— До президентських виборів у Росії залишилося кілька днів. Саме час підбити підсумки першого — явно не останнього — терміну перебування при владі Володимира Путіна. Отже, ваш варіант відповіді на «класичне» запитання: «Who is mister Putin?»
— Кожна державницька людина — Сталін, Гітлер або хтось інший — шукає для себе приклад в історії. Для Йосифа Сталіна, приміром, такими прикладами були Іван Грозний і Петро Перший. Подивимося на нашого героя. Для Путіна ідеал — колишній генсек Юрій Андропов. Він йому і пам’ятник має намір ставити, і по-іншому всіляко виражає свою повагу. А чим Андропов відзначився на своїй посаді? Перед країною за часів Андропова постали жахливі економічні проблеми — черги, талони, дефіцит, одним словом — «їсти нічого». Андропов шукав для економічних проблем адміністративні, поліцейські, репресивні рішення. Те саме зараз відбувається в Путіна. Він мислить виключно в адміністративно-бюрократичному стилі.
— Однак Володимир Путін декларує партнерство із Заходом, намагається представити свою державу як європейську або, принаймні, таку, що упевнено рухається до європейських стандартів демократії...
— «Дивлячись із Лондона», як-то кажуть, я цього руху не спостерігаю. Зовсім недавно я міг друкувати в Росії все, що хотів. А ось остання моя книга «Тінь перемоги» вийшла в Україні. Оскільки в путінській Росії таку річ уже опублікувати не можна. Для мене це показник.
— Після розгрому залишків опозиції на минулих парламентських виборах і переобрання Путіна президентом повторно зосереджена в його руках влада ще більше посилиться. Куди може спрямувати ресурс влади та свою енергію Путін?
— Перед Росією стоїть вельми важка проблема, яку Путін не визнає або визнає лише непрямо. Річ у тому, що Росія знаходиться на грані розвалу. Якби ми з вами два десятиріччя тому сказали, що через кілька років Радянський Союз розповзеться по швах, над нами щонайбільше б просто посміялися. Однак крах СРСР та всього комуністичного блоку настав дуже скоро. Зараз Росія постала перед аналогічною загрозою. Можете мені вірити, можете — ні, але росіяни визнають це самі. Такий приклад. Триває війна у Чечні. Кажуть — не війна, а контртерористична операція. Але операція мусить мати початок і кінець. Де кінець чеченській «операції»? Його не видно. Коли мені ставлять запитання про Чечню, я кажу: спочатку розтлумачте мені, нетямущому, — чому з чеченцями нам добре жити, а без них — погано? Чого ви хочете — приходиш на базар, а там чеченець з автоматом сидить? Кажуть: чеченці — бандити. Є чеченська мафія. У чеченців — работоргівля. Добре, згоден. То відгородіться від них! Нехай вони там своєю работоргівлею займаються, а навколо Чечні «китайську стіну» спорудіть, — нехай там сидять! Чому ви з бандитами хочете жити? Тоді мені кажуть — ну, ти ж нічого не розумієш! Там же у Чечні нафта! Ну знаєте, я справді нічого не розумію. Навіщо російській людині нафта? Навіщо російському народу потрібен газ, діаманти, золото, уран? Росія видобуває нафти більше, ніж Саудівська Аравія. І що, народу від цього легше? Додамо ще одне родовище — і народ стане багатшим? Та не стане! Піде це в кишеню якомусь олігарху, купить він собі ще один закордонний футбольний клуб. Але народу що з цього? Мені знову кажуть: стій, ти все одно нічого не розумієш. Якщо ми Чечню відпустимо, тоді ж всі захочуть відділитися! І тоді я кажу: хлопці, такі речі може сказати лише боягуз. Якщо ви дійсно думаєте, що дай свободу Чечні, і всі інші захочуть свободи, це треба назвати своїм іменем. А саме — Росія не бажає бути під владою Москви! Ось у чому правда. І слід шукати вирішення цієї проблеми не деінде, а в Москві. Слід запитати — чому всі за Путіна голосують, всі так страшенно його люблять, але: щойно дай свободу — і всі розбіжаться? Але наше запитання: куди буде спрямована енергія Путіна? Відповідь: тільки на те, щоб утримати Росію від розвалу.
Думаючи про майбутнє Росії, я довго шукав паралель. І раптом знайшов її. В Африці є країна — Нігерія. Найбільша за кількістю населення на чорному континенті. І найбагатша. Багатства її — нафта та інші копалини. У Нігерії є група дуже багатих людей, які всім цим торгують. На Захід йде нафта, а гроші від неї осідають у швейцарських банках, на Кайманових островах тощо. Нігерія — найбагатша за ресурсами країна в Африці. Росія — найбагатша за ресурсами країна у світі. І там, і там — хмарочоси, яхти, розкішні вілли, шикарні магазини. А за три кроки ліворуч-праворуч від усього цього — страшні злидні. Мені дуже прикро, я не хотів би проводити цю паралель, але вона сама по собі напрошується. Іншої паралелі я, на жаль, не бачу. З Китаєм, наприклад, який колись був тоталітарною комуністичною державою, а зараз посідає перше місце у світі за виробництвом сталі, телевізорів, комп’ютерів, тканин, зерна і ще цілої низки найважливіших товарів, аналогія ніяк не напрошується.
— Чи ви виключаєте можливість побудови поліцейської держави з розвиненою економікою?
— Поліцейських держав із розвиненою економікою не буває. Поліцейською прийнято вважати чилійську державу часів генерала Піночета. Однак була принципова різниця між внутрішньою політикою Піночета і того самого Андропова. Генерал Піночет розпочав із того, що дав людям стимул працювати. А в Андропова був один метод: зловити людину і загнати її на завод. Поліцейська держава, в якій люди не хочуть працювати, приречена на провал.
— А що ж зробив Піночет?
— Передусім він узявся за малий бізнес, який звільнили від податків. Зараз у Росії прибутковий податок 13%. Кажуть — дуже низький податок, але це все відносно. У Чилі, приміром, якщо заробляєш до 500 доларів, то не сплачуєш взагалі нічого. Від 500 до 1000 доларів — сплачуєш 1— 2%. Вищий дохiд — більший відсоток. Для бідної людини 13% — багато, у Франції для бідних податок 7%. А для багатої людини там 55%. А в Росії ті самі 13. Кому від цього добре? Для дуже багатих, мільярдерів — це дуже добре. А для більшості людей — дуже погано.
— Які методи, професійні прийоми спецслужб тощо є характерними, на ваш погляд, для стилю російського керівництва?
— Річ у тому, що ми належали до різних організацій. І коли розвідники ГРУ (Головне розвідувальне управління міноборони СРСР. — Ред. ), де я служив, говорили між собою про розвідників з іншої організації — КДБ, де служив Путін, особливо про тих, які не в капіталістичних країнах працювали, а на території НДР, Польщі тощо, ми говорили — вони також розвідники. Чесно кажучи, якихось особливих методів я поки що не спостерігав, крім як когось спіймати, позбавити свободи тощо. Не згоден — отже, до «Матроської тиші», щоб не був надто грамотний. Ось і всі методи. Те, що влада належить зараз колишнім або діючим чекістам, не викликає жодних сумнівів ні в кого. На цьому навіть наголошують — чекісти там, там і там — губернатори і намісники, і в Держдумі, і нарешті, кандидат у президенти — діючий президент. Почерк їхній, звісно, відчувається. Це — силовий тиск. Я не кажу про якісь хитрі прийоми — вони мені не відомі. А взяти пресу «за зябра» — це є.
— Західна преса відверто критикує Путіна за антидемократизм, водночас лідери західних держав прагнуть підтримувати з Путіним хороші відносини. Чому так відбувається — європейським і американським політикам насправді байдуже, що коїться в Росії з демократією, правами людини тощо?
— Судити про них дуже важко — я живу тут уже 25 років, але зрозуміти їхню логіку ніяк не можу. З’явився Горбачов — вони кричать «Горбі, ура!...» Захід просто знемагав від любові до Горбачова, це була справжня «горбоманія». А до того був генсек Юрій Андропов — колишній голова КДБ. Знемагали і від любові до нього — підніміть газети тих років. Аякже, хороший хлопець цей Андропов — любить джаз, п’є віскі... А ще любили Саддама Хусейна, озброювали його, а потім чомусь розлюбили. Талібан створювали в Афганістані американськими зусиллями. А Чаушеску, румунський диктатор, коли приїжджав до Великої Британії, — його також усі любили, обнімалися з ним, цілувалися. При цьому, що коїлося в самій Румунії, нікого особливо не цікавило. Відверто кажучи, я навіть не намагаюся вникнути в їхні мотиви.
— Кілька місяців тому у відносинах між Україною та Росією виникла так звана «тузлинська криза». Попри те, що ситуація навколо українського острова Коса Тузла втратила свою гостроту, як політики, так і експерти досі ламають голови, в чому був сенс дій Росії з будівництва дамби. Англійський експерт Джеймс Шерр у інтерв’ю нашій газеті висловив думку, що це була спецоперація, мета якої полягала в тому, щоб прозондувати здатність України захищати свої національні інтереси. Що ви думаєте щодо цього?
— Я дотримуюся такої самої думки — це була спецоперація. Як висловлювався Сталін, «промацати багнетом». Промацали Фінляндію багнетом спочатку 1939 року, потім 1944 го, — вона огризнулася обидва рази. Після цього її більше не чіпали. А декого помацали — виявилося слабке місце. Тут мав місце аналогічний мотив — якщо ми зробимо щось, якою буде відповідь України? Якщо ніякого — будемо далі «промацувати багнетом».
— Ваш прогноз: яких ще «спецоперацій» Україні слід чекати найближчим часом з боку Росії? Як взагалі Росія поводитиметься щодо України?
— Зараз Росії не до України. Я не бачу, щоб консолідація влади в Росії щось реально давала б для дій зовні. Це не як за Сталіна. У Путіна набагато більше проблем всередині країни, ніж за кордоном. Якщо Росію кудись і тягне, то це лише від нерозуміння, що країна знаходиться на межі потрясінь. Але ситуація незабаром загостриться. Я передбачаю, і нікуди від цього не дітися, що найближчим часом у Росії станеться серія техногенних катастроф. Якщо у вас у квартирі рік, два, три поспіль тече вода, іскрить електрика або газ виходить, рано чи пізно ваш будинок стане непридатним. У Росії в залізниці давно вже ніхто не вкладав жодних грошей — рейки зношені, мости металеві іржавіють. Схожа ситуація з трубопроводами, якими йде нафта і газ... Тож їм не до вас.
