Найгірший спосіб робити вибір — ухилятися від нього. Тоді вибір роблять за нас невблаганні «об’єктивні» обставини. Аж ніяк не кращі варіанти, додамо — це вибір безнадійно спізнілий і вибір, що «гнучко» уловлює пориви кон’юнктурного вітру («флюгер»).
Але якщо йдеться про вибір життєвий, буденний, що не визначає майбутнє людини, її близьких, багатьох тисяч людей — помилки тут ще простимі. Однак не має права на помилку політичне керівництво країни (й народ загалом!) у момент вибору стратегічного, що зумовлює розвиток суспільства на багато десятиріч. Тут однаково важливі й точність вибору, й послідовність при його реалізації. Сказане повною мірою стосується й задекларованого політичною елітою України вже не один рік тому «європейського вибору». Крім іншого, важливо усвідомлювати, що «кращий» спосіб підірвати будь- яку довіру в Європі до нас, до щирості нашого вибору — це декларувати одне, робити інше й думати третє (що, власне, нерідко й відбувається...). Це породжує підозри (обгрунтовані чи ні — тема окремої розмови), що реально зроблено інший вибір — не європейської, а євразійської цивілізації (себто євразійської, а не європейської економічної та політико-правової системи, євразійського духовного простору).
Обране керівництво країни має право робити і такий, і протилежний вибір — голосів протесту громадськості поки що не чути. Але важливо уявляти собі, що ці два вектори — європейський та «євразійський» — щонайменше далеко не завжди сумісні, а нерідко є взаємовиключними (хоча широко пропагується дивний лозунг «До Європи — разом із Росією!») А для цього необхідний насамперед порівняльний аналіз обох цивілізацій, реальний, а не вірнопідданський еліти) ніяк не може визначитися, Європа вона чи Євразія? Принаймні для України важливо інше: для нас подібні коливання, прагнення запевнити Москву, що ми — її брати по євразійству та спільному слов’янському світу, а Брюссель — що ми непорушні у своєму європейському виборі — це непростима розкіш, якщо не велика дурість...
І нарешті — про людські якості Чаадаєва. Цікаве свідчення залишив про нього сучасник і друг, поет, публіцист М. Дмитрієв: «Чаадаєв був не багатий, не знатний; але не було відомої особи, яка приїжджала до Москви, не було мандрівника, який би не з’явився б до нього просто як до людини, відомої своїм розумом, своєю освітою». Не дуже світлі наші перспективи, якщо такі люди стануть назавжди у ХХI столітті архаїзмом... «підсолоджений» — він і покаже, куди йти.
У ХIХ столітті жив і працював видатний російський філософ, публіцист і політолог (його можна, без сумніву, вважати саме політологом, хоча сам термін тоді не вживали) Петро Якович Чаадаєв (1794—1856). Саме його праці можуть надати чималу «інформацію до роздумів» вдумливому читачу, що вивчає цікавлячу нас тему: як співвідносяться Захід та «євразійська» цивілізація? Доля Чаадаєва драматична. Друг Пушкіна (навіть більше — багато в чому його вчитель), виходець із дворян, бойовий офіцер-гвардієць, герой війни 1812 року, у своїх «Философических письмах» (1836) він висловив стільки правдивих, безсторонніх думок про Росію, її «особливий шлях», про доктрину «самодержавства, православ’я, народності» (яка в модифікованому вигляді відроджується в Росії сьогодні!), що за особистою вказівкою імператора Миколи I його оголосили божевільним. Прочитавши перший із «листів», цар волів накреслити резолюцію: «Содержание оной статьи есть смесь дерзостной бессмыслицы, достойной умалишенного; сие могло быть написано лишь в постигшем сочинителя расстройстве ума, которое одно могло быть причиною создания подобных нелепостей».
Що ж викликало високий гнів? Чаадаєв зробив спробу відповісти на одне просте запитання: в чому полягає справжня, а не уявна велич історичного шляху Росії і чи витримує вона порівняння із Західною Європою? Відповідь була вельми невтішною. « Мы, можно сказать, — народ исключительный. Мы принадлежим к числу тех наций, которые как бы не входят в состав человечества, а существуют лишь для того, чтобы дать миру какой- нибудь важный урок ».
Але ці слова (безперечно, вельми емоційні) — тільки вступ до аналізу, аж ніяк ще не сам аналіз. Чаадаєв-філософ іде далі: «Одна из наиболее печальных черт нашей своеобразной цивилизации заключается в том, что мы еще только открываем истины, давно уже ставшие избитыми в других местах и даже среди народов, во многом далеко отставших от нас». І навіть більше, робить висновок мислитель: «То, что в других странах уже давно составляет самую основу общежития, для нас — только теория и умозрение». (Написано неначе сьогодні, в запалі актуальної полеміки!)
Філософ уточнює: «Речь идет не о моральных принципах и не о философских истинах, а просто о благоустроенной жизни, о тех привычках и навыках сознания, которые сообщают непринужденность уму и вносят правильность в душевную жизнь человека». Сучасний читач, ознайомившись із цими словами, можливо, гірко зітхне: хіба не про «влаштоване життя» мріємо й ми зараз... Але ось що характерно: Чаадаєв (у 1836 році він був західником!) бачить вектор прогресу в європейськості; щоправда, потім, як буде показано, він змінив погляди. Мислитель вказує: «Все народы Европы имеют общую физиономию, некоторое семейное сходство... Есть общая связь, соединяющая их всех в одно целое и хорошо видимая всякому, кто поглубже вник в их общую историю. Это — идеи долга, справедливости, права, порядка . Они входят необходимым элементом в социальный уклад этих стран. Это — больше, нежели история, больше, чем психология: это — физиология европейского человека. Чем вы замените это у нас?»
І — вершина «західництва» Чаадаєва: «Если мы хотим занять положение, подобное положению других цивилизованных народов, мы должны некоторым образом повторить у себя все воспитание человеческого рода. Для этого к нашим услугам история народов и перед нами плоды движения веков». Характерно, що й у середині ХIХ століття, і в наші дні таким поглядам (і в Росії, і в нас) протистояла інша концепція: а хіба немає в історії країни славетних сторінок? Навіть більше, чи патріотичні такі, орієнтовані на Європу та її досвід, заклики? Де ж тут національна гордість?
На це один із перших російських «дисидентів» відповідав так: «Я не научился любить свою родину с закрытыми глазами, с преклоненной головой, с запертыми устами... Мне чужд, признаюсь, этот блаженный патриотизм лени, который приспосабливается все видеть в розовом свете и носится со своими иллюзиями и которым, к сожалению, страдают теперь у нас многие дельные умы». Небезпечним є догідливий, казенний патріотизм, вказує філософ, уїдливо додаючи: « Есть разные способы любить свое отечество; например, самоед (так тоді називали один із корінних народів Півночі — ненців — І.С. ), любящий свои родные снега, которые сделали его близоруким, закоптелую юрту, где он, скорчившись, проводит половину своей жизни, и прогорклый олений жир, заражающий вокруг него воздух зловонием, любит свою страну, конечно, иначе, нежели английский гражданин, гордый учреждениями и высокой цивилизацией своего славного острова; и, без сомнения, было бы прискорбно для нас, если бы нам все еще приходилось любить места, где мы родились, на манер самоедов ». Слова й сьогодні роздратують багатьох «державних» патріотів; очевидно, тут є частка полемічного запалу, але чи немає, запитаємо себе, й частки істини?
Справедливості заради, слід зауважити, що погляди Чаадаєва, філософа вкрай суперечливого, зазнавали еволюції. Вже у 40-і роки ХIХ століття він дійшов висновку, що Росія зовсім не частина Європи (закликавши в союзники свого покійного друга Пушкіна) і що, більш того, « мы (себто росіяни — І.С. ) слишком мало походим на остальной мир, чтобы с успехом подвигаться по одной с ним дороге ». Чим пояснити цю дивну амплітуду коливань поглядів? Можливо, імперським гіпнозом, можливо, проміжним, міжцивілізаційним положенням Росії, яка (в особі своєї
