Річниця початку іракської війни примушує замислитися не тільки про військово- гуманітарні успіхи (або не успіхи) антиіракської коаліції, а й про перспективність ідеї модернізації ісламського суспільства силовими інструментами. Іракські події, які мали стати прецедентом нових правил гри в регіонах, цікавих для глобальних енергетичних гравців, через рік перейшли у розряд ключових і довгострокових чинників глобальної геополітики. Рік тому світу вперше продемонстрували новий американський принцип позаблокової коаліційності у застосуванні до стратегічних геополітичних завдань. Традиційні в таких ситуаціях партнери по північноатлантичному співробітництву, які постали перед вибором — діяти разом із США за їхніми правилами або дотримуватися своїх інтересів навколо іракських подій — залишилися поза грою. Винятком була лише Велика Британія, для якої особливі відносини зі США є принципом зовнішньої політики.
У перші місяці після закінчення нетривалого, власне, воєнного етапу інтервенції, стало зрозуміло, що зі справжніми труднощами союзникам доведеться зіткнутися саме під час «мирного», попереднього етапу нової іракської державності. Нинішній перебіг військово-гуманітарної місії свідчить про те, що ситуація невизначеності з майбутнім Іраку буде пролонгована. Процес переформатування авторитарного режиму виявився набагато складнішим і ресурсомістким, ніж передбачалося.
Залучення великої (і, можливо, більшої, ніж планувалося) кількості учасників так і не забезпечило повною мірою міжнародної легітимності іракської місії США, з іншого боку — багато в чому нівелювало ефект порівняно успішної на початковому етапі односторонньої військово-політичній акції. На даний момент Ірак не реалізований поки що ані як суто енергетичний проект, ані як центр стабільності близькосхідного регіону, ані як американський проект модернізації східного авторитарного режиму. Подібна ситуація спостерігається і всередині самого Іраку: прихильники реставрації режиму залишилися без головного символу 13 грудня минулого року, коли було захоплено Саддама Хусейна. Групи, які розраховували отримати доступ до стратегічних ресурсів Іраку шляхом дострокових виборів, були розчаровані негласною відмовою американців від їхнього проведення. Курди втратили надію, коли США не підтримали ідею федерального устрою та курдської автономії.
Зволікання зі стартом формування власне іракських базових владних структур і пролонгування окупації Іраку призвели до того, що внутрішні протиріччя нового іракського суспільства вилилися в неприйняття окупаційного режиму більшістю соціально-політичних груп. Не вирішені силами коаліції нагальні проблеми (забезпечення громадянського миру, соціальної стабільності, ряду ключових економічних проблем) зумовили початок нового витка внутрішнього тероризму. Важливіше ж те, що держава, ще нестабільніша, ніж до війни, стала новою болючою точкою антитерористичного альянсу, перетворившись на об’єкт атак глобального тероризму та спроеціювавши цю проблему на інші країни, які до цього стикалися лише з внутрішнім тероризмом. До гри долучилися чинники внутрішньополітичного порядку (як у США, так і в країнах коаліції), які найближчим часом можуть внести серйозні поправки в іракський сценарій. Навряд чи про них всерйоз замислювалися у Вашингтоні, Лондоні та Мадриді рік тому.
Буквально перед парламент- ськими виборами серія терактів кардинально змінила передвиборну кон’юнктуру в Іспанії, яка однією з перших підтримала антиіракську коаліцію. Зміна політичної кон’юнктури в окремо взятій країні зумовила кінець щонайменше її силової участі в антиіракській коаліції. Стало зрозуміло, що зміни елітних груп у країнах-учасниках реконструкції неминуче призведуть до змін формату коаліції. Один із головних партнерів США в Іраку — Польща зараз вимушена як мінімум коректувати коло своїх зовнішньополітичних пріоритетів, аби уникнути внутрішньоєвропейської критики. З огляду на нинішню кон’юнктуру, надмірно лояльна щодо США позиція Польщі може позначитися на темпах її євроінтеграції. Принаймні таку позицію озвучив ряд європейських політиків.
Тепер уже очевидно, що на момент початку війни ні у США, ні в її ключових партнерів не було чіткого уявлення та моделі майбутньої політичної структури Іраку. Навряд чи країни-учасниці коаліції могли передбачати й такі внутрішньополітичні наслідки. Адже більшість іспанців була з самого початку проти участі країни в іракській війні, це була позиція певних елітних груп. Під таким кутом зору теракти в Іспанії можна розглядати не тільки як точковий удар по інтересах коаліції, а і як акцію, сфокусовану на явному протиріччі всередині суспільства — принциповій невідповідності позиції еліт громадській думці.
Нині можна констатувати, що момент державного оформлення нового Іраку з мінімальними витратами було втрачено. Тепер це питання неминуче корелюватиме з внутрішньополітичною кон’юнктурою учасників коаліції. Та й американська передвиборна динаміка вже прямо пов’язана з Іраком. До того ж, щонайменше до листопада поточного року реалізація іракського сценарію буде, швидше за все, уповільнена або зовсім законсервована. Адміністрації Буша зараз важливо показати світові «стабільний» Ірак — Ірак без терактів і загибелі американських солдатів. Але це не означає, що США зважаться зараз на кардинальні кроки в конструюванні соціальної інфраструктури. Для цього нинішній адміністрації потрібно буде, як мінімум, оновити ресурс внутрішньої легітимності.
Логіка нової коаліційності — проект однієї з імовірних моделей майбутньої системи глобальної безпеки, котра що ще тільки оформлюється. Практика засвідчила, що нові коаліції поки ще не готові чинити опір глобальному тероризму, акції якого не мають географічної прив’язки й об’єктами атак якого може стати будь-яка держава, котра має національні інтереси за межами власної території.
У цій ситуації для Сполучених Штатів роль української миротворчої участі стала важливішою, ніж будь-коли до цього. Постановка питання про можливість відкликання українського миротворчого контингенту простимулювала форсування американцями економічного залучення України до реконструкції постсаддамівського Іраку. Можливо тому економічна кон’юнктура реконструкції складається поки що на користь України. З іншого боку, ще пильнішою стала увага до американських партнерів у молодій Європі й опосередковано — до України з боку Берліна й Парижа. Європейці будуть змушені або посилити тиск на них, або переглянути стратегії євроутримання як «молодих європейців», так і тих, хто в найближчому майбутньому співпрацюватиме з ними в режимі євросусідства.
Нестабільність усередині коаліції, що наростає, навряд чи може влаштовувати Сполучені Штати. Ставки стратегічного характеру потребуватимуть формування життєздатніших і стабільніших альянсів. Тому вже найближчим часом США будуть змушені презентувати світові нові проекти стратегічного характеру, які будуть здатні врахувати інтереси ключових геополітичних гравців, без ресурсної участі яких реконструкція будь-якого з режимів буде неможливою.
Європейці на прикладі Іспанії усвідомили, наскільки високими є ризики участі в нових геополітичних проектах. Безумовно, це спровокує хвилю антиамериканських настроїв у Європі. Однак мадридські події засвідчили, крім усього іншого, що від тероризму не застрахований ніхто, а факт участі або неучасті держави у воєнних діях у нестабільних регіонах не є визначальним. Такою ж мірою терактів може чекати Німеччина, яка виконує нині ряд суто гуманітарних акцій в Іраку. Тому варто припустити, що стара Європа не зможе й надалі дистанціюватися від іракських проблем й активно діяти в руслі автономізації «євроблоку» НАТО. Тероризм після 11 вересня не був і не буде суто американською проблемою. Неважливо, в якому форматі, але європейці, оговтавшись від іспанського шоку, будуть змушені долучатися як до іракської гри, так і до подальших антитерористичних проектів.
Перший досвід реконструкції нестабільного режиму, як і досвід вибудовування поза- і внутрішньоблокових коаліцій поки що не можна назвати успішним для американців. Проте вже зараз ясно, що ставка США в цьому випадку незмірно вища, ніж енергетичні інтереси країни (або певних лобістських груп). Корективи у вирішення іракського питання можуть внести вибори президента в самих Сполучених Штатах. Однак США не вирішуватимуть проблему Іраку «в’єтнамським шляхом», так само як і не відмовляться від своїх претензій на лідерство у сфері геополітичних експериментів. Хоч яким би був поствиборний політичний розклад, Ірак залишиться геополітичним пріоритетом номер один для будь- якої адміністрації Білого дому. Цілком очевидно, що не буде повернення до старої натовської логіки стабілізації потенційно (або реально) небезпечних регіонів. Але США будуть змушені шукати міцнішу, ніж нафта або надання геополітичних преференцій країнам нової Європи, основу для нових коаліцій. Цілком можливо, що у зв’язку з цим концепція стабілізації близькосхідного регіону зазнає істотних змін. Але вони навряд чи виразяться в реанімації доіракських оонівських схем стабілізації регіонів. Основою майбутніх коаліцій може стати певна нова блоковість, основним принципом якої буде залучення більшої кількості ресурсних донорів, зацікавлених насамперед у глобальній економічній участі. Сполучені Штати зараз не хочуть «ділитися» геополітично, але змушені й готові ділитися економічно. Можливо, проект «Великий Близький Схід», який адміністрація США має намір репрезентувати «Великій вісімці» під час обговорення майбутнього регіону та шляхів перетворення режимів у регіоні, буде першим кроком у коректуванні стратегій глобального домінування.
Глобальна гегемонія США, як і їхній перший геополітичний проект — демократичний Ірак, переживають попередній етап. Безумовно, до концепції монополярності будуть внесені істотні корективи. Однак вважати перший раунд боротьби за глобальне лідерство програним не можна. США створили прецедент односторонніх військово-гуманітарних акцій. Новий Ірак є даністю, на яку змушені зважати всі без винятку геополітичні гравці. Нинішня геополітика загалом будується навколо нового Іраку, тому існуючий геополітичний порядок речей також є креатурою США.
Постіракський світ не став розвиватися виключно за американським сценарієм — це головний урок минулого року. Тому Сполученим Штатам, швидше за все, доведеться шукати нову базу військово- політичних цінностей, прийнятних не тільки для них, а й для основних глобальних партнерів по антитерористичній діяльності — ЄС, ключових пострадянських держав — Росії й України, ключових країн Азії.
