ЛИСТ
З Канади, з далекого квітучого острова Вікторія, що виходить на Тихий Океан, електронна пошта принесла мені сердитого листа. Автор — мій давній друг, відставний канадський дипломат українського походження, людина, яка знає і любить Україну. Формально лист присвячений моїм публікаціям у газеті «День» («Випробування вибором», 31 січня 2004 р. і «Геополітична самотність», 27 лютого 2004), а по суті це — сигнал глибокого занепокоєння розвитком ситуації в Україні.
Ось фрагменти листа:
«На мій погляд, справи в Україні розвиваються в напрямку від поганого до найгіршого. Якщо так продовжуватиметься, то я розглядатиму Україну як «державу, що не відбулася» і просто припиню перейматися подіями в твоїй країні. Опозиція... не має доступу до ЗМІ, і тоді тільки одна відповідь може бути з її боку — ревіння сирен і блокування парламентської трибуни.
Я не можу погодитись iз тим, що Верховна Рада може стати центром політичного життя в Україні, оскільки рішення, прийняті тут, не є відкритими і прозорими.
Ти говориш про байдужість Заходу. Цього не було впродовж перших восьми років існування України. Але політичне керівництво корумповане (якщо не криміналізоване) — і коли міжнародне співтовариство переконалося в цьому, Захід, що бажав допомогти, відвернувся з відразою, а зараз близький до того, щоби піти геть.
У твоїй статті я не побачив критики на адресу Кучми або олігархів. Як це може бути? При радянському режимі ти став відомим завдяки своїй освіті, знанням, інтелігентності і — як Сахаров — завдяки мужності. Всі ці елементи залишилися з тобою, дорогий друже, але «агітатор», який писав про Чорнобиль, виглядає так, наче втратив енергію.
Комуністи були дуже мудрі, коли під час формування нової України після серпня 1991 вислали за кордон найкращих людей, якi працювали для більш демократичної України — Щербака, Павличка, Лук’яненка і т.д. (...)
Дуже важко погодитися з твердженням, що Україна керується верховенством права, незалежною судовою системою і прокуратурою, і що націонал-демократи не піддаються втручанню податкової поліції, суддів, і що (називається прізвище одного з лідерів опозиції. — Ю.Щ. ) залишиться живим у ході президентської кампанії. (...) Здається, що демократичні механізми зазнали поразки в Україні. Що ви скажете про країну, в якій на банкноті номiналом 20 гривень немає її назви, а історично важлива газета «Сільські вісті», яка була двічі закрита — під час Другої світової війни і серпневого путчу 1991 р, закрита втретє!
Терпіння щодо України вичерпано в Європі та Північній Америці — i в урядів, і в діаспорі. (...) Я не менше за тебе поважаю твою державу. Це абсолютно очевидно, і кожен повинен захищати свою державу за будь-яку ціну. Але хто вороги цієї держави? Демократичні сили, чи сили при владі? Як канадський державний службовець, я присягав КАНАДІ, а не УРЯДУ. Наш обов’язок — бачити різницю між цими поняттями. Вони стають одним цілим, якщо тільки уряд діє демократично і прозоро в рамках закону. Зараз в Канаді правляча ліберальна партія і прем’єр- міністр Пол Мартін перебувають у глибокій скруті через великий безлад і можливу корупцію. І тому сьогодні я продовжую поважати свою країну, але хочу змінити уряд».
Я навів таку довгу цитату з цього листа не для того, щоб на сторінках газети давати широку відповідь канадському другу, виправдовувати свою «пасивність», «нереволюційність», знаходити деякі неточності у твердженнях автора і читати йому нотацію з приводу «нерозуміння» ним так званої «української специфіки» (дехто полюбляє слівце «наш менталітет», яким часто прикривають різні свинства).
Якраз навпаки.
Лист з Канади є ще одним сигналом тривоги, яку відчуває кожна людина, якiй небайдужа доля України, як у нашій країні, так і за кордоном. Таких сигналів — тисячі.
Лист показує, який стійкий негативний стереотип України склався на Заході не лише в наших недругів, але й у друзів. І ніякими офіційними «контрзаходами», «тем никами» чи циркулярами Міністерства закордонних справ щодо «роз’яснення» чи «переконування» наших партнерів цей сумний імідж України не вдасться розвіяти. Кажу це як людина, яка майже десять років займалася поліпшенням іміджу України за кордоном.
Тут потрібні інші, радикальні зміни. Ті, яких чекає вся Україна і Захід: президентські (2004 року) та парламентські (2006 року) вибори, запровадження нової моделі відносин в трикутнику президент — парламент — уряд, і, нарешті, наповнення демократичним змістом усіх судин державного організму.
MOДЕЛЬ
Не хочу вживати заяложеного поняття «політична реформа»; потрібен буде час, щоб сказати, наскільки це «реформа», і наскільки вона «політична» (чи «конституційна»). Але вже сьогодні можна прогнозувати, що зміни в Конституції призведуть до ряду важливих наслідків, причому не передбачуваних для тих «технологів», які ці зміни закладали з певною (скоріше за все, дрібною особистою) метою. Бо таким є закон іронічних, неочікуваних наслідків, коли в будь-яку ангельську справу втручається диявол, чи навпаки.
І всі ті, хто сьогодні гаряче агітує за зміни до Конституції, так само як і ті, що ревінням сирен хочуть заглушити звучання нових статей в Основному Законі, отримають в результаті нового, небаченого мутанта.
Ці зміни моделі знаменуватимуть закінчення тринадцятирічного астрономічного циклу існування української держави — утворення багато в чому стихійного і еклектичного, бо ніхто в Києві не розробляв свідомо теорію побудови незалежної України, її ніхто не чекав — ні в Москві, ні в Берліні чи Вашингтоні. Держава виникла не в результаті затятої боротьби і перемоги якоїсь однієї сили («червоних» у 1920 році), а в результаті дивовижного збігу історичних обставин, як наслідок компромісу, що став політичним оксюмороном — поєднанням речей непоєднувальних (місто Гарячеморозовськ, країна Доброзландія). Тринадцять років важкого непослідовного розвитку не змогли знищити до кінця український совок, завдяки якому УРСР вважалася однією з найреакційніших, найменш ліберальних республік у Союзі. І сьогодні метафорою країни може бути неонова реклама стриптиз-клубу на облупленому цементному монументі Леніна. Комуністичний тоталітаризм, який, здавалось наївним громадянам, зник назавжди, в результаті реінкарнації почав поступово відроджуватися в новій, хоч і відомій з історії формі: останніми роками в Україні, як і в ряді інших країн СНД, формувалася система м’якого авторитаризму східно-європейського типу 1920— 1930-х років. На такий авторитаризм перехворіли новопосталі після Першої світової війни національні держави — Фінляндія, країни Балтії, Польща, Угорщина, Румунія і навіть частково Чехословаччина.
Ось чому в історичній перспективі (а не з погляду чиїхось дрібних особистих інтересів) зміни, що будуть внесені до Конституції, відіграватимуть позитивну роль: хоч невеликою мірою буде зменшено монарші повноваження президента, і це стане першим невеличким кроком уперед до демократичної держави. Умовно кажучи, Україна відмовляється від російської моделі влади з її абсолютним самодержцем і переходить до моделі польської, з її двома центрами виконавчої влади (президент — прем’єр-міністр).
Ця зміна моделі (навіть не рішуча зміна, а обережний крок) потягне за собою ряд захоплюючих подій вітчизняної історії ХХI століття, про які ще не здогадуються її майбутні фігуранти.
По-перше, в центрі політичного життя України, як і в 1990—1992 роках знову опиниться Верховна Рада — єдиний орган в державі, ще не стиснутий залізними лещатами «єдиноначалія» та «єдиномислія». У Верховній Раді відбудеться переструктурування і сьогоднішня більшість та опозиція зникнуть. Логіка боротьби за владу (за уряд) призведе до нових, неочікуваних комбінацій та політичних союзів.
По-друге, Конституція, втративши свою «невинність», буде і далі перелицьовуватися (перероблятися, удосконалюватися — як кому більше подобається). Варто лише почати — і зупину в цьому процесі не буде.
Бо, справді, Конституція, в якій немає таких понять, як «європейський вибір України», «громадянське суспільство», «сталий розвиток» тощо не може вважатися досконалим продуктом, спрямованим у майбутнє. Конституція, яка надає декоративні (фіктивні) права («кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля» (ст. 50), «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безкоштовно» (ст.49), «кожен має право на житло» (ст. 47) і под.) є в своїй основі радянською Конституцією і повинна бути змінена і адаптована до нових реалій.
І по-третє: посилиться боротьба між президентом і прем’єр-міністром (перші ознаки такої боротьби можна було спостерігати в 1996— 2000 роках), що призведе до зменшення ролі президента, до збереження за ним лише деяких декоративно-представницьких функцій — і, як наслідок, до виборів президента у стінах парламенту (як у ФРН, Чехії...). Але це — в майбутньому.
ПРЕЗИДЕНТ
Газета «День» веде зворушливу дискусію під гаслом «Яким має бути наступний президент України». Зворушливу — бо вона відкрила ще не знищені отрутою цинізму джерела народної наївної утопічної віри в пришестя людини світлої, чистої, розумної, порядної, чесної, сміливої тощо — несть кінця цим прекраснодушним мріям. Але не треба іронізувати — бо таке обговорення потрібне хоча б тому, що вочевидь показує, наскільки спрагло українське суспільство за змінами, за новими лідерами, незаяложеними в номенклатурній колоді карт.
Щоправда, перелік чеснот кандидатів у президенти, вимріяних народною фантазією, інколи нагадує сцену з «Женитьбы» Гоголя, коли Агафія Тихонівна обирає собі нареченого: «Если бы губы Никанора Ивановича да приставить к носу Ивана Кузьмича, да взять сколько- нибудь развязности, какая у Балтазара Балтазаровича, да, пожалуй, прибавить к этому еще дородности Ивана Павловича — я бы тогда тотчас же решилась».
Дійсність, як завжди, буде прозаїчніша, бо президента обиратимуть з-поміж невеличкої групи осіб, знаних у суспільстві — людей різних, зі своїми слабкостями і перевагами, хижих і добрих, освічених і не зовсім; єдине, що об’єднує — це жадоба влади і честолюбні мрії.
Переконаний, що сьогодні зарано вести мову про конкретних людей (навколо яких закрутиться ще не одна карколомна інтрига); обговорювати треба ПРИНЦИПИ, якими ПОВИНЕН керуватися новий президент, якщо тільки він хоче увійти в історію України як великий реформатор.
1. Підняти Україну з колін. Після років національної депресії, скандалів у вищих ешелонах влади, укоріненої корупції та посилення антидемократичних практик, принижень на міжнародній арені та системно-антиукраїнських виступів у ЗМІ Європи, США, Росії буде дуже непросто здійснити прорив у якісно новий вимір, що відповідає справжньому геополітичному і культурно- духовному значенню України як великої регіональної держави.
Тут потрібна, насамперед, сильна політична воля здійснити цей крок від радянсько-авторитарного минулого до правової Європейської держави. Повернути національну гордість громадянам України (третина яких мріє емігрувати за кордон) — завдання неймовірно складне, яке забере, можливо, строк життя одного покоління. Але без високої амбіційної мети («української мрії») можна побудувати хіба що погану майстерню чи провінційну пожежну каланчу, а не вільну незалежну країну, яка є прямим нащадком Київської Русі. Дайте людям віру і надію в майбутнє саме України, а не якихось незрозумілих слов’янсько-казахських об’єднань. Нам досить осоружного інтернаціоналізму, дайте нам здоровий державний націоналізм — тобто Любов до України, до всіх її громадян, до нашої землі і нашої історії.
Тут потрібна постать масштабів де-Голля. Хто з сьогоднішніх претендентів тягне на таку фігуру? Голосуйте за нього.
2. Запобігти революції, реваншу, вендеті. Будь-які потрясіння згубні для України, для її ламких, незрілих, недосконалих державних механізмів. Загострення ситуації, пов’язане з перерозподілом майна, особистою помстою чи розробками кримінально- кланових угрупувань може повести до дестабілізації ситуації, загрожуватиме територіальній цілісності країни. Знайдуться божевільні в Криму, Донбасі або Галичині, які схочуть піймати примарну рибку успіху в каламутній воді заворушень. Ось чому тільки еволюційні, не репресивні, але твердо керовані зміни принесуть успіх.
3. Це має бути людина єднання. Навіть, якщо президент України буде обраний у ході затятої, жорстокої політичної битви, він повинен відкласти вбік меч, перш, ніж візьме до рук Біблію, на якій складатиме присягу. Президент не має права ненавидіти «чужих» і любити тільки своїх, він не повинен зневажати парламент і поділяти регіони України на «партизанські» й «бандерівські». Він мусить добре знати історію України й розуміти, що всі наші нещастя походять від роз’єднаності, розбрату українців, яких вороги вміло нацьковували одне на одного.
Україні потрібен не однопартійний чи однорегіональний президент, а президент усього народу — від Луганська до Ужгорода.
4. Що потрібно виборцям. Люди дуже тонко розуміють — де ведеться безпринципна бійка за владу (під гаслом «спочатку дайте мені владу, а потім побачимо, що з цього вийде») заради влади, а де присутні вищі інтереси нації. Потрібна людина позитивного потенціалу, яка навіть у важкій передвиборній боротьбі не опуститься до рівня примітивної «чорнухи». Людина, яка чесно і об’єктивно скаже про те, що в Україні працею і стражданнями мільйонів людей вже закладено передумови позитивної динаміки розвитку. Людина, яка звернеться до людей не як до натовпу, не із більшовицькими закликами «бити антинародну банду буржуїв, щоб забрати їхнє майно», а розповість детально — як вона та її команда забезпечить більш гідний рівень життя пенсіонерів — за рахунок яких коштів та механізмів. Людина, яка нарешті дасть точний, прописаний в деталях план реформування багатостраждальної системи охорони здоров’я, розповість змученим селянам, що конкретно збирається робити з аграрним сектором, в якому відбувається знищення селянства, — цього віковічного станового хребта української нації. Тільки конкретні соціальні, екологічні, економічні програми з реальними строками виконання, реальними коштами, що підуть на їх реалізацію, можуть переконати виборця, збайдужілого до безпринципної політичної тріскотні, яка супроводжує боротьбу за владу. Тим, хто не знає, як це робиться, хочеться порекомендувати — візьміть програми канадської Ліберальної партії, лейбористів Великої Британії чи християнських демократів Німеччини — вивчіть ці документи великої відповідальності перед народом.
Кандидатам у президенти треба зрозуміти, що ані червонопрапорна комуністична риторика 1930-х, ані націонал-демократичні гасла 1990-х вже не діють, застаріли. Треба шукати нових підходів, адекватних початку ХХI століття.
5. Хоч би ким був наступний президент — найближчим ставлеником нинішнього лідера чи його затятим опонентом, він почне з «чистого аркуша», з обіцянки побороти все погане, що нагромадилося в Україні за тринадцять років, і звалить всі існуючі та неіснуючі гріхи в державі на свого попередника. Так було, коли М.Хрущов змінив Й.Сталіна, чи коли М.Горбачов здійснював перехід від брежнєвізму до «нового мислення». Так відбувається і в розвинених демократіях: прибічники Буша-молодшого звинуватили команду Клінтона в «розвалі» американської могутності та інших гріхах. Так було, коли на зміну Л.Кравчуку прийшов Л.Кучма. Вся справа лише в тому, як, в якому темпі і з яким ступенем державної мудрості здійснюватиметься цей невблаганний процес.
Усе має відбуватися на принциповій, цивілізованій правовій основі і не повинно перетворитися на полювання на відьом. Бо помста породжує помсту, а замість святкових духових оркестрів демократії інколи з’являються «ескадрони смерті».
ФАКТОР ПУТІНА
Велику роль у наступних виборах президента України відіграватиме президент Росії В.В.Путін. Йдеться тут не про економіко-політичні впливи чи пряме втручання Росії, різних її служб та представників у процес обрання лідера України, що, безперечно, має і матиме місце. Йдеться про інше: незриму, але відчутну роль, яку відіграє особистість Володимира Путіна — його холодна раціональна логіка, його блискуча «пітерська» російська мова, його освіченість і вміння знаходити найпотрібніші аргументи, висловлені найточнішими словами, — і все це на тлі мовних, інтелектуальних мук і вбогої риторики деяких наших лідерів і претендентів на лідерство. Оця разюча різниця є нестерпною в епоху глобалізації та масових комунікацій, коли телевізійний екран стає суворим контролером іміджу політичного діяча, його перепусткою до вищого світу. І ніякі політтехнологи не зроблять з жорсткої і примітивної істоти доброго батька нації, так само, як і не прикриють бездуховності і інтелектуальної порожнечі ряду кандидатів, написавши їм високопарні тексти.
Звичайно, якби більшість українців дивилися не лише російське телебачення і розуміли не тільки мову В. Путіна, а спостерігали і розуміли мову теледебатів у США чи в Польщі, вони б оцінили народне почуття гумору Дж. Буша, чи силу особистості його харизматичного суперника Дж. Керрі, чи мудру і зважену державну логіку А. Квасневського, — і зрозуміли б, як далеко ще деяким провінційним українським політикам до світових зразків.
Між тим переконаний, Україна має перспективних політиків європейського масштабу, яких усіма правдами і неправдами відштовхують від кола претендентів на найвищу посаду в державі, а відтак — і від каналів телебачення.
Ці люди — я називаю їх «третьою силою» — вже готові взяти участь у грядущій битві. І повинні зробити це, бо тільки на таких загальнонаціональних «оглядинах», як вибори президента, народжуються нові політичні зіркі.
Вірю, що в Україні згодом буде запроваджене щось на кшталт американських «праймеріз», коли дюжина кандидатів від обох партій роз’їжджає країною, борючись за симпатії виборців, і показуючи — попередньо — хто на що здатний. За такої системи роль випадковостей зводиться до мінімуму.
А В.В.Путіна у будь-якому разі треба бачити і уважно слухати. Дивитися, як послідовно відроджує він «велику неподільну Росію» (яка, звісно, немислима без України) з «керованою (одноосібно) демократією». І вчитися: як будувати нам свою Україну — європейську парламентську республіку — з багатопартійною системою, дієвою опозицією, з гарантованими демократичними свободами і вільними ЗМІ. Бо Україна — не Росія. Вже не Росія. Але, на жаль, ще не Польща.
НАПЕРЕДОДНІ
Україна напередодні виборів нагадує поле майбутньої битви. В штабах — як в Україні, так і поза її межами — кипить аналітична робота; проводяться розвідувальні операції й спалахують перші бої місцевого значення; шикуються колони агітаторів, готуються до застосування нові види політичної зброї, концентруються фінансові ресурси.
На прикладі Джорджа Сороса, якого певні центри призначили на роль Князя Тьми країн СНД, можна було побачити, що чекає нас під час виборів: від брудних пропагандистських атак в андроповському стилі, що їх вела зарубіжна газета на території України, — до розминки місцевих штурмовиків: сьогодні в їхніх руках пакети з майонезом, завтра можуть з’явитися «коктейлі Молотова».
За цих умов важливу стримуючу роль повинні відіграти силові структури. Ні, не йдеться про втручання військових чи сил безпеки у політичне життя країни і виборчий процес. Йдеться про дотримання кодексу честі офіцерів, яким небайдужа доля України, про їх моральний вплив на суспільство, політичний нейтралітет з боку силовиків і забезпечення ними законності і порядку в країні.
Бо битва, що розгортається, не є подією хуторянського, локального значення.
Це битва геополітична, бо від її наслідків багато в чому залежить майбутнє Центральної, Східної та Південної Європи, в тому числі кавказько-каспійського регіону. Чи стане Україна членом НАТО та ЄС і покине «сіру зону безпеки», чи залишиться «південно-західним краєм» відродженої євразійської імперії — ось у чому питання.
Це битва за наступні десять років розвитку української держави, за її демократичну сутність, за економічні й політичні свободи народу, який, як і в 1917—1920 роках, хоче бути господарем на своїй землі і жити в умовах вільного самоврядування, а не «виконавчої вертикалі».
Це битва за Очищення. За той процес, який вже почався разом з демографічною зміною поколінь, за відмову від тотальної корупції і гри не за правилами.
Це битва за душі громадян України — чи прокинуться вони від летаргії байдужості, апатії та втоми, чи зроблять власний, не нав’язаний ззовні вибір. Іншими словами — чи народиться в Україні в 2004 році громадянське суспільство, незалежне від держави.
...Електронною поштою я вислав дуже коротку відповідь на лист свого канадського друга: я написав, що різниця між мною в 1986–1990 роках і мною теперішнім полягає не лише в тому, що я став старший, мудріший і побачив широкий світ, але насамперед у тому, що сьогодні я не збираюся робити революції в Україні, бо це — моя держава. Погана, але моя, бо я її будував і вболіваю за її долю. Перефразовуючи Столипіна: комусь потрібні великі потрясіння, нам потрібна велика Україна.
На всі інші запитання дадуть відповідь вибори.
