Виробництво компаній МакДос (Росія) та ТК РК «Ілюзіон» (Україна). Автори сценарію — Рустам Ібрагімбеков і Роман Балаян за мотивами оповідання Олександра Жовни «Експеримент». Оператор-постановник — Богдан Вержбицький, художник-постановник — Сергій Хотинський, композитор Вадим Храпачов.
Перед позавчорашнім переглядом у Будинку кінематографістів Роман Балаян сказав: «Не думаю, що це кінематографічне досягнення. Та й такої мети не було. Це послання кохання тим, хто позбавлений цього почуття. Послання добра, милосердя, жертовності заради когось... Приємного перегляду. Бажаю, щоб вам було не скучно». І все. І це після майже п’ятирічного режисерського мовчання. Утім, чи варто було очікувати іншого? Уявити, що Роман Гургенович раптом заговорить про доленосність для кінематографа знятого ним кіно, чим грішать інші режисери, неможливо за жодних обставин. Проте кожен його фільм стає не просто фактом мистецтва, а, якщо можна так сказати, контентом життя. (Чого варті будь-які наукові дослідження про покоління радянських людей 70 — 80-х порівняно з його «Польотами уві сні і наяву»?) Здивували в передпрем’єрних словах режисера, власне, самі слова: милосердя, доброта... Здається, пафос чужий для Романа Балаяна за визначенням. Він завжди відсторонюється від нього іронією та, навіть швидше, самоіронією. А тут раптом «жертовність». Утім, слова залишаються словами, поки не знаходять екранну плоть.
Фільм «Ніч світла» захоплює з першої хвилини. І це при тому, що на екрані розгортається неголосна камерна історія. Інтернат для сліпоглухонімих. Більша частина вихованців роз’їхалися на літо. Залишилися лише кілька підлітків, директор (актриса Ірина Купченко), завгосп (Ігор Гостюхін) та двоє молодих педагогів (Андрій Кузічев і Олексій Панін). Майже ідилічні картинки. Але — жодного надриву, жодної слізливості, хоча, здавалося б, специфіка самого «матеріалу» до цього немовби підштовхує. Нормальне життя. Втім, що є норма — ще питання. Задаєшся ним, коли в інтернаті з’являється практикантка (Ольга Сутулова). Аж ніяк не злий геній. Навпаки — вона сповнена цілком добрих намірів: зробити щасливими «скривджених природою билинок». І чим приємніша вона, чим нормальніша, чим, як кажуть, адаптованіша до соціуму, — тим більше сумнівів виникає. Не в її «моральних» якостях, а в тому, що ми сьогодні під цим маємо на увазі.
Не хотілося б розповідати саму історію. Хоча в Будинку кінематографістів показували монокопію фільму, але його зроблено в Dolbi, що дає надію побачити його в прокаті. Скажу лише: воістину світлішої картини мені не доводилося бачити ні у вітчизняному, ні в російському кіно. Принаймні, протягом останніх років. Хтось із колег після перегляду зауважив: це — неадекватно добре кіно. Я подумала: що ж з усіма нами відбувається, якщо доброта стала «неадекватною».
