно, не вважаю себе якимось Месією (сміється), але хочу, щоб ви зрозуміли, наскільки важливий даний аспект. Все-таки, гадаю, що я маю право вважати себе професіоналом у обраній справі. І в той час, коли дуже багато навколо вульгарного, провінційного, агресивно- сексуального — загалом, низької культури, яка виглядає звідусіль, — вважаю обов’язком поділитися своїми знаннями. На жаль, багато моїх колег ідуть на поводі у вищезгаданих тенденцій... Мені теж іноді хочеться дещо іншого, чогось відмінного від того, що я робила минулого разу. Але в такому випадку я почну наполегливо працювати, в результаті — в чомусь себе обмежу, однак сформулюю певну ідею. Дійсно: на жаль, не завжди виходить максимально втілити у своїх моделях те, що задумувалося спочатку: на це іноді не вистачає ні часу, ні помічників. Але я щоразу стараюся по максимуму — мені здається, таким має бути головне кредо будь-якого дизайнера.
— У зв’язку з цим виникло відразу два запитання. Відомий модельєр В’ячеслав Зайцев якось сказав: «Я раб свого стилю». Думається, вслід за Зайцевим це може сказати будь- який талановитий дизайнер, тому що тільки талановита людина може створити такий собі свій «алфавіт». Те, що алфавіт Лілії Пустовіт існує, не викликає ніяких сумнівів. І все ж що складніше: слідувати цьому алфавіту чи відмовлятися від нього? І як би ви сформулювали основні ідеї, завжди пізнавані в стилі від Пустовіт?
— Може, її не можна надто перебільшувати, але частка моєї роботи є в тому, що зараз популярні українські мотиви. Ми першими почали проводити покази під українську музику, щоразу в колекції присутні національні елементи. Так чи інакше, більш або менш явно, але це відбувається: я роблю і буду робити це свідомо. Це не просто частина нашого іміджу, елементи стилю від Лілії Пустовіт. Мені здається, що часом я бачу національне там, де його не бачить ніхто. І мене аніскільки не хвилюють у цьому плані критичні зауваження: знову те ж саме, знову українське тощо. Зрозуміло, що рамки певних тенденцій витримуються: сьогодні, наприклад, ностальгія за 50-ми, завтра будуть якісь 30—40-і, вчора були 70—80- і. Але якийсь основний атрибут у кожного дизайнера зберігається. Це як змінювати відому всьому світові маленьку чорну сукню від Шанель за допомогою певних аксесуарів: перетворити її або на етнічне вбрання, або зробити її цілком спортивною. Те ж саме відбувається і з авторською колекцією: є одна незмінна ідея, яка оживляється за допомогою деталей, аксесуарів, нюансів.
— Пригадаймо вашу перед-попередню колекцію (осінь—зима 2003 року), яку можна назвати авторською фантазією на тему вуличної моди. «День» тоді писав про те, наскільки добре було втілено ідею: з одного боку, на подіумі — явно повсякденний одяг сучасної молоді, з іншого — не можна було не помітити, що він був повністю авторським. Чи може сьогодні дизайнер почерпнути щось нове, незвичайне «на вулиці»? Бачите ви в нинішній молодіжній моді якісь знаки, яких раніше не було — як хороші, так і погані?
— Звичайно, постійно відбувається процес взаємного впливу: дизайнери змінюють моду вулиці, вулична мода змінює погляди дизайнерів... Щодо молоді, я з нею багато спілкуюся і, повинна сказати, захоплена ними, сьогоднішніми. Припустимо, випадково потрапила на молодіжний концерт біля Московського моста, де виступають панк-групи. Побачила абсолютно адекватних молодих людей з ясними очима, покоління, яке не шукає сенсу життя в якихось стимуляторах. Є, наприклад, такий відомий екстремал Сергій Червінський: була вражена, що у людини в двадцять з чимось років уже сформований світогляд. Інші проживають ціле життя і в результаті не приходять до цього! Знаю нинішніх молодих, які не п’ють, не палять, не вживають наркотиків — просто тому, що їм це не потрібно. Вони отримують кайф від іншого: ходять у гори, катаються на маунтін-бордах, лижах, сноубордах, сповнені енергії, життя. Це абсолютно вільне покоління, яке широко дивиться на світ, кожен почуває себе повноцінним героєм життєвої «драми» (в позитивному розумінні цього слова!), яку сам і створює. Ці люди відповідно одягнуті: повна свобода у всьому. Широкі джинси від хіп-хопа, сорочки у клітину від «яппі» або «модів», краватки в горошок, кеди з широкими шнурками... На перший погляд, це абсолютно непоєднуване, але те, що в результаті у них виходить ці елементи поєднувати — теж один із символів сьогоднішнього часу. Ці люди виглядають оптимістично, на відміну від депресивних рок-музикантів минулого. Такі спостереження не можуть не впливати на мене як на дизайнера. Які ж із них можуть вийти прекрасні люди, якщо в них такий заряд бадьорості! Є, звичайно, й інші, з іншими життєвими цінностями. Багато в чому їхня депресія для мене — відгомони нашої старої несвободи. Але саме перші, як мені здається, будуть впливати і на моду, і на життя суспільства в цілому, формувати нову Україну...
— У бурхливому сьогоднішньому процесі глобалізації, змішуванні культур досить важко залишитися ідентичними. Як укріпити останнє, захистити, як створити культ позитивного ставлення до «свого»?
— Дуже точна, нехай і не наша, думка: лише будучи впевненим у власній значущості, ти можеш з повагою ставитися і до культури інших людей. На жаль, багато хто не завжди бачить ті речі, які, так би мовити, під носом. Маса моїх знайомих почали «впізнавати» і любити свою країну після того, як пожили і попрацювали за кордоном. Можливо — побачили, як ставляться до свого «там» і зрозуміли, що ми незаслужено мало любимо наше. Адже у нас є не менше причин пишатися собою, своєю культурою, своїм корінням, ніж у представників якихось інших національностей.
— Як сприймають у Росії вашу колекцію, в якій багато українського? І друге запитання: чи можемо ми говорити про те, що українська мода — це бренд, і що вона як бренд може презентувати нашу сучасну культуру?
— Я думаю, що так. На московський ринок наша марка потрапила першою, і на нинішній момент, як мені здається, більш-менш міцно там «окопалася». Не можу сказати, що зараз з приводу цієї марки у Москві сильно розмахують прапорами, але, як уже говорилося, це процес об’єктивний: клієнтам постійно потрібна свіжа кров. Слідом за нами в Москві один час показував Анісімов, одного разу був Бизов, проводить покази Вікторія Краснова: вважаю, до речі, що це найдостойніші представники української моди. Так що в Москві вже знають, що в Україні процес іде, багато хто навіть зазначає, що процес дуже цікавий: тим, хто бачив роботи наших дизайнерів, дуже подобається.
— Що для вас музичний ряд до колекції? З ким ви зараз працюєте? Хто з музикантів вам здається цікавим?
— Я завжди ходила на концерти, в клуби, оскільки дуже люблю музику. Вона якоюсь мірою важливіша, ніж, скажімо, колір. Це для мене — найматеріальніша з усіх енергій, але й найтонший з усіх матеріальних засобів спілкування. Звичайно, те, що доводиться слухати, залишається у підсвідомості, нерідко допомагає втілити ті чи інші думки. Буває й так, що вдало «вистрелює» абсолютно випадково. Так, до одного з показів промоутер Віталій Бардецький дав мені музичний супровід якогось Макса Чорного, про якого ще п’ять років тому ніхто не знав. Нині — це, напевно, єдиний український виконавець, чия музика потрапила до відомих компіляцій «Будда Бар»: їх випускають французькі ді-джеї Раввин і Клод Шалль, зірки мегарівня. Цi два імені — синонім максимальних тиражів: будь-яка, знайома зі світовою музичною культурою людина, має у себе збірку цих дисків; у всіх модних магазинах, ресторанах звучить ця музика. Також я давно, з 1994 року, дружу з ді-джеєм Дербастлером, він же — Іван Москаленко. Однокласник Вані Женя Ніколаєв багато років живе і працює в Нью-Йорку, грає у відомій усьому світу групі «Гоголь-Борделло»: і глянцеві, і альтернативні журнали неодноразово присвячували їм свої сторінки. Ваня Москаленко всі ці роки підбирає музику для моїх показів: кілька разів ми використали музику і Жені Ніколаєва. Думаю, людям, які займаються різними видами творчості, але які мислять в одному напрямі, не можна сьогодні не об’єднуватися. Сучасне мистецтво — це переважно синтез: наприклад, візуальні ефекти нерідко програють без відповідних аудіоефектів. Кожен робить щось своє, але коли ми спілкуємося, а тим більше — робимо щось спільно, без передачі один одному, певних вібрацій не обійтися.
У 95-му я працювала з тоді початківцем ді-джеєм Костею Мішуковим. У 97 му — вперше в Україні ді-джей гравна показі «вживу»: це був вищезгаданий Дербастлер. До того (і часто після цього) люди просто підбирали собі пісеньки під покази... А мені в цьому плані є багато чого пригадати. Мене просто багато що цікавить і, на щастя, доля зводить мене з людьми, яким також цікаво щось починати, бути першими, робити якийсь спільний проект. Я, до речі, абсолютно випадково познайомилася якось із режисером Лесем Саніним. У його фільмі «Мамай» велику увагу приділено музиці, і мені це видається дуже привабливим. Якщо йому буде цікаво — я з задоволенням познайомлю його зі своїми знайомими музикантами: в результаті може вийти цікавий проект.
— Дизайн країни зможете зробити?
— Ви знаєте, наша країна така красива! Головне — її не зіпсувати (сміється). І постаратися зашкодити іншим горе-дизайнерам її зіпсувати.
— У вас був і досвід роботи в кіно, скажімо, в серіалі «День народження Буржуя». Наскільки це вам цікаво? Хотіли б ви попрацювати, скажімо, в театрі?
— Андрій Жолдак давно пропонував мені зайнятися одним із його проектів. Але я відчуваю, що я — не театральний художник. Можливо, з ким- небудь, хто був би мені ближчим по духу, я змогла б співпрацювати в цьому напрямі. Жолдак зараз, звичайно, дуже популярний у Росії та Україні... Але мені, напевно, актори взагалі не дуже близькі. Тому що мені незрозуміло, які ці люди насправді, «всередині» самих себе, так би мовити. Я бачу, наприклад, у серіалі князя Мишкіна, але не бачу за цим образом Євгена Миронова... Мені все здається, що актор — перманентна «людина, що грає»: навіть поза знімальним майданчиком або театральними підмостками.
— А коли вам на показах люди біжать дарувати квіти, чому ви ховаєтеся за шторку?
— Частіше за все з квітами приходять улюблені клієнти, які бачать цих дизайнерів цілий рік у їхній студії. Тобто, якщо вони хочуть подарувати дизайнерові квіти, у них є шанс зустрітися поза сценою, поза подіумом. Дефіле — не концерт, це, швидше, звіт про зроблену за півроку роботу (сміється). Дарують квіти артистам і музикантам, тому що у людей немає можливості побачити їх в іншій обстановці. Дарують — за отримане саме в той момент задоволення. Дизайнери — не артисти. Не даруйте нам, будь ласка, квітів під час показів! Ми не шоу-мени!
— Доводилося чути: винайти щось нове в одязі вже неможливо — всі його види, лекала створювалися протягом людської історії. Простір для інновацій є сьогодні лише у створенні тканин. Чи згодні ви з цим твердженням? Чи є «вічні» тканини? Яким ви віддаєте перевагу?
— Для мене тканина — це матеріал, без якого, ясна річ, ніяк не обійтися при створенні певного образу. Однак, не зменшуючи задоволення від відчуття матеріалу (майбутньої підкладки, драпіровки тощо), мені важливий все-таки образ. Ліпиш ти його, звичайно, за допомогою тієї ж тканини, музики, обраної моделі... І все ж ці деталі — вторинні. Повинна ще зізнатися вам у тому, що я страшний прагматик: не можу робити речі-витвори мистецтва, якими можна тільки милуватися. Я роблю одяг для людей, у якому їм жити, а значить — рухатися. Це маніфест!
