Завжди із задоволенням читаю в «Дні» статті американського професора Джеффрі Сакса. Однак, при всій моїй глибокій до нього повазі, ніяк не можу погодитися з його баченням «Нашого енергетичного майбутнього» («День» від 13 травня ц. р.). Цілком згоден, що дуже скоро нафта буде у великому дефіциті, а ціна одного її барелю може наблизитися до $50; згоден і з тим, що спалення нафти «дестабілізуватиме клімат земної кулі». Однак запропонований Д. Саксом альтернативний шлях — збільшення видобутку вугілля, а також так званих бітумінозних («нафтових») пісків — не вирішує проблеми. По-перше, їх спалення також дестабілізуватиме клімат. По- друге, видобуток вугілля — низькорентабельна, екологічно брудна (на тонну вугілля — до тонни відходів) і надто «травматична» галузь; окрім того, вугілля, на відміну від нафти, доведеться перевозити транспортом. По-третє, лише дві країни в світі зможуть забезпечити свої енергопотреби за рахунок бітумінозних пісків (дві третини їх світових запасів припадають на Канаду й близько чверті — на Венесуелу). Якщо ж Канада з Венесуелою захочуть забезпечувати «бітумною» нафтою весь світ, їх запасів вистачить лише на 15 років. Тому понад 80 млн. барелів нафти, які добуваються за добу, (6 млрд. тонн за рік) ні вугіллям, ні бітумом не замінити.
Але головне, в чому я не згодний із професором Саксом — це з його скепсисом з приводу пропозицій «у шаленому пориві перейти на відновлювані джерела енергії», які «не можуть замінити викопне паливо». (На превеликий жаль, подібну позицію посідає й друга особа в адміністрації США, яка відповідає за енергетичну політику країни — Дік Чейні). Адже середній потік сонячної енергії на Землю становить 200 — 250 Вт/м 2 ; у той же час на господарську діяльність людині потрібно лише 2 Вт/м 2 в неіндустріальних районах і не більше аніж 20 Вт/м 2 високоіндустріальних. Тобто досить використати від 1 до 10% сонячної енергії, щоб повністю задовольнити потреби людства, не говорячи про енергію вітру, морські припливи, утилізацію «зеленої маси» на біогаз і біоетанол та інші. Але це, так би мовити, теорія. Вже відомі й практичні успіхи різних країн у галузі відновлюваних джерел енергії (ВДЕ). Так, за оцінкою Американського товариства інженерів-електриків, якщо 1980 р. частка вироблюваної в світі електроенергії на ВДЕ становила 1%, то до 2005 р. вона досягне 5%, а до 2020 р. — 13% (у США — 22%!). Встановлена потужність вітроустановок у світі становила 12000 МВт 1999 року, прогноз на 2006 рік — 50000 МВт. Усього в світі вже змонтовано близько 30 млн. м 2 сонячних колекторів (середня теплова потужність — 5 кВт-ч/м 2 колектора). Загальний економічний потенціал гідравлічної енергії малих ГЕС у світі оцінюється гігантською цифрою в 800 ТераВт/год. Світовим лідером у малій гідроенергетиці є Китай, де з 1950 до 2000 р. загальна потужність малих ГЕС зросла з 6 до 25000 МВт, а в Австрії понад 50% потреби в електроенергії забезпечується малими ГЕС (а ще 30% — за рахунок сонячної енергії). Бразилія, наприклад, зробила із «зеленої маси» 6,5 млрд. літрів паливного біоетанолу, що забезпечило 20% її потреби в рідкому пальному. Якщо уряди розвинених країн домовляться про узгоджений ривок у галузі використання ВДЕ, то до 2020 року можна домогтися показника в 30 — 40%!
Ще одне гостре завдання людства: необхідно в найкоротший термін (10 — 15 років) пересісти з автомобілів на електромобілі, а в літаках замінити гасові двигуни на воднево- кисневі (такий двигун — «scramjet» — вже існує). Особливо це стосується США, які спалюють у своїх авто- і авіадвигунах близько 1 мільярда тонн за рік моторного пального. Що стосується Китаю та Індії, які бурхливо розвиваються, то їм навіть нема чого думати розвивати «бензинове» автомобілебудування — якщо кожен мешканець цих двох країн придбає хоча б один автомобіль — ціна барелю нафти перевищить $100!
Якщо ж говорити про нові джерела енергії, спроможні врятувати людство від «нафтового голоду», то це, скоріше за все, енергія «холодного» термоядерного синтезу. Ось так я бачу «світле енергетичне майбутнє» нашої багатостраждальної планети.
