Так уже склалося (на жаль, чи на щастя), що протягом останніх кількох років основна конкурентна боротьба у нашому телевізійному просторі відбувається між двома каналами-лідерами — «1+1» та «Інтером». У кожного з них — свої пріоритети, свої пізнавані бренди. Для «1+1», наприклад, це передусім документальне кіно, авторські програми. Але чи завжди каналу вдається зберегти свої характерні риси, відповідати смакам свого глядача, що вже сформувалися? Які у «1+1» плани на найближче майбутнє? Про це і про багато іншого «Дню» розповів генеральний продюсер «1+1» Володимир ОСЕЛЕДЧИК.
ТРИ «НІКОЛИ»
— На нещодавньому брифінгу, який ви давали спільно з Олександром Роднянським, прозвучало три «ніколи», на яких ґрунтується концепція розвитку каналу. Чи не могли б ви їх повторити та конкретизувати?
— Ніколи ми не прийдемо до тієї форми телемовлення, коли власними силами виробляються тільки новини, а все інше купується. Ми не будемо «кінобудкою з новинами». Друге «ніколи» — ми не вироблятимемо збиткові шоу. Це означає, що й змістовні шоу ми створюватимемо на такому рівні, щоб вони були прибутковими. Від цього нікуди не дінешся, ми — комерційний канал. І третє «ніколи» — ми не продукуватимемо вульгарність, навіть у рамках розважальних програм. У нас інша концепція розважальних проектів. Ми бачимо їх усе-таки соціально-значущими й інтелектуально цікавими. Наприклад «Найрозумніший». Так, це розважальна програма. І проте ми абсолютно впевнені в тому, що переведемо її на рівень соціального проекту. Ми зробимо клуб, який постійно працюватиме, право вступити до якого оспорюватимуть діти різного віку — починаючи з п’ятого-шостого класу та закінчуючи одинадцятим. У нас відбулася зустріч з міністром науки й освіти Василем Кременем. І ми домовилися, що підпишемо меморандум, згідно з яким переможець двох чемпіонатів, або великий магістр (остаточну назву ще обдумують) буде прирівняний до переможця республіканських олімпіад і матиме право вступу до будь-якого вищого навчального закладу України без іспитів. Те саме ми плануємо зробити і в Росії. І якщо ми прийдемо до того, що в нас на якомусь етапі можна буде сказати «відтепер перемагають розумні» (так звучить слоган програми), то це буде дуже добре.
Ми боремося за те, щоб виготовляти в себе «Форт Буайяр» — з українськими командами та ведучими. Це напрочуд дорогий проект. Але це шоу ми хочемо робити, воно — благородне. А продукувати вульгарність, щоб збирати 10% глядачів, які до цієї вульгарності тягнуться, — сумніваюся. Все це — частини нашої концепції, яку не можна формулювати тільки словами «ніколи». Насправді, програмна концепція, якої канал дотримується вже дуже багато років, — значно більша.
— Тобто все-таки виробляти сьогодні без фінансово-матеріальних збитків для себе достойні телепрограми, а не, скажімо, «Вікна», можна? Хоча і прийнято вважати, що вульгарність продається найкраще...
— Рейтинги свідчать, що це справді так. Але я не хотів би полемізувати з якоюсь окремою програмою. Адже ви звернули увагу, що й у нашій практиці також була така спроба. Я кажу про «Великий куш». Хоч із погляду суто телевізійної якості цей проект було зроблено набагато яскравіше, ми пересвідчилися, що на рівні змісту він нам не підходить, і забрали його. А щодо наших змістовних шоу, то всі вони, як я уже сказав, спроможні — і «Я так думаю», і «Подвійний доказ», і «Без табу». Оля Герасим’юк — узагалі найпопулярніша ведуча в країні, я переконаний. Привернути о 22.15 увагу 8-9% глядачів, які проживають в Україні, підіймаючи при цьому серйозну тематику та працюючи своєрідною соціальною «швидкою допомогою», — це колосальний успіх. «Документ» поки що слабший. Але ж ми примусили дивитися змістовне документальне кіно, й у нього рівень перегляду самого документального фільму — 5%. Це коли в наші часи документалістику на такому рівні вечорами дивилися? Тому ми, безумовно, вбачаємо необхідність виконувати нашим каналом певну соціальну функцію. Зберігати дискусію як спосіб з’ясування деяких гострих політичних і суспільних проблем тощо. Тому всі чотири названі вище програми в нас існують. І ми щасливі, що вони є. Що стосується серіалів, ми також не беремо тільки задля глядацького успіху якусь явно знижену тему. Ми дуже хочемо розвинути і свою технологію — до того рівня, щоб самим виробляти продукт на зразок «Бідної Насті».
— Хотілося б про це докладніше поговорити. Не так давно в нас у гостях був директор кіностудії ім. О. Довженка Віктор Приходько. Як ми зрозуміли, один із шляхів відродження студії — це, зокрема, прихід туди телевізійного виробництва. У вас був досвід створення «Буржуя», були окремі проби на «Інтері», і все ж таки порівнювати нашу ситуацію з російською — дуже важко. Як розвиватиметеся в цьому напрямі?
— Днями в Міністерстві культури та мистецтв побували керівники кількох телеканалів. І ми говорили про те, що ми самі ініціюємо та самі спробуємо передати до Верховної Ради законопроект про кіно і просимо в міністерства тільки сприяння. Ви розумієте, наскільки образлива ситуація, в якій ми опинилися? Першим російськомовним успішним серіалом був «Буржуй». Це був наш спільний успіх. Що далі? Росія пострибала вперед. Чому? Тому що в них був прекрасний закон про розвиток кіно. Тому що в них були пільгові податкові режими, тому що була чітка формула, що таке національний продукт, і його виробництво стимулювали. І ось погляньте: минуло п’ять років, Росія виробляє більше, ніж виробляла за радянських часів… Так, звичайно, слід враховувати те, що в Україні — не така велика кількість яскравих, креативних кадрів. Москва — це величезний казан, у якому варяться статки, формуються колосальні людські успіхи. І закономірно, що там дуже багато реально талановитих і професіональних людей. Тут їх менше. На будь-яких фронтах. То що ж, посипати голову попелом? Однаково рано чи пізно ми працюватимемо з тими людьми, які живуть тут. Як показує досвід, знайти їх можна. І, звичайно, ми робитимемо свої серіали.
— Але це буде спільна продукція з Росією чи ви вже можете сьогодні робити серіали самостійно?
— Парафраз франківської п’єси «Украдене щастя» ми робимо самостійно. На це знайти співпродюсера в Росії неможливо. Але, в принципі, створення сьогодні серйозного серіалу без співучасті росіян нереальне. Вартість виробництва хорошого серіалу в середньому зараз становить уже приблизно 100 тисяч доларів за одну годину. В Росії є й інші приклади. «Бригаду», наприклад, робили на рівні 200 тисяч за годину. Це нормальний, могутній бюджет. «Підняти» такий бюджет самі ми не в змозі. Ми можемо вкласти 20, 25, 30 тисяч за годину. Чекати пропозицій про співпрацю від російських продюсерів — смішно. Росіянам навіть вигідніше виробляти самим і потім продавати нам, тому що два покази якісного, успішного серіалу коштують також приблизно 20, 25, 30 тисяч за одну годину. Тому єдиний спосіб нам хоч якось виробляти свою продукцію — генерувати ідеї, писати сценарії. І ось тоді вже пропонувати росіянам, говорити: «Хлопці, а чи не хочете взяти участь вашими 60—70 тисячами?»
А відродження студії Довженка — справді питання болісне. Це — не моє питання. Але одне я хочу сказати. Ми, як і раніше, знаходимося ніби між двох вогнів. З одного боку, «ветерани українського кіно», з яких насправді діяльних режисерів — троє-четверо, кричать: «Ось, розорите, роздасте всю студію!» Але, з iншого боку, в усіх країнах кіностудія — це фабрика, це технологічний ресурс, без чого не може існувати кіно. І кіно не може існувати без другої ланки. Без гримерів, які здатні працювати на сучасному рівні технологій. Без постановників, які здатні створювати декорації красиво, витончено, дорого, щоб при цьому «фанерки не світилися». Без освітлювачів, які працюють із сучасним світлом. Без механіків, які здатні обслуговувати найскладнішу знімальну техніку. І треба підняти всю цю складну технологію на низовому рівні, навчити нових людей. І відновлювати технологічну грамотність у такому масштабі під силу не кінематографу, а, передусім, ТБ, оскільки воно здатне задіяти велику кількість людей за обмежений проміжок часу. Якщо й ми матимемо грамотних людей, які здатні всі ці завдання виконувати, разом із хорошими, сучасними павільйонами, тоді, можливо, нам надходитимуть замовлення з-за кордону. Тоді, може, ми отримаємо цікаві можливості співвиробництва разом із поляками, французами тощо. А зараз, пробачте, вони приходять, дивляться на цей розорений павільйон… «А де, перепрошуємо, знаходитимуться наші актори?» А в нас там, вибачте, туалетик «пахне»...
— Хотілося б повернутися до документального показу на каналі. Чи збирає неігрове кіно аудиторію? Чи з самого початку передбачається, що воно — не для масового глядача? Щось змінилося в динаміці гладацького сприйняття?
— Ні, і не може змінитися. Знаєте, колись на «Київнаукфільмі» зняли один фільм, який заборонили. Але нам про нього розповідали. Взяли сотню пацюків, посадили в закрите приміщення, з якого було кілька виходів — до однієї кімнатки, до другої, до третьої. В одній кімнаті — самиці, в іншій — їжа та питво, третя — якась страшна і таємнича. З цієї сотні пацюків 50% знайшли їжу і заспокоїлися. Відсотків 20 знайшли самок і також цим задовольнилися: вийшли, поїли, повернулися назад. А 6-7-8 особин постійно лізли до темної кімнати. Лякалися, мочилися, тремтіли, вискакували назад, швиденько щось хапали і знову лізли до темної кімнати. І цей відсоток не змінювався, незалежно від того, яку сотню пацюків брали. До чого я це кажу? Документальне кіно, чи на щастя, чи на жаль, як і серйозна література, — це не доля кожної людини. Я можу особисто про це жалкувати, що не доля. Але, з іншого боку, не хочу уподібнюватися телевізійникам-ідеалістам, які кажуть: «Ах, ми повинні навчити народ». У людей є свої смаки, я ставлюся до них із повагою. Я нічому не хочу вчити глядача, я хочу бути цікавим для нього. А «навчити народ тому-то й тому-то»... Таку позицію може сповідувати друковане ЗМІ. Читаючи, я можу зупинитися на тому, що викликало в мене запитання, і подумати. Телевізор — усе-таки не ЗМІ, це помилка. Це — стовбур масової культури. Я не маю наміру пропонувати 20 мільйонам документальне кіно. Воно не має в Україні стільки глядачів. Напевно, є один мільйон. І це чимало. І цього досить.
— Але якщо це документальне кіно на «1+1» — це більше питання престижу, то як щодо того, що на каналі ніколи не буде збиткових?..
— Я сказав: не буде збиткових шоу. Шоу за визначенням має користуватися популярністю серед глядачів, на якій би основі його не створювали. Але — шоу, а не документалістика. Для того, щоб зробити документальний фільм, потрібно витратити більше грошей. І вимагати, щоб він окупався, — не можна. Але з іншого боку, це той самий «вічнозелений» продукт. Це — унікальний архів. Це — зліпок суспільної свідомості, часу тощо. Навіть зліпок наших власних ілюзій, що також має право на існування. Зараз ми хочемо зробити великий цикл про реалії України від початку ХХ століття. Все ХХ століття. Є якісь персонажі, які нас цікавлять у Громадянській війні. Скоропадський, Петлюра, Махно. Яскраві фігури, повз які важко пройти. Ми досі не зробили хорошого документального фільму про Голодомор. Але в нас є сили, які це можуть зробити (причому, як не дивно, не серед режисерів-документалістів, а серед журналістів-новинників). Ми вже зробили проект про Велику Вітчизняну війну і хотіли б зробити про післявоєнний період. Таким чином, щоб склалося приблизно 40-50 серій різних проектів, які створили б такий собі суцільний серіал про нашу країну в ХХ столітті. Ось таку документалістику хочемо робити.
— Документалістика — лише одна зі складових бренда «1+1». Варто поговорити й про інші. Ви перші заявили: «Ми — український канал». Причому це було не декларативно, не тільки за рахунок української мови ведучих новин. А за рахунок того, що це насправді був канал, який говорить про цю країну, про її людей, про її проблеми тощо. Але ось останній Новий рік (коли протягом половини місяця саме телевізор — головна розвага), чесно кажучи, розчарував. Ми раптом побачили російський телепродукт. Чому ви вирішили відійти від традиційних новорічних перегонів?
— Тут проти нас працюють, напевно, наші високо підняті планки. І поки ми думаємо про те, як би зробити дуже добре, хтось інший, не особливо замислюючись, зробив й отримав успіх. Цього року ми запускаємо досить багато проектів на Новий рік. Уже сформований портфель, ми вже над цим працюємо. З іншого боку, в тому, що нас випередили в музичному виробництві, я нічого ганебного не бачу. У кожного своя спеціалізація. І я не став би дуже засмучуватися стосовно цього. Звичайно, хочеться чогось яскравого. Тепер нам вже складніше, оскільки ми намагаємося не бути вторинними. Отже, ми повинні зробити це на такому рівні і в такій якості, щоб це не було вторинне.
— До речі, про вторинність. Широке поширення на вітчизняному ТБ отримала практика купівлі чужих форматів. Як ви збираєтеся розвиватися в цьому напрямі? І які приклади вдалої та невдалої адаптації придбаних форматів до національного менталітету ви могли б навести?
— Формат — це лише правила гри. Можна сказати: люди вигадали формат під назвою футбол. Один воротар, десять гравців, футбольне поле певного розміру, суддя, правила, коли призначається штрафний удар тощо. Телевізійною мовою ми б сказали: це — формат. І незалежно від того, що футбол — це не український вид спорту, він не перестає бути видовищем. Чому? Тому що комплекс творчих завдань, які стоять перед людьми, котрі бажають реалізувати той або інший формат, — значно більший, ніж ті, які вже вирішені правилами формату. Практично всі шоу, які йдуть в Росії, в Україні, в Англії, у Франції, куплені. Але давайте візьмемо один конкретний приклад. Той самий «Найрозумніший». Він народився в Англії. Пограли п’ять або шість шоу — «померли». Почали грати у Франції. Те саме. У Португалії шоу не пішло взагалі. Поляки тільки зараз їдуть до нас, щоб ознайомитися з методикою роботи щодо «Найрозумнішого». Чому? Вони не вигадали, що це — гра для дітей. Вони не вигадали, що це закритий клуб. Ми також спочатку зробили «Найрозумніший вчитель», «Найрозумніший учень», «Найрозумніший лікар», «Найрозумніший військовий«… І раптом спіймали себе на думці, що гра перетворюється на свою протилежність. Що ми неначе намагаємося комусь довести, що в нас і серед військових, і серед лікарів є найрозумніші. Я не жартую, це — правда. Але, пробачте, лікар буде корисний для суспільства, навіть якщо він не буде найрозумнішим: я знаю безліч медиків, які є блискучими хірургами і при цьому — не ерудити. І їхня цінність як лікарів від цього не меншає. Те саме — з військовими, з пожежниками, з футболістами тощо. А ось учень має бути «найрозумнішим». Тому що це — виховання нового покоління. І ось ми свого часу над цим подумали. І вирішили робити дитячу програму. І те, що ми зробили її дитячою, те, що ми вигадали чемпіонат, те, що ми вигадали закритий клуб, про який я вам розповів, — цього в форматі не було. І я абсолютно переконаний, що в цьому значно більше творчого пошуку, ніж навіть у написанні оригінального сценарію для серіалу.
Що стосується невдалих спроб прищепити, то на нашій базі я б не назвав якихось відвертих невдач. А ось у світовій практиці був один хрестоматійний приклад. «Мільйонер» не пішов у Японії. Чому? Виявляється, людям, які сповідають конфуціанську мораль і належать до буддійської культури, соромно хизуватися своїми знаннями по відношенню до інших. Там є ієрархія: молодий поважає старшого незалежно від того, чи розумний старший чи ні. А програма «Мільйонер» ніби порушує цю логіку. І ось це похваляння власними знаннями, за які ще й гроші дають, якось на японському грунті не прищепилося…
Але, в принципі, купівля форматів — це нормально. Адже ми не соромимося говорити, що перекладена книга — це самостійний твір? Адже ніхто не говорив Пастернаку: «Навіщо ж ти, рiдний, Шекспіра переклав? Що ж ти сам «Гамлета» не написав?»
ПОХІДНА ПОЛІТИКУМУ
— Зважаючи на те, що ваш канал — загальнонаціональний, і до того ж із сильною новинною службою, не можна уникнути — тим більше, у світлі майбутніх виборів, — питань про його інформаційну політику. Можна «дитяче запитання»: хто її більшою мірою визначає, на кого доводиться зважати?
— Природно, інформаційну політику ми намагаємося визначати самі. Чи присутній тиск? Так, присутній. З того самого моменту, як у нас почали виходити новини. Але якби ви мене запитали, яка сила відрізняється особливим тиском, я б вам відповів так: немає жодної політичної сили в країні, яка не прагнула б в інформаційному полі отримати перевагу по відношенню до інших. Досвід усіх передвиборних кампаній мене в цьому переконує. І я реаліст. Я — не революціонер. Не тому, що не почуваюся «в силі», а тому що вважаю революції взагалі шкідливими речами. Боротися, рвати на собі сорочку та кричати «ні, тільки так» я не буду, вибачте. Я — менеджер каналу. Я відповідаю за 700 осіб, які в мене працюють, які живуть тільки на цьому каналі, отримують тут зарплату. Далі. Я переконаний, що в Україні вже давно немає жодного ЗМІ, який так чи інакше не враховує або не відчуває тиску зі сторони політикуму. Це однозначно. Конкретний приклад — висвітлення на всіх каналах моменту прийняття в ПАРЄ резолюції стосовно України. Хтось говорить, що за цю «жорстку резолюцію проголосувала більшість із тих, хто брав участь у голосуванні», хтось — що в той момент, коли приймали резолюцію стосовно України, були присутні лише близько третини депутатів ПАРЄ. І той, й інший мають слушність, але кожен акцентує на своєму. Якщо разом сукупно зібрати, напевно, матимемо свободу слова. А так — ні. Ну то й що? Я переконаний, що Україна перебуває ще аж ніяк не на тому етапі, на якому взагалі можна говорити про демократію. Просто через відсутність людей, які відповідають потребам громадянського суспільства. Громадянське суспільство — основоположна умова існування демократії як такої — формується століттями. Не Америка, і не американська конституція — батьківщина демократії (принаймні у моєму сприйнятті). Магдебурзьке право — батьківщина демократії. Ось Магдебурзьке право дозволило сформуватися громадянському суспільству, муніципальному самоврядуванню. Від цього все йде. А в нас, пробачте, кріпацтво в 1861 році скасували, а 1917, грубо кажучи, знову ввели. То про що ми говоримо?
Крім того, я вважаю, що за політичний процес завжди відповідальний весь політикум. Не буває так, що за політичний процес відповідає тільки влада. Вона, напевно, більше відповідальна, але завжди здійснює ті дії, до яких її спонукає або які їй дозволяє здійснити інше крило політикуму. І та або інша політична ситуація — завжди похідна всього політикуму. Наприклад, у парламенті (знов-таки, висловлю свою суб’єктивну думку) немає, на жаль, тієї сили, яка представляла б мою думку. Мою позицію. Немає як такої у нинішній країні. Страшно це? Не знаю. Може, якби був, припустімо, закон про вибори, згідно з яким до парламенту проходили б партії, які набрали 1%, ситуація була б іншою. Зрозуміло, це може бути невигідно для конкретних партій, які отримують бонуси за свої великі відсотки на виборах. Але соціуму, в принципі, це має бути вигідно. Тому що навіть ті партії, які набирають 1%, репрезентують півмільйона жителів країни! Отже, якщо їх не пускають до парламенту, ці півмільйона залишаються без своїх представників у законодавчому органі…
— А чи можна вже зараз спрогнозувати політику каналу в ході майбутньої виборчої кампанії? Усе-таки дуже важливі ті самі акценти, іншими словами — пріоритети. Якщо говорити про пріоритети «1+1» в інформаційній подачі матеріалів, то як їх можна було б тезово визначити?
— Безперечно, збалансованість. Безумовно гуманність. І, прошу пробачення за банальність, — професіоналізм. Хоч у яких би умовах ви не працювали, не можна робити це непрофесіонально. І професіоналізм для нас є самоцінним поняттям, незалежно від того, яку політичну ситуацію в країні ми висвітлюватимемо в новинних програмах і під яким політичним пресом ми перебуватимемо. Ось, мабуть, три постулати, які для мене є найважливішими.
— А яка, на вашу думку, була роль ЗМІ в останніх парламентських виборах? Було чимало розмов, що роль ЗМІ, зокрема електронних, переоцінили...
— Чесно кажучи, я не знаю, як людина формує свої уподобання. Вивченням цього повинні займатися політологи, соціологи. Інша справа, що в нас навіть цього на нормальному рівні немає. Тому що якщо оцінити зараз деякі пророцтва тих людей, які вважали себе соціологами, політологами, наприклад, за період 1999—2000 рр., то які ж вони смішні! Ми дуже любимо привласнювати самим собі або іншим людям ті професії, фахівцями в яких вони не є. Ми називаємо людину «політиком». А людина, отримуючи величезний результат на виборах, примудряється все це розгубити. Називаємо самі себе «політологами», і в результаті політолог жодних процесів не аналізує і нічого не в змозі передбачити. Тому я вважаю, що в нас усі сфери, пов’язані з політичним життям, ще недорозвинені. І всі ці уміння повинні нарости. Повинне нарости громадянське суспільство, повинні нарости структури, які забезпечують грамотне здійснення владних повноважень, що дозволяють науково прогнозувати владні дії. Які, зрештою, дозволять виборцю реально розуміти, а що насправді буде, якщо він проголосує за ту або іншу силу. Демократичні цінності добре мати, коли є потреба здійснити вибір між різними програмами. Але для цього треба мати суспільство, яке здатне ці різні програми сприймати та розуміти їхні плюси та мінуси. По-друге, треба, власне, мати політичні сили, які здатні виразно генерувати ці програми, ці стратегічні лінії та реалізовувати їх у якихось адекватних тактичних діях.
І нехай вони займаються тим, що вважають політикою. Але не забувають і про те, що 50 мільйонів чоловік, які житимуть у цій країні, однаково не можуть жити без газет і телебачення. І повірте, я відчуваю себе абсолютно моральним, коли пропоную їм те, що вони хочуть на телеекрані побачити. Принаймні я гарантую їм позитивні емоції в тій сфері, за яку ми з колегами професійно відповідаємо.
«ВІДСТАВЦІ КЕРІВНИКІВ БІ-БІ-СІ ПЕРЕДУЄ БАГАТОРІЧНА ПРАКТИКА ВІДСТАВОК ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРІВ»
— Якщо вже заговорили про «нарощування вмінь» і професійну відповідальність, то чим, на вашу думку, є прецедент відставки керівництва Бі-Бі-Сі (див. «День» №№ 15, 18 ц.р. — Ред. ) і сама суперечка політичного керівництва Великої Британії та Бі-Бі-Сі?
— Чесно кажучи, я не бачу предмета суперечки політичного керівництва з Бі-Бі-Сі. Існує подана інформація, яка сприяла одній із найглибших в історії Великої Британії урядових криз. Тобто обвинуватити уряд у тому, що свідомо спотворили іракське досьє — сам по собі факт безпрецедентний. І було абсолютно однозначно, що хтось у відставку піде — або Блер, або керівництво Бі-Бі-Сі. Тому це абсолютно закономірні дії.
— Але як осмислити це в рамках нашої медіа-спільноти? Як застосувати в майбутньому?
— Я думаю, що єдиний урок, який слід із цього винести, — це те, що в спробі довести правильність свого погляду на ті або інші події, проте, не можна переступати якісь кордони, які мають бути реально непорушними. Я цілком допускаю, що ліберальна інтелігенція Британії була проти вторгнення військ до Іраку. Аж до того, що окремі її представники вважали морально виправданою навіть публікацію неперевіреної інформації. Хоч уже жорсткішого професіонального кодексу, ніж в Бі-Бі- Сі, здавалося б, й існувати не може…
— Тим більше повчальний підсумок, оскільки ніхто нікого ні до чого не примушував, Бі-Бі-Сі не закривали, проте два топ-менеджери пішли в відставку...
— Свого часу був гарний жарт в одного з гумористів: ми — унікальна країна. Єдина країна, в якій уряду кажуть: «Йдіть у відставку», а уряд відповідає: «Не заважайте працювати».
— А яка має бути ситуація в Україні, щоб хтось подав у відставку?
— Відставці керівників Бі-Бі-Сі передує багаторічна практика відставки прем’єр-міністрів. Ось це камертон. У суспільстві, де так чинять провідні політики, керівник ЗМІ не мислить вчинити інакше. А керівник ЗМІ, який іде в нас, у нинішньому стані політикуму, в відставку… Ну, прийде інший, і що зміниться? Так, і в нас іноді під настрій хочеться гримнути дверима. А потім що? Настає, скажімо так, момент реалізації властивого тобі в тій або іншій формі почуття відповідальності. Це почуття відповідальності може як диктувати негайно піти, так і диктувати: залишся, бо ти відповідаєш за цих людей.
— Але в деяких випадках ситуація може підійти до того піку, коли людина розуміє: хоч би як я відповідав за інших, передусім я відповідаю за свою репутацію. Адже не можна не звернути увагу на те, якими методами і журналісти, і політики досягають у деяких випадках бажаних ефектів. Але як можуть виникнути прецеденти, і хто з журналістів може «вказувати» політику, якщо в суспільстві гострий дефіцит моральних авторитетів? У будь-якій сфері.
— Чесно кажучи, я не прихильник того, щоб шукати моральні авторитети в політиці. На мою думку, політика — це боротьба за владу й уміння її втримувати.
— І моралі не передбачає?
— Саме так. Інша річ, що вона передбачає елементарну послідовність. Тобто дотримання тієї програми, яку ти сам проголосив. Абсолютно очевидно, що ця програма має бути успішна. Політик має бути ефективний. А моральний він чи не моральний... Покажіть мені хоч одну людину, яка проходить вибори без обману, більшого чи меншого! Для країни, яка потребує непопулярних рішень, можливі тільки дві речі. Або обман, і під покровом цього обману здійснення непопулярних дій. Або популістські дії. Іншого варіанта в ситуації демократії в незрілому громадянському суспільстві бути просто не може...
«1+1» ПРАЦЮЄ НА СІМ’Ю
— Від політики повернемося до «розваг». По-своєму унікальним виявився досвід СТС у Росії. Розважальний канал без новин стрімко змінив телевізійну карту Росії, що не так просто. Наскільки відомо, щось подібне СТС спільно з «ТЕТ» хоче зробити тут. Як ви вважаєте, чи справді подібне розважальне ТБ нам зараз потрібне (адже іноді створюється враження, що все наше ТБ загалом — розважальне, з невеликими вкрапленнями новинних програм)? А якщо все ж таки треба, то яким воно має бути?
— Успіх СТС у нинішньому вигляді — приклад досить унікальний. Адже канал і до цього існував без новин. Чому не був успішним? У цьому випадку йдеться про унікальний талант продюсера (Олександра Роднянського. — Ред. ) бачити можливості в конкретній ситуації, що виникає. СТС — це не просто канал без новин. Йдеться про концепцію паралельної реальності для дорослих. Він став каналом для людей, які не хочуть читати газет і дивитися політику, оскільки вона певною мірою вульгарна. Ось у чому причина успіху. Інша річ, наскільки цей успіх тиражований. Я не знаю. Поживемо, побачимо. У принципі, телеканали — це також формати, вихід певного видовища у певний проміжок часу. Інша справа — як це подане? А чи потрібен нам такий формат? Кому нам?
— Телевізійній аудиторії.
— Це дуже широко. Не існує телевізійна аудиторія взагалі. Наприклад, «1+1» працює на сім’ю. Ми — сімейний канал, з однією домінантою. У цій сім’ї, як правило, що дивитися, вирішує жінка.
— Навіть бокс?
— Певною мірою, так. Зараз для нашої аудиторії бокс — не вид спорту. Це таке собі середовище, в якому існують два дуже улюблені українці — брати Клички. Все інше — це тло. Щоправда, ми зараз баскетбол для любителів цього виду спорту пустили. Його, звичайно, більше дивляться чоловіки. Але в прайм-таймі, безумовно, що дивитися, вирішують жінки.
— А чому не футбол?
— Якщо робити футбол, то потрібно робити серйозно. Для цього телекомпанія має мати вісім пересувних телевізійних станцій, які робитимуть трансляції матчів. Одна така станція коштує мільйон у.о. Тобто щонайменше вісім мільйонів потрібно вкласти. А наш футбол, пробачте, ще не тієї якості, щоб він міг сам по собі притягати безліч людей. Це ще не національний вид спорту, як, скажімо, у Німеччині, де його дивляться всі. Немає ще такого обсягу реклами, яка «жила» б тільки на спорті. Може, через рік-два з’явиться. А поки що немає. Інтрига в чемпіонаті зараз в Україні тільки почала з’являтися. Щонайменше, є дві команди, які сперечаються за головний титул, і третя — на підході. Але треба більше. Дуже нецікаво показувати людям матч із пустими трибунами...
— Коли ви говорите, що в нас у чемпіонаті є дві футбольнi команди, між якими відбувається основна боротьба, то відразу ж виникає асоціація з тим, що відбувається в телевізійному просторі. Є два канали-лідери, за якими, власне, ми всі і спостерігаємо — з більшою або меншою цікавістю. І є ще один канал — на підході. Чи змінюється, на вашу думку, ситуація в цьому «чемпіонаті»?
— На мій погляд, на даний момент вона законсервована. Так, є два лідери, які сперечаються між собою. І суперечка ця жорстока. І справді плідна для ТБ. І це не заважає нам усім підтримувати хороші стосунки. І є група каналів, які борються за право бути третім. Але якщо стежити за вимірюваннями, то я б не поспішав нині говорити про те, що в нас уже є чітко захоплене третє місце, і володар цього третього місця наближається до лідерів. Хоча амбіції є.
Крім того, для нас це абсолютне змагання, а не порівняльне. Ми хочемо бути цікавими якомога більшій кількості глядачів. А те, що при цьому перемагаємо конкурентів, — це, скажімо так, супутній приємний факт.
