17 — 19 березня в Харкові на базі ХНУ «Харківський політехнічний інститут» відбулася нарада ректорів технічних вищих навчальних закладів, присвячена проблемам приєднання української освіти до Болонського процесу. (Йдеться про стандарти освіти в Європі. — Ред.).
Що можна сказати за підсумками роботи наради? Усі учасники — представники провідних технічних вузів країни — обговорювали конкретні механізми, напрями та приклади адаптування національної системи освіти до Болонських стандартів. Але, на жаль, відповідь на головне запитання — про формат участі України в цьому процесі та завдання реформування сфери освіти в зв’язку з переходом до інноваційної моделі розвитку — все ще залишається неясною.
І тут я знову хочу повернутися до вже висловленої думки: в будь- якій ситуації потрібно виходити з національних інтересів і не втрачати здатності до критичної оцінки. А ми, прагнучи відповідати деяким, часто абстрактним «європейським нормам», не враховуємо, що механізми прийняття рішень у ЄС перебувають у прямій залежності від недекларованих інтересів політичних і економічних структур та орієнтовані, передусім, на вирішення внутрішніх європейських проблем.
Болонський процес, умовно кажучи, — багатошаровий «пиріг», що включає політичний, економічний, соціальний, освітній і безліч інших рівнів, і на кожному рівні його ініціатори й учасники мають власні інтереси. І логічно, що, приєднуючись до нього, Україна повинна чітко визначити та відстоювати зону своїх інтересів.
У чому ж полягають інтереси Європи й України та де вони перетинаються?
Із розвитком глобальної економіки, розширенням ЄС на Схід, посиленням політичної й економічної ролі США основні засади європейської соціально-орієнтованої ринкової економіки виявилися застарілими, несумісними з жорсткими бюджетними обмеженнями, які накладає на Європу нова політична ситуація. Європейська держава добробуту стала відчайдушно програвати американському «flexible society» (дослівно — гнучке суспільство. — Ред. ) і була поставлена перед необхідністю істотно підвищити конкурентоспроможність, зберігши при цьому свої соціальні цінності.
Якщо коротко охарактеризувати американське «flexible society», то воно базується на динамічній економіці, гнучкій і ліберальній соціальній політиці, мобільності трудових ресурсів і системи освіти, орієнтованих на функціонування в умовах транснаціональних структур. Досягти саме цих характеристик і прагне ЄС. Проте, якщо в США перехід до «flexible society» стався еволюційним шляхом, то Європа намагається здійснити його шляхом державного втручання. Наприклад, на програмному Лісабонському саміті країн ЄС 2000 року на чільне місце поставили прискорення розвитку економіки, що грунтується на знаннях, інвестиції в людський капітал і дослідження на цій основі необхідних ресурсів для модернізації держави загального добробуту. З цього ж погляду необхідно розглядати і Болонський процес, який є однією зі складових цієї політики.
За видимої подібності європейських та українських інтересів слід враховувати, що в Україні, як, до речі, і в США, освіту завжди розглядали як чинник, що визначає економічну потужність країни. Тоді як у Європі вона мала здебільшого соціальний характер. Що це означає? Там освіту розглядали передусім як ефективний інструмент згладжування соціальних конфліктів і протиріч. У чомусь навіть ефективніший за політичні інструменти парламентської демократії. Освіта залишалася єдиним способом підвищити соціальний статус, унаслідок чого велику увагу приділяли створенню умов для рівного доступу до освіти. Тоді як в Україні та США пріоритетним було питання якості. Варто пригадати, що саме супердержави ХХ століття — США та СРСР, а в його складі й Україна, — боролися за лідерство в освоєнні космосу, атомних технологій і багатьох інших галузях. А Європа ще в 1960-ті роки намагалася, але так і не змогла подолати кризу якості технічної освіти.
Усі ці доводи можна було б опустити, якби Україна вже була членом ЄС і вирішувала свої економічні та соціальні завдання в складі європейської спільноти. Але щонайменше до 2010 — 2015 року нам доведеться розраховувати тільки на свої (передусім, бюджетні) сили та виходити з національних пріоритетів України. Тому викликає настороженість розуміння Міністерством освіти та науки суті Болонського процесу, продеклароване в новій програмі уряду, а саме: «формування в перспективі загальноєвропейської системи вищої освіти як шляху забезпечення можливості працевлаштування громадян на європейському континенті». Тобто, з огляду на це, Українська держава вже нині може витратити бюджетні кошти на підготовку фахівців для Європи? Тоді як сьогодні ми і без того «створили умови» для еміграції молодих перспективних вчених до економічно розвинених країн. Особливо в галузі інформатики, фізики, хімії, прикладної математики. Ми втрачаємо і фахівців, і бюджетні кошти, витрачені на їхню підготовку, і нові розробки.
Національні інтереси України зосереджені нині аж ніяк не на працевлаштуванні своїх фахівців на Європейському континенті, а на інноваційній модернізації економіки у бік 5 — 6 технологічних укладів, побудові основ економіки знань. І в цьому процесі ми не повинні повторити помилку Європи, де ефективна структура економіки не забезпечується відповідною кількістю фахівців. Тобто, кажучи метафорично, є двигун, але немає пального. А в нас навпаки, є пальне — фахівці, інтелектуальні ресурси, а двигун — економіка — тільки формується.
Проте слід спиратися не тільки на чисельність, а й на рівень підготовки кадрів. Насторожує, що підготовка фахівців 5 — 6 технологічних укладів сьогодні не є пріоритетною ні в структурі держзамовлення, ні для галузевих і місцевих бюджетів, але ж це справа перспективи. Підготовка такого фахівця займає щонайменше 5 — 6 років, і планувати кадрове забезпечення необхідно вже сьогодні.
А реально в Україні спостерігається значна деформація структури підготовки фахівців. Наприклад, відбувається колосальне перевиробництво менеджерів, юристів, економістів. У результаті, за даними статистики, не за профілем працюють або є безробітними 76% випускників цієї сфери. З іншого боку, протягом останніх десяти років кількість випускників інженерних спеціальностей збільшилася лише в 1,05 раза. У рейтингу пріоритетних напрямів інженерно-технічної освіти лідирують інженерна механіка та будівництво, тоді як електроніка, інформаційна безпека, авіація та космонавтика займають останні місця. Більш того, реалії ринкової економіки поставили вищі навчальні заклади перед проблемою захисту інтелектуальної власності і комерційної таємниці з боку фірм і компаній. Природно, що підготовка висококласних фахівців не тільки з високотехнологічних, а й навіть стандартних технічних спеціальностей істотно ускладнюється.
І в таких умовах Україна починає процес приєднання до Болонського протоколу. Без корекції траєкторії і параметрів освіти відповідно до національних економічних інтересів ми можемо отримати плачевний результат. Адже освіта — це не тільки гуманітарна категорія, а, передусім, категорія економічна.
Існує ще кілька моментів, які, на жаль, залишилися без уваги під час обговорення болонської теми.
Перш за все, необхідно зважати, що Болонська декларація і для Європи — не даність, вона досі є предметом пожвавленої дискусії. Багато хто з європейських фахівців вважає, що політики, які надихнулися інтеграційними процесами в Європі, ініціювали реформу, соціальні наслідки та результати якої вони не в змозі передбачити.
З одного боку, існує думка, що головна мета Болонських ініціатив — створення на базі «мобільних студентів» нового кадрового покоління європейського менеджменту, що забезпечить зняття останніх бар’єрів усередині ЄС. З іншого боку, існує небезпека знецінення дипломів, отриманих за системою «кредитів» і «очок». Слід зазначити, що цю систему активно лобіюють підприємства, передусім тому, що фахівець, який отримав такий диплом, навряд чи зможе вимагати високу заробітну плату, посилаючись на рівень освіти. Таким чином, відбувається знищення диплома як орієнтира для встановлення шкали зарплат.
Для України, яка особливо розраховує на можливість циклічної семестрової міграції частини своїх студентів вузами Європи, такі наслідки можуть бути, щонайменше, досить несподівані. Крім того, слід відзначити, що елітарні вищі навчальні заклади Європи відмовилися від участі в Болонській конвенції. Це означає, що відбувається формування системи освіти для фахівців середньої кваліфікації, але зберігається система освіти для еліти.
Будь-яка уніфікація усереднює, а все усереднене має свої негативні сторони в будь-якому процесі, тим більше — в освіті, яка для нашої країни на сьогодні має стратегічний характер. Єдиний освітній стандарт дозволить створити фахівців, які вирішуватимуть уніфіковані проблеми, тоді як в умовах переходу до економіки знань кожного фахівця розглядатимуть як інвестора унікального інтелектуального капіталу. І усереднена освіта — це, швидше, безповоротні витрати, а не інвестиції.
Безумовно, напрями розвитку України та Європи повинні збігатися, але українській державі необхідно вибрати і побудувати правильну траєкторію входження до Європи. Точка перетину цих траєкторій — української й європейської — має бути оптимальна для швидкості та шляху розвитку України. Тим більше, що національні інтереси нашої країни в перспективі зосереджені не в площині експорту всіх видів ресурсів, зокрема й інтелектуальних, а в передовій економіці та технологіях.
