З рештою — перезимували! І хоч які б там політичні сюрпризи очікували нас попереду, а весни, тепла, сонця ніхто і ні в кого відібрати не зможе. Все те — для всіх і по справедливості. Відступила денна пітьма, яка гірше холоду, бо гнітить душу; пригріває через скло вікна сонечко; кора багатьох дерев, наливаючись весняним соком, вже змінює колір, стає яскравою і блискучою; на голих гілках верби з’явилися пухнасті веселі сіренькі «котики». Несміливо, тихо, мабуть простудженими взимку голосами, озиваються нечисленні пташки, а Дніпро загадково і невпинно шерехтить білосніжною кригою на густо-синій воді (наче його потік зовсім і не перетятий дамбами). Сніг на очах сходить, знічується, а з- під минулорічного листя пробиваються на вигляд безпорадні, але такі стійкі, зелені стрілочки трави. Якщо ж добре придивитися, то степ вже набрав зеленуватого відтінку, який посилюється прямо на очах, особливо, коли сонячно. Все у всьому — настала коротка пора чистої радісної надії — всі розкоші року попереду, а позаду — тільки зима.
Радість у зв’язку з поверненням весни (могла ж і не повернутися!) була притаманна всім без винятку поколінням людей, починаючи від Адама і Єви (про що свідчать, зокрема, давні свята та пісні). Попри хоч які урбанізм чи нігілізм, це почуття продовжує єднати нас зі світом природи, хоч як би ми опиралися.
У Ермітажі (Санкт-Петербург) є давньогрецька керамічна ваза (називається «пеліка»), зроблена античним майстром майже 2500 років тому. Мистецтвознавці називають її «Пеліка з ластівкою». Виготувана вона в Афінах, потім пеліку придбали етруські купці з Апеннінського півострова (Рим тоді ще не з’явився на історичній арені). Невдовзі власник пеліки помер, а його родичі поклали її серед інших улюблених речей покійника до його гробниці. Такий тоді був звичай.
Пеліка пролежала у землі до ХIХ століття, коли її відкопали, як новеньку (ні кераміка, ні лаки, ні малюнок не були пошкоджені; навіть не змінили кольору). Пройшовши через руки багатьох колекціонерів, вона опинилася в Ермітажі. Це один із найкращих зразків античного мистецтва — подарунок того світу, який давно відійшов у царство тіней. Та майстер- гончар надав нам можливість відчути, через тисячоліття, подих весни в Афінах — він прикрасив пеліку малюнком, миттєвим знімком того давнього життя. Наближається весна; молоді люди виходять на стадіон помірятися силою, розім’яти м’язи; потім відпочивають. На одному боці вази зображено трьох атлетів з красивими обличчями і тілами. Двоє сидять на легких складаних стільчиках. Один — юнак, другий — трохи старший, вже з чорною, гарно підстриженою (зовсім по-сучасному) борідкою. Поряд стоїть ще трохи незграбний підліток. Всі ці хлопці стрімко повернулися в один бік і дивляться вгору — на ластівку. Вони показують на неї один одному руками: «Ластівка! Ось вона, ластівка, — прилетіла! Клянусь Геркулесом! Так і є — ластівка! Весна прийшла!» (на вазі є текст). 2500 років тому в теплих Афінах люди так само раділи весні, як і ми!
Та повернемося до Києва. Початок весни столиці, м’яко кажучи, не йде на користь. Брудний сніг тане і відкриває очам ганебне видовище — результат нашої «охайності», «інтелігентності», «поваги» до себе, до інших, а також до міста і місця, де мешкаємо. Вулиці, двори, ринки, бульвари засипані щільним гидомирним шаром покидьок. Що тільки не вилізає спід снігу о цю пору! Вже не знаєш, чим і виправдовувати ближнього свого.
Цією ранньою весною багато чого явилося нашим очам з-під снігу. І не тільки в Києві. Ось, наприклад, в Росії комуністи країн СНД щойно відновили діяльність Комуністичної партії Радянського Союзу. Урочисто задекларовано, що головним завданням КПРС, «партии марксистско-ленинского типа, есть возрождение СССР и возвращение на путь социалистического развития». Із усіма внутрішніми і зовнішніми, малими та великими — вже добре всім знайомими — наслідками як для нас, так і для світу. Ще одна подробиця: новітні реставратори КПРС з гордістю наголошують на тому, що назва партії («КПСС») була у 1952 році запропонована «самим» товаришем Сталіним. Схоже на те, що ми дійсно вступаємо в епоху «відродження». Пишу «ми», бо серед активних реставраторів були, безсумнівно, і наші люди.
Це не єдиний весняний об’єднуючий проект. Щойно в Москві за ініціативою Московського патріархату пройшов Міжрелігійний миротворчій форум. У ньому брали участь представники православних, мусульманських, юдейських, буддійських і вірменської церков країн СНД, а також поважні урядовці, зокрема міністр закордонних справ Ігор Іванов. Форум утворив постійно діючу Міжрелігійну раду, метою якої є «развитие интеграционных процессов на пространстве содружества». І хоча не зовсім ясно, які «процеси» тут маються на увазі (міждержавні чи чисто церковні, такі, наприклад, як інтеграція православ’я та ісламу?), але важко сумніватися у тому, що Україна гратиме в тих процесах не останню роль. Традиція така.
Підсумовуючи, можна констатувати, що цією весною список масштабних інтегруючих організацій на пострадянському просторі суттєво поповнися. Крім СНГ, ЄЕП та такої могутньої державотворчої і об’єднавчої сили, як Руська православна церква (в Україні її присутність відчутна завжди і всюди), маємо тепер ще відроджену з попелу, як безсмертна птиця фенікс, КПРС (марксистсько-ленінського типу) та утворену одночасно з нею Міжрелігійну раду, яка має представляти так звані традиційні (ексклюзивні) релігії на теренах колишнього Союзу. Які багатообіцяючі весняні посіви!
