Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

У русі

Унікальні методики та людська безкорисливість повертають до повноцінного життя тисячі дітей
12 березня, 2004 - 00:00


Хто є українською елітою? Запитання аж ніяк не пусте. Відповівши на нього, ми, по суті, визнаємо: це людина особлива, яка зуміла зробити те, що інші не можуть, не вміють, не хочуть. Вона гідна бути таким собі етичним камертоном. І сьогодні невипадкова така пильна увага до нашої історії, в якій ми знаходимо тих, хто задає таку високу планку, що вона виявляється недосяжною для сучасників. Чи не тому приналежність до вибраних і визначається часто лише за зовнішніми атрибутами: чинами, популярністю, багатством... І цей «ярмарок марнославства» заважає розглянути людей, які якраз і є справжньою елітою. Тому що здійснюють вчинки, котрі роблять життя інших людей щасливим. Та й просто дають шанс на це життя. Саме це спадає на думку в одеському Центрі реабілітації дітей-інвалідів.

«Так, і ще крок, і ще»,— молода жінка повторює ці слова, як заклинання. Однією рукою вона підтримує хлопчика років семи, одягнутого в дивний, майже космічний костюм. Хлопчик ніяково рухається по коридору на неслухняних ногах. На його обличчі зосередженість навперемінно змінюється усмішкою. «Ми ходимо, ніхто не вірив, а ми ходимо»,— повідомляє мені на ходу сяюча мати. Її сину, як і багатьом іншим пацієнтам Центру реабілітації дітей-інвалідів одеського обласного фонду «Майбутнє», лікарі поставили страшний діагноз ДЦП — дитячий церебральний параліч. При цьому захворюванні пошкоджена кора головного мозку дає тілу невірні команди. І людина, володіючи часом досить розвиненим інтелектом, опиняється не в змозі нормально стояти, сидіти, говорити, ходити, тобто робити все те, що для здорових людей не становить жодних труднощів. ДЦП невиліковний. Навіть у найрозвиненіших країнах дітям iз таким діагнозом пропонують лише рослинне існування в комфортних умовах спецінтернатів. «Мені доводилося бувати в подібних закладах в Америці, Японії, Ізраїлі, — розповідав мені засновник Центру, президент фонду «Майбутнє» Борис Литвак. — Там в уряді люди віруючі сидять. І в будинках інвалідів найсучасніша техніка, обладнання. Але вони створюють їм умови не для життя, а для комфортного вмирання. А ми хочемо зробити все можливе, щоб повернути цих дітей до життя, пристосувати їх до нього». Цій ідеї підкорено в Центрі все. «Космічні» костюми — розробка російських учених для відновлення рухових функцій космонавтів, які повернулися з орбіти. Масажні ванни та кімнати лікувальної фізкультури з фантастичними тренажерами. Унікальні лікарі-фахівці. А ще — справжній театр, де малюки разом iз дорослими акторами ставлять справжні вистави. Де вперше в житті вимовляють віршовані рядки, зриваючи шквал оплесків.

Є своя студія живопису і своя картинна галерея. Ті малюнки, що в ній не вміщуються, вивішуються на стінах та дверях кабінетів. Лікарі розповідають, що коли до Центру привезли групу дітей із Чечні, в ній був один хлопчик. Він весь час мовчав і малював танки та вибухи. Через два тижні, проведені в стінах Центру, хлопчик раптом почав малювати квіти і сонце. Це було п’ять років тому. А ось які зовсім нещодавні записи я знайшла в книзі відгуків Центру:

«У лютому минулого року вчилися робити перші кроки. Забули про милиці і паличку. Мої дорогі, як ви витримали мої сльози, відчай і нескінченно повторюване запитання: «Вітя буде жити?» Після жахливої ДТП мій спортсмен-футболіст став інвалідом. Але з вашою допомогою ми подолали всі труднощі і тепер будуємо найфантастичніші плани. Низько вклоняюся вам за доброту, терпіння і високий професіоналізм». Мама Віті Тарасенка.

А через рік новий запис того ж автора:

«Ми вже давно вважаємо Центр своїм другим домом. Той період, коли ми з Вітюшею боролися з відчаєм, коли кожен крок був подвигом, здається був так давно. Всі мрії в будинку, який ви, дорогі, для нас створили, здійснюються. Мій Вітя танцював під новорічною ялинкою. А як він пишається, що на виставці є й його малюнки! Тепер він буде малювати не лише чорну машину під чорним небом, але й сонце, гори, квіти. Спасибі всім, хто нас лікував, любив і приходив на перший поклик про допомогу».

Восени минулого року при Дитячому реабілітаційному центрі було відкрито ще й комп’ютерний центр. Безкоштовний. Він був покликаний завершити не тільки медичну, але й соціальну адаптацію маленьких пацієнтів Центру. «Я навіть не можу пригадати, хто це придумав, — говорить Борис Литвак. — Раніше ми хотіли обладнати в підвалі майстерні, де б діти вчилися робити якісь рамочки для художників, станочки, ну щось таке, чим вони змогли б потім заробляти. Але раптом осяяло: яке у нас століття на дворі? Правильно, комп’ютерне. Для цієї залізячки не потрібні руки й ноги. Їй потрібен тільки мозок, інтелект. Ми відразу кинулися реалізовувати ідею. І довкола встали люди. І ось він стоїть — комп’ютерний центр. Це краще, що сьогодні можна придумати для наших дітей». Ось так легко і просто. Просто з’явилася ідея. Просто з’явилися люди. Просто було створено єдиний у світі комплекс з порятунку душ і тіл людських. За сім років існування Центру в ньому пройшли реабілітацію (підкреслюю — безкоштовно) 12 тисяч дітей-інвалідів з усіх куточків України, Молдавії, Естонії, Казахстану, Росії...

«І ДОВКОЛА ВСТАЛИ ЛЮДИ»

Це улюблена фраза Бориса Литвака. Вона замінює йому відповідь на запитання, яке постійно звучить: «Як вам це вдалося?».

Треба сказати, що за всіма законами людської фізики Будинок з ангелом не повинен був існувати. Він будувався в той час, коли в країні не будували нічого, крім фінансових пірамід. Будувався без державних дотацій і західних грантів. Зусиллями десятків одеситів, яких заразила ідеєю створення Центру унікальна людина, відома не лише в Одесі, але й усьому світу, директор спортивної школи Борис Давидович Литвак. «Боречка», як незважаючи на досить солідний вік (у цьому році виповниться 74) його називають сотні друзів у всіх країнах світу. Колись у нього була донька Ірочка, яку він любив більше всього на світі. Але їй судилося піти з життя зовсім молодою, залишивши батькові у спадок внука та ідею будинку для дітей-інвалідів. «Незадовго до смерті, — розповідає Борис Давидович, — вона мені сказала: «Тату, ти тренуєш найсильніших і найздоровіших хлопців, які й без тебе проб’ються в житті. А хто подумає про слабких хворих інвалідів, які нічого не можуть самі? Допоможи їм». Це був її заповіт. Вона дала мені роботу, залишивши по цей бік життя. І все, що я роблю, — це лише виконання її заповіту».

На самому початку фінансувати будівництво запропонували американці з міста-побратима Балтімора. Але потім передумали. У країні й місті теж грошей не було. Тобто гроші були, але не для Центру. І тут, за висловом Литвака, «з’явилися люди». «Ти хочеш знати, як це було, — запитує він, — так слухай Боречку. Працював я 14 років в автомеханічному технікумі. Було у мене безліч босяків, які потім стали начальниками механізованих колон і всякого такого. Їхня техніка працювала на будівництві практично безкоштовно. Потім прийшли мої колишні вихованці, учні спортшколи, просто світлі люди. І стали допомагати, працювати. Безкоштовно. Колишній мер міста Гурвіц виділив нам 50 тисяч бюджетних грошей, допоміг розселити жителів знесених будинків. Ти не уявляєш, що тут творилося. Я, як Ленін, виходив на підвищення і говорив, а сімдесят чоловік робочих слухали і плакали. Сльози у них були п’ять хвилин, а працювали, не розгинаючись, сім місяців». Будували Центр, як храм, усім миром. Так уже вийшло, що серед колишніх учнів та друзів Литвака виявилася ледве не половина московського літературного та політичного бомонду: Віктор Лошак, Юрій Рост, Михайло Мішин, Віктор Шендерович, Ігор Іртеньєв, Євген Євтушенко та багато інших. Вони виступали тоді і виступають сьогодні з концертами на користь Центру реабілітації. Завдяки ще одному другові — знаменитому грузинському режисеру Резо Габріадзе в Центрі з’явився театр. Відомий скульптор Михайло Рева зробив у дарунок Центру фігуру ангела, яка прикрашає сьогодні його еркер. А інший відомий скульптор Ернст Нєізвєстний подарував Центру золото, яким було покрито фігуру ангела. Якийсь російський меценат, що побажав залишитися невідомим, пару років тому придбав для Центру спеціальне обладнання на 150 тисяч доларів. Внесли свій чималий внесок у спільну справу губернатор Одеської області Сергій Гриневецький, який очолив п’ять років тому опікунську раду Центру, і десятки одеських підприємців. Але як найдорожчу дарительку в Центрі згадують пенсіонерку Олександру Василівну Задворну. «До мене якось приходять дівчата, приносять 100 доларів, — розповідає Литвак, — говорять, залишила літня жінка, сказала «для Центру», а імені не назвала. Насилу я її розшукав. Запитую: може, допомогти чим. Вона й говорить, мовляв, потрібна машина і пара міцних хлопців — меблі дочці перевезти. Я наступного дня відправляю все це їй. А увечері приїжджає до центру машина, а на ній піаніно для нашого театру, пачка печива і банка варення від Олександри Василівни. Ось такі «меблі для доньки». Імена всіх дарителів може прочитати кожен, хто входить до Центру, на величезній дошці. Над нею написано: «Завдяки цим людям Центр побудований і живе».

ПРО ПОЛІТИКІВ ТА ЧИНУШ

Про Реабілітаційний центр, як і про самого Литвака, не можна сказати «зігрітий владою». Хоча за сім років його існування тут встигло побувати чимало сановних, іменитих персон. Запам’ятався приїзд дружини Президента Людмили Кучми.

Побував у Центрі й губернатор Орловської губернії Єгор Строєв. Посадив у дворі комп’ютерного центру древо життя. Приїжджав посол Сполучених Штатів із дружиною. Єдина людина, яка за весь час існування Дитячого Центру реабілітації не переступала його поріг — нинішній мер Одеси Руслан Боделан. У нього відносини з Центром та депутатом міської ради Литваком не склалися з самого початку. Перше, що Боделан зробив, коли в 1998 році сів у крісло мера, викреслив із статті міських витрат 50 тисяч гривень на рік на ліки для пацієнтів Центру, що виплачувалися його попередником. Жодну гуманітарну місію, яка відвідала місто за ці роки, не було спрямовано мерією до Центру Литвака. Виняток становить місто-побратим Регенсбург, який прямо допомагає Будинку з ангелом. Сьогодні конфлікт між Борисом Литваком та мером Боделаном сягнув апогею. Мер і підвладна йому частина міської ради навідріз відмовилася передати Реабілітаційному центру розташований поблизу дитячий садок під готель для дітей та батьків, які приїжджають на лікування з інших міст. Необхідність у ньому відчуває Центр давно.

Ідею підтримав Міністр праці та соціальної політики. Він же взяв на себе зобов’язання фінансувати ремонт та утримання майбутнього готелю. З єдиною обмовкою: гроші повинні йти не через місто, а через область. З проханням допомогти Центру звернулася до мера дружина американського посла та губернатор одеської області. Не допомогло. Чиновники, які роздарували минулими роками міським та комерційним структурам десятки дитячих садків, навідріз відмовилися віддавати Центру реабілітації приміщення під готель. «Чому область, а не ми»,— обурювався мер міста Руслан Боделан. Хтось із депутатів загрожував демографічним вибухом, що насувається на Одесу. Більш-менш зв’язно сформулювати причину відмови вдалося тільки начальнику міського управління освіти Лідії Стеценко. «У нас у центрі міста половина садків розташована в житлових будинках, де дітям на голови то сиплеться штукатурка, то ллється вода. А садок, який просить Литвак, за спорудою можна вважати зразковим, його треба залишити місту. Ми самі його відремонтуємо і до 1 вересня заповнимо дітьми. (Цікаво, чому це не було зроблено раніше? — Авт.) А для Центру треба підшукати щось інше». Те ж було записано і в рішенні сесії міської ради: підшукайте інші варіанти, а ми розглянемо. Так, неначе готель потрібен Литваку особисто.

Взагалі, я давно зрозуміла, що намагатися знайти логічне обгрунтування вчинків деяких чиновників марно. Тут діє зовсім інше мотивування. Можливо, вся справа в персоналіях. Литвак сам по собі — явище не менш унікальне, ніж створений його зусиллями Будинок з ангелом. Він уособлює собою ту стару, справжню Одесу, в пошуках якої до міста їдуть туристи з усіх країн світу. Самобутню, талановиту, вільну. Ту саму, з якою не дуже складаються стосунки у її нинішнього мера. Зрештою, час усе і всіх розставить на свої місця, кожному визначить своє місце в історії.

Олена АСТРАХОВИЧ, «День», фото Григорія ІСАЄВА, Юрія РОСТА, Леоніда СИДОРСЬКОГО
Газета: