Україна вже традиційно входить до першої десятки лідерів із експорту озброєнь. Не останню роль у цьому відіграє Комітет із питань військово-технічного співробітництва та експортного контролю при Президентові України, що займається виробленням військово-технічної політики держави. Показово, що з початку свого існування й до сьогодні Комітетом керували кадрові співробітники спецслужб, які добре знаються на кухні збройової торгівлі. Першим головою Комітету був Володимир Радченко, котрий керував до призначення на цю посаду Службою безпеки України. Потім його змінив Леонід Рожен, який раніше займався Головним управлінням розвідки СБУ. Пізніше, в розпал «кольчужного» скандалу, коли в переговорному процесі були потрібні люди, яких добре сприймають американці, головою Комітету став нинішній голова СБУ Ігор Смєшко, котрий очолював свого часу українську військову розвідку. Нині «мозком» вітчизняного ВТС керує Юрій Прокоф’єв, також виходець із ГУР Міноборони — він був одним із заступників начальника главку. Він і розповів «Дню» про особливості стратегії країни на світовому ринку озброєнь.
— Як оцінює Комітет результати збройового 2003 року та які угоди ви вважаєте найуспішнішими?
— Результати збройового 2003 року свідчать про розвиток тенденції зростання як прямих доходів України при реалізації військово-технічної співпраці, так і активізації низки перспективних напрямів. Якісне зростання показників експорту свідчить, що вітчизняний ОПК став на інноваційний шлях розвитку, його продукція конкурентоспроможна та відповідає високим світовим стандартам. Обсяги експорту, порівняно з 2002 р., зросли на 23%. Найуспішнішими угодами в сфері ВТС у 2003 р., очевидно, слід вважати поставки спеціальної продукції до Росії, зокрема, продаж авіаційних двигунів, корабельних силових установок і газотурбінних генераторів, а також великої кількості комплектуючих для російських оборонних підприємств. Велике значення мали експортні поставки й іншим країнам СНД, а також державам Південно-Східної Азії, куди постачали радіоелектронне, авіаційне та бронетанкове озброєння, корабельні газотурбінні двигуни.
— Яке українське озброєння сьогодні найзапитаніше на ринку? Які партнери сьогодні для України є найзначнішими, а регіони — стратегічно важливими?
— Найзапитаніше українське озброєння — це високотехнологічне авіаційне, танкове, радіоелектронне та техніка, зразки новітньої високоточної зброї. Найважливішими партнерами України в сфері ВТС на сьогодні є держави СНД, країни Північної Африки й Азійсько-Тихоокеанського регіону.
— Як відомо, ВТС — це не тільки продаж зброї та військової техніки. Чи має Україна плани стосовно закупівлі іноземних технологій, реалізації спільних з іноземними державами дослідно-конструкторських робіт, створення нових виробництв у контексті посилення обороноспроможності країни та розвитку власних Збройних сил?
— Комітет у рамках своїх повноважень здійснює моніторинг зовнішньоекономічної діяльності підприємств і відповідності їхньої діяльності національним інтересам України. А також визначає концептуальні основи, пріоритетні напрями, шляхи просування українських товарів військового призначення на світовий ринок озброєнь і підвищення експортного потенціалу підприємств ОПК України. У цьому контексті трансферт технологій є основою для інноваційної діяльності українських підприємств, інструментом інтенсивного розвитку економіки.
Україна має достатній технологічний потенціал, який може бути привабливим для іноземних замовників. Це насамперед стосується ракетобудування, кораблебудування, авіабудування, танкобудування, двигунобудування, матеріалознавства та низки інших напрямів. Прикладом ефективної інноваційної діяльності може слугувати участь у програмі «Морський старт» і створення нових супутників, налагодження виробництва нового літака Ан-140, створення серії нових двигунів на ВАТ «Мотор-Січ».
Україна не ставить на меті забезпечити розробку та виробництво всієї номенклатури озброєння та військової техніки за замкненим циклом. Це економічно недоцільно, та й можливостей немає. У зв’язку з цим, з огляду на високий науково- технічний і виробничо-технологічний потенціал окремих галузей виробництва, доцільно кооперуватися з іншими державами для виконання відповідних дослідно- конструкторських робіт і створення нових технологій.
— Яке ваше ставлення до розширення повноважень національного інституту генеральних конструкторів у сфері модернізації техніки радянського виробництва?
— З об’єктивних, а часом і суб’єктивних причин, протягом останніх 12-ти років військова техніка розробки та виробництва колишнього СРСР недостатньо активно модернізувалася. Головні розробники та виробники більшої частини цієї техніки залишилися за межами України. Безумовно, найкращим варіантом модернізації військової техніки радянського виробництва є її модернізація під керівництвом і за безпосередньої участі головного розробника. Дуже важливо правильно розподілити обсяги робіт серед сторін, які беруть у цьому участь, що дозволить істотно знизити витрати на їхнє виконання. На жаль, останнього найчастіше досягти не вдається. Час минає, а задовільного рішення в частині розподілу праці досі не прийняли. Якщо найближчим часом нам не вдасться домовитися з головним розробником, наприклад, про модернізацію МіГ-29 і комплексів ППО, залишається сподіватися на українські підприємства й організації, здатні виконати модернізацію та нести відповідальність за свою роботу.
Наприкінці 2003 року на засіданні урядового Комітету з питань оборони, ОПК і правоохоронних органів розглядали питання про організацію роботи Ради генеральних конструкторів зі створення техніки для потреб оборони та безпеки держави. У виниклих умовах необхідно надати та закріпити в правовій базі повноваження генеральних конструкторів із продовження ресурсу та модернізації базових зразків озброєнь, створених у колишньому СРСР. Йдеться насамперед про відповідальність за проведення циклу робіт із модернізації та подальшої експлуатації військової техніки.
Ці положення також доцільно було б закріпити в розроблюваних державних стандартах України. Такі спроби вже робили, наприклад, під час розробки вітчизняного стандарту із авіаційних засобів знищення в частині, що стосується продовження встановленого ресурсу та зберігання виробів, а також засобів контролю. При цьому слід наголосити, що необхідно створювати єдину систему стандартів (на зразок загальносоюзного стандарту системи розробки та постановки на виробництво зразків військової техніки), а не розпорошуватися на стандарти в кожному окремому напрямі озброєнь і військової техніки.
— Чи бере Комітет участь у підготовці українських суб’єктів до створення транснаціональних оборонно-промислових структур, до приватизації об’єктів ОПК?
— Як відомо, питання приватизації підприємств України та створення транснаціональних виробничих, виробничо-фінансових і інших структур належать до компетенції Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та відповідних центральних органів виконавчої влади. Повною мірою це стосується і підприємств оборонно-промислового комплексу. Проте коли йдеться про створення транснаціональних об’єднань для розробки, виробництва та збуту озброєння й військової техніки, Комітет готує та спрямовує відповідні рекомендації та пропозиції уряду, міністерствам і відомствам. Адже створення та функціонування таких структур є одним із пріоритетних напрямів українського ВТС.
Нещодавно низка вітчизняних підприємств висловили бажання ввійти до однієї з російсько-білоруських фінансово-промислових груп, що займається розробкою, виробництвом і збутом озброєння та військової техніки. Нині триває процес ретельного міжвідомчого аналізу міжнародно-правових, законодавчих, військово- технічних, військово-промислових, фінансово-економічних та інших аспектів цього питання. Особливу увагу звертають на забезпечення захисту інтересів нашої держави, інтелектуальної власності вітчизняних підприємств, а також виконання міжнародних зобов’язань України в сфері міжнародних передач товарів військового призначення та подвійного застосування.
Тепер кілька слів про перспективи приватизації підприємств ОПК. Це питання протягом останніх 12-ти років є предметом особливої уваги з боку держави. З одного боку, існує потреба в реструктуризації промисловості, зниженні навантаження на бюджет неприбуткових виробництв, з другого — необхідність утримання мобілізаційних потужностей для виробництва озброєння та військової техніки в особливий період, подолання негативних наслідків при банкрутстві підприємств, зменшенні кількості робочих місць тощо.
На сьогодні значна частина підприємств і організацій ОПК, що здійснюють розробку та виробництво озброєнь і військової техніки, мають статус державних і казенних. Кілька підприємств, яких залучають для створення зразків озброєнь і його складових частин, змінили форму власності.
Сьогодні слід внести відповідні зміни до законодавчої бази, щоб не втратити спеціалізацію підприємств, що змінили форму власності. Крім того, потрібно проаналізувати та вирішити питання підвищення ефективності управління корпоративними правами та акціями підприємств, що належать державі.
Зміна форми власності та приватизація оборонних підприємств стає об’єктивною реальністю. Проте цей процес повинні здійснювати поетапно, з урахуванням економічної доцільності та за умови забезпечення жорсткого державного контролю із збереження основного профілю оборонного підприємства. У зоні державного протекціонізму, на наш погляд, повинні залишитися тільки економічно самостійні, перспективні учасники внутрішнього та зовнішнього ринків озброєнь.
