Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор:
— Я проти того, щоб у країні була тільки одна конфесія. У такому разі ситуація нагадуватиме те, що відбувається зараз у Росії: єдина православна конфесія починає диктувати свої умови державі. Тому я проти створення в Україні єдиної помісної церкви, нехай буде кілька конфесій, як, скажімо, у США та інших демократичних країнах. Це створює умови для вищого прояву свободи совісті людей, зменшує можливість тоталітарного тиску з боку держави тощо. Мало того, не треба намагатися звести всі конфесії в одну — як наслідок, повторюю, ми отримали б силу, яка б нав’язувала свою політику державі. У будь-якій європейській країні багато конфесій, у тому числі католицьких, православних і протестантських. Це елементарна умова демократичного розвитку суспільства. Створення однієї церкви навіть в Україні можна зробити тільки насильницькими методами, і це в будь-якому разі звузило б демократичний розвиток суспільства.
Інша справа — як убезпечити суспільство від засилля різних сект? Це питання серйозне. Але в цій сфері в нас досить ефективне законодавство, хоч у деяких випадках необхідно посилити державний нагляд. Врахуйте, що багато з цих організацій мають хороші фінансові можливості та просто оплачують молоді її участь у різноманітних заходах. Цьому держава має приділяти досить багато уваги, бо наявні небезпечні тенденції.
Мене дивує, що саме комуністи роблять такі різкі заяви. Адже вони дуже далекі від проблем духовності суспільства. Духовність підмінюють ідеологією. Комуністи взагалі не розуміють суть духовності, бо вона пов’язана з домобудуванням особистості, а не з якимись ідеологічними догмами. КПУ необачно чинить, нав’язуючи саме Московський патріархат, адже це небезпечна тенденція, яка зачіпає дуже тонкі струни православних віруючих людей. У даній ситуації політичні засоби взагалі недопустимі, тут можна тільки у формі відкритої дискусії повідомити про свою думку. Політичні акції, викликані проблемами релігії, категорично виключені.
Варто зауважити, що різні конфесії в демократичних країнах представлені на державному рівні. Ще рік тому в такій однорідно католицькій країні, як Франція, прем’єр-міністр був протестантом. Сьогодні, з посиленням мусульманського анклаву в Європі, релігійне різноманіття збільшуватиметься. Водночас, завжди потрібно пам’ятати, що релігія, церковні проблеми повинні існувати окремо від держави. Державне втручання виправдане лише в ситуації з тоталітарними сектами, які порушують державне законодавство. Заради справедливості варто зауважити, що різні візитери після прибуття до України можуть демонстративно зустрічатися з представниками тільки якоїсь однієї конфесії, ігноруючи інші. Це свого роду приховані форми втручання держави у справи церкви. Скажімо, відвідування Путіним Печерської Лаври виглядає некоректно. Він міг це зробити як турист, але це була політична акція, яку супроводжували заяви та участь ЗМІ.
Не слід спекулювати на протиріччях між католицизмом і православ’ям у політичних цілях. Православ’я не завадить нам стати повноправним членом європейської спільноти. За свідченням Тютчева, учня визнаного авторитету філософської думки Шеллінга, його наставник хотів прийняти православ’я, вважаючи, що це духовніша релігія порівняно з католицизмом.
Мирослав ПОПОВИЧ, директор Iнституту фiлософiї НАН України:
— Це, м’яко кажучи, позиція дивна, оскільки, наприклад, аналогічна позиція російських комуністів дуже добре узгоджується з їхнім загальним націоналістичним умонастроєм. Звісно, це результати пошуку способів розширення електоральної бази. У Росії це зрозуміло: там показний антиамериканізм, успадкований ще від радянських часів, добре поєднується з російським націоналізмом, і це все укладається в певні традиції Компартії СРСР.
А ось що відбувається в нас? У принципі, це суто націоналістична позиція, причому націоналістична в найгіршому розумінні цього слова. Оскільки націоналізм не обов’язково має апелювати до релігійних цінностей. Таке відверте православ’я з боку КПУ дивує, адже жодних висловів любові до України донині від українських комуністів не доводилося чути. Залишається тільки знизати плечима.
Єдиною причиною такого умонастрою може бути лише сліпа ворожість до Заходу. Це яскравий приклад антизахідницької установки: «Абищо, тільки не Захід». Недарма будь-яка чергова заява західних діячів викликає судоми у голови КПУ, бо посилення західного впливу автоматично означає послаблення впливу комуністів. Спроба знайти опору серед православних українців, звертаючись до їхніх релігійних почуттів, може бути пов’язана з тим, що позиції комуністів останнім часом різко погіршилися, особливо після початку політреформи та деяких інших кроків, які поставили їх в один табір із владою. По суті, вони тільки і трималися на тому, що апелювали до почуттів тих людей, які сьогодні живуть гірше, ніж жили за радянської влади. Їхній імідж як опозиційної сили, абсолютно очевидно, постраждав, довіра до Компартії з боку її електорату різко впала за останні кілька місяців.
Це відмова не тільки від комуністичних принципів, а й від звичайного ліберального демократичного ставлення до релігії. Якщо не обов’язково бути войовничим комуністом, дотримуючись заповітів Леніна, то виступати за відокремлення церкви від держави зобов’язаний будь-який демократ. Немає демократичних сил у світі, які б визнавали єдність держави та церкви. Навіть у США, де 90% населення практикують протестантизм і чітко дотримуються пуританської етики, визнають принцип відокремлення церкви від держави. У цьому й розкривається суть ставлення демократії до релігії. Відмова від свободи волевиявлення та віросповідання може в кінцевому результаті призвести до відвертого релігійного фанатизму.
Значною мірою — це «крик душі». Я, приміром, не можу пояснити багато заяв і вчинків лідера комуністів нічим іншим, крім як просто органічною ненавистю та страхом перед Заходом. З іншого боку, наголошую, вони шукають способів розширення електорату. А комуністи — народ не принциповий, і в ім’я ідеї вони можуть піти на безідейні речі. Тут очевидне налагодження контактів із соціальними низами, тобто з представниками малограмотного й малозабезпеченого прошарку суспільства, забобони яких комуністи і намагаються використати у своїх цілях.
Леонід КОРЕНЕВИЧ, письменник:
— Дивно, що комуністи, які в минулому зробили все для знищення церкви — як уніатської, так і православної, сьогодні виступають за божественну суть. Говорячи про наявність кількох конфесій, пан Симоненко, напевно, забув, що все православ’я у слов’янському світі якраз і пішло з України. Андрій Первозванний прийшов на наші пагорби, сказавши, що тут засіяє велике місто, а князь Володимир похрестив усю Київську Русь.
Кожна держава, по суті, має свою конфесію, і це цілком нормальне її право. Я пригадую на початку перебудови, коли почали транслювати по телебаченню хід Пасхальної служби з Володимирського собору, як раділи люди тому, що церковнослужителі проводили службу українською мовою. Цілком нормально, коли релігійні діячі розмовляють мовою народу. Навіть в Біблії зазначається, що кожна церква має говорити власною мовою. Це ми повинні пам’ятати, адже без цього ми ніколи не об’єднаємося, посилюватиметься розбрат, зневіра та вороже ставлення один до одного. Це свого роду виклик глобальних світових проблем (тероризм, глобалізація, екологічні катастрофи), перед якими ми маємо об’єднатись в державі, в мові та в вірі. Віра має бути нашою, а не позиченою в Московського патріарха чи ще десь.
Хочу нагадати, що Бог один. Сьогодні світ глобально об’єднується, вшановуючи будь-які конфесії. Тому заяви про «небажання православних українців цілувати папську туфлю» є, м’яко кажучи, некоректними. Богові немає різниці, ким ти назвешся, аби ти дотримувався всіх заповідей. В такому разі людина буде опромінена Божою благодаттю і перед нею не поставатиме питання, до якої конфесії приєднатися.
Мені здається, комуністи намагаються за рахунок сходу України завоювати прихильність ще більшої кількості населення. Лідер КПУ знає, що президентом він не стане ніколи, але розуміє, що йому треба продемонструвати непоганий процент підтримки, аби без проблем потім на чергових парламентських виборах увійти в Верховну Раду. Він має два важелі: статус російської мови та статус УПЦ МП. Зрозуміло, що вирішення цих задач у потрібному напрямку надасть змогу нашому північному сусіду нас колонізувати та використовувати в своїх цілях, як це було впродовж майже 350 років. Голова КПУ виправдовується таким чином і перед своїми виборцями та російськими комуністами, адже він відкрито пішов на співпрацю з владою.
Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Існують всі підстави для тверджень, що за Україну розгорнулася геокультурна війна. Ще рік тому я говорив про те, що доля України пов’язана з геополітичною грою, але не стільки навіть з якимись вдалими або невдалими економічними прожектами, скільки з новою геокультурною стратегією. І якщо ще рік тому ця теза виглядала передчасною та незрозумілою, то, в міру розгорнення нових великих прожектів в Європі та Євразії, питання геокультурної війни за Україну стає дедалі очевиднішим. При- чому поле бою нині — це не труби, це не фракції в парламенті, це навіть не пости в державі... Це значення й установки. Дискусія, що розгорнулася навколо долі православ’я в Україні, на жаль, дуже кондова. Той факт, що в цілому ряді українських видань, у тому числі в газеті «Киевский телеграф», останнім часом з’явилися матеріали, які є не просто дискусійними, а настановними, й пов’язані з розмовами про цивілізаційну єдність з Росією, про якусь православну єдність України та Росії, виглядає, швидше, як культурна спецоперація, а не дискусійний майданчик. Річ у тому, що феномен українського культурного простору в тому і полягає, що Україна заряджена екуменічними ідеями. Взагалі в ідеалі, можливо, місія України в тому б і полягала, що вона виступила б у ролі співорганізатора діалогу між різними конфесіями єдиного християнського світу. Це не вигадка — це особливість українського культурного і християнського простору: кількість церков, історія їхніх взаємовідносин, можливість і здатність працювати в різних формаціях із римською католицькою, російською православною, візантійською православною конфесіями. І саме цю специфіку зараз намагаються анулювати. Становище у цій площині не тільки експертів, а й політиків засмучує, бо вони втягнуті у сферу, в якій не тільки некомпетентні, а й виступають тепер уже в ролі політичних провокаторів. Політизація професійного діалогу призводить зовсім не до вирішення питання віри й церкви. Взагалі питання віри в Україні — це, швидше, питання культури, ніж вірування. У нас ще мало справжніх віруючих — у нас дуже багато людей—носіїв християнської культури. Це також наша специфіка. Спроба політиків розмірковувати про конфесійні особливості призводить до того, що люди починають ділитися на політичні табори. Вони від цього не стають більш або менш віруючими, але стають політизованішими, соціально активнішими. Політикам це вигідно — вони отримують виборців. Але суспільство отримує нові розколи — на пустому місці. Мені здається, що зараз створюється ситуація, коли необхідно укласти щось на кшталт культурного пакту між ЗМІ, експертами про те, що цей діалог слід винести на серйозніший майданчик, можливо навіть із залученням державних структур. Не можна допускати, щоб це стало предметом передвиборних спекуляцій. Адже ми зовсім недавно пережили церковний розкол і спромоглися його подолати. Зараз дуже хороший грунт для екуменічних ідей в Україні. Поки що — на рівні конфесійного консенсусу, а не на рівні якихось об’єднувальних процесів. Зверніть увагу, Римська церква заговорила мовою об’єднувальних ідей, в Європі нині дедалі сильніші об’єднувальні мотиви, тим більше, що виникає реальна загроза сектантства, коли традиційні конфесії змушені вести діалог щодо загроз нових синтетичних релігій. Тобто, грунт для консенсусу дуже хороший, і Україна, повторюся, може бути форвардом єднання на християнській спільній основі. Тому появі продемонстрованого Симоненком православного шовінізму слід дати солідну відсіч. Як це організувати? Мені здається, що це має бути поза політикою. Це має бути якийсь стабільний експертний майданчик. Свого часу була цікава ідея — ідея створення своєрідної асамблеї конфесій в Україні як постійно діючого форуму, в якому мають бути зацікавлені не тільки церкви, а й громадські організації, пов’язані з віруванням, iз культурологічною діяльністю. Постійна робота такої асамблеї дозволить вирішити не тільки постійно виникаючі грубі матеріальні питання у взаємовідносинах, але вона також дозволить виробляти певний формат діалогу. Релігія не повинна бути предметом соціальних конфліктів. Релігія може бути тільки предметом світоглядної дискусії і не більше.
