Як уже повідомлялося, Президент України Леонід Кучма підписав Закон про вибори народних депутатів на пропорційній основі. «Проте за період до кампанії 2006 року парламентарії мають більше ніж достатньо часу для удосконалення виборчого законодавства», — сказав Президент на Всеукраїнському форумі на підтримку конституційної реформи. Іншими словами, глава держави поставив у процесі «шліфування» нового виборчого закону не крапку, а кому. Можливість внесення коректив до цього документа не виключають й інші суб’єкти вітчизняного політичного процесу. Отже, триває і полеміка на цю тему.
Прийняття пропорційного закону про вибори народних депутатів України стало справжньою шоковою терапією. Не для парламентарів — багато хто з них давно передбачав, що може стати розмінною монетою у великій політичній грі. Справжній шок отримають виборці. Важко заперечувати тезу про те, що перехід на пропорційну систему виборів більше відповідає національним інтересам держави, сприятиме політичній структуризації суспільства, підвищенню ролі політичних партій та іншим суспільно значущим благам. Все це так. Та є й один істотний, але чомусь малозгадуваний мінус — партійне будівництво за обвальним принципом призведе до різкого падіння політичної активності населення й істотно вдарить по інтересах політичних партій.
Наведу простий приклад. За роки незалежності України депутат-мажоритарник став для своїх виборців, хоч як би пафосно це звучало, символом надії, часом незамінним посередником між центральною чи місцевою владою та виборцями. Можна нарікати скільки завгодно на необхідність посилення ролі політичних партій, але з 1991 року саме в одномандатних округах безпосередньо населенням обиралися народні депутати, з якими пов’язували найбільші надії, котрі часто і були локомотивами розвитку цілих регіонів. Нагадаю, що тільки у 1998 і 2002 роках Верховна Рада України формувалася за змішаною системою. Відверто кажучи, мене дещо дивує позиція такого авторитетного депутата, як координатор парламентської більшості Степан Гавриш, який припускає, що до закону про вибори може бути внесено деякі уточнення. Дуже цікаво виходить — спочатку прихильники пропорційної системи вчинили безпрецедентний тиск на прихильників мажоритарних виборів, а після цього вони демонструють готовність піти на поступки.
Настав час не без гіркоти констатувати, що політичну реформу як передчасний, на мою думку, але важливий процес фактично розтягнено на красиві лозунги і тактичні дії. І партія влади, й опозиція швидше борються за власне збереження біля владної годівниці чи прихід до неї, ніж відстоюють інтереси пересічного виборця, громадянина. Одним з інструментів цієї підкилимової боротьби і стало прийняття регресивного закону про вибори народних депутатів. Не секрет, що силою нав’язані «позитивні зміни» не підуть суспільству на користь.
Кожен учасник політичного процесу думає, як йому можна використати нинішній смутний час. Поки що у виграші тільки комуністи і соціалісти, електорат яких поступово вимирав. Підбадьорені прийняттям пропорційного закону, лідери лівих партій уже всерйоз задумуються про те, як розширити свій вплив. І не варто дивуватися, що у парламентських кулуарах дедалі частіше говорять про можливе невиконання лівими партіями своїх зобов’язань щодо проведення політичної реформи. Адже вони вже отримали бажане.
Не зникає враження, що діями всіх активних гравців політичного театру керує хтось, хто поки що ховається за лаштунками. Схоже, у традиційній для себе ролі майстра створення системи стримувань і противаг виступив Президент. Леонід Кучма звично роздав ролі політикам, які формально перебувають у протиборстві та яких об’єднує одна спільна якість: усі вони спробували влади і прагнуть або повернутися до неї, або утримати її у своїх руках. На жаль, дії всіх гравців легко прогнозовані, а у політичного життя України зникла інтрига.
Очевидно, протестувати проти необхідності посилення ролі політичних партій у сьогоднішніх умовах неможливо і недалекоглядно. Партії були і залишаються ефективним елементом, не тільки важливим суб’єктом політичної боротьби, але й наріжним каменем у процесі побудови громадянського суспільства. Але мені хотілося б звернути увагу на другий бік медалі. Для створення ефективно діючої, життєздатної партійної системи країни Європи витратили століття, тоді як в Україні цей шлях планують пройти менше, ніж за десять років. Можливо, я назву неприємні для певних партійних лідерів факти, але політичні структури, яким більше 10 років, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Інші партії більше нагадують немовлят, яких відкидають подалі від батьківського порога, щоб вони вирішили, хто сильніший у далеко не завжди відкритій і справедливій боротьбі. Чи не надто ми поспішаємо, шановні? Хочу особливо відзначити, що участь у парламентських виборах блоків «Наша Україна» і «За єдину Україну» негативно відбилася на процесі партійного розвитку політичних структур, що входили до цих виборчих проектів. Партії влади, що розраховували в основному на рейтинг і горезвісну опозиційність, вважали за краще «закритися» у блок.
На жаль, не викликає сумніву той факт, що пропорційний виборчий закон буде підписано Президентом. Цей крок є обов’язковою умовою для участі представників лівих партій у голосуванні за внесення змін до Основного Закону. (Ось, до речі, де можна було б повчитися тонкості і таїнствам стратегії і тактики політичної гри. Комуністи і соціалісти, вправно використовуючи тезу про опозиційність нинішньому політичному режиму, діють по-ленінськи, вступаючи у ситуативні союзи, навпомацки шукаючи шляхи розвитку власної політичної перспективи). Але навіть сьогодні не пізно запропонувати ефективні кроки стосовно оптимізації виборчого закону, адже після президентських виборів дискусія про параметри майбутніх парламентських виборів триватиме. Ці кроки могли б стати такими:
1. Необхідно відмовитися від системи закритих виборчих списків та імперативного мандата народного депутата. Кандидат, який входить до виборчого списку партії чи блоку у народні депутати, не повинен паразитувати на активності першої п’ятірки списку або чекати дива. Якщо ми говоримо про формування парламенту нової якості, то на першому місці мають стояти процеси ефективної роботи активістів на перемогу партії чи блоку, а виявити потенційних лідерів інакше, ніж у процесі реальної виборчої кампанії, досить непросто.
2. Шкода, що не було прийнято норму, яка передбачає наявність удвічі більшого прохідного бар’єру для виборчих блоків. Якщо в Україні хочуть досягти створення партійної структури за європейськими нормами, необхідно законодавчо обмежити процес створення блоків, у яких часто об’єднуються на абсолютно нерівних умовах «грошові мішки» та харизматичні політики.
3. Необхідно закріпити депутатів-списочників за конкретними регіонами. Не секрет, що система державного управління України неефективна і потребує серйозних корекцій. Голосуванням за внесення змін до Основного Закону політична реформа не завершиться, необхідна довга і кропітка праця у розбудові громадянського суспільства. У цьому випадку створення якісно функціонуючої піраміди представницьких органів на місцях, на вершині якої знаходився б парламентарій, — запорука поступальних та ефективних змін в інтересах громадянина, а не держави.
Упевнений, що створення сучасної держави неможливе без формування відповідальної влади, а цей процес постійно залежатиме від впливу людського чинника. Тому я пропоную вже сьогодні розпочати процес доопрацювання закону «Про вибори народних депутатів» з тим, щоб винести компромісний варіант змін на розгляд парламенту не пізніше, ніж на початку 2005 року. Очевидно, що прихильники реальних конституційних змін не можуть і не повинні залишатися осторонь від процесу політичного реформування. Суспільство перебуває в очікуванні нових політиків, моральних і відповідальних, здатних не просто викривати своїх опонентів, але й дати конструктивну відповідь на споконвічне запитання «Що робити?» Чомусь той факт, що половина виборців України ще не визначилася зі своїм рішенням, на президентських виборах не стурбував ані владу, ані опозицію — вони впевнені у своїй перемозі. Упевненість настільки сильна, що політики старого гарту навіть відмовляються розуміти, що ще 5 років без реальних змін народ просто не витримає. Практично сьогодні у нашій країні дії влади й опозиції провокують революційну ситуацію, керувати якою старі лідери не зможуть.