Коли «шаленi темпи» й «час не наша власнiсть», тодi встигаємо подивитися хiба що новини, а вже на двадцятiй хвилинi фiльму засинаємо. Якщо й хочеться переглянути цiкаву кiнокартину, iнколи доводиться довго блукати каналами. А домашнiй кiнотеатр, вiдео чи комп’ютер не обмежують у часi, роблять нас вiльними у виборi, вибагливими у смаках, дають змогу поспiвати за нещодавнiми розрекламованими кiнопрем’єрами. Зрештою, улюбленi стрiчки можна переглянути знов i знов. А поки натиснемо на «стоп» i запитаємо про останнi кiношнi враження наших гостей.
Тетяна ЦИМБАЛ, ведуча програми «25 кадр» на Новому каналi:
— Раджу вибiрково проводити час бiля телевiзiйного екрану. Перiод такий — диктат рейтингу. I часто ми стаємо заручниками цих невибагливих смакiв та моди. Найкраще переглядати фiльми з власної вiдеотеки. Щоправда, є стрiчки, якi варто все-таки дивитися у сучасних кiнотеатрах. Примiром, «Володаря морiв» Рассела Кроу чи «Володаря кiлець» Пiтера Джексона — роботи вражають своєю масштабнiстю, яскравiстю, спецефектами. Iнша справа — «Догвiль» Ларса фон Трiєра чи «Повернення» Андрiя Звягiнцева — картини, перегляд яких не закiнчується з поїданням поп-корну. До цих фiльмiв повертаєшся: придивляєшся до режисерської роботи, акторської гри, знаходиш знайомi тобi ситуацiї, спiвзвучнi настрої…
Чи не щороку, як тiльки-но приходить зима, дивлюся у своє вiкно: перший полохливий снiг, нiмi дерева, люди. Тодi хочеться вiдшукати на книжкових полицях «Днi Турбiних» Михайла Булгакова i перечитати. Люблю повертатися до людей, мiсць, книжок, фiльмiв.
Особливо вразила мене документальна картина «Птахи» Жака Перена. Знiмальна група у кiлькостi 500 чоловiк знiмала її кiлька рокiв по всьому свiту. Це iсторiя про самодостатнiсть цивiлiзацiї птахiв. Показано рiчний цикл пташиного життя: перельоти у теплi краї, облаштування там, стосунки мiж вожаками, зграями, повернення на батькiвщину, народження малят. Спецiально було скунструйовано камеру, щоби зняти птаха у польотi: його збентеженi крики, розмах крил, набирання ним висоти i… небо. Ось вона, свобода! Переглядаючи цей фiльм, збагнула, що людина iнколи буває зайвою.
Олексiй БОГДАНОВИЧ, актор Нацiонального академiчного драматичного театру iм. I. Франка:
— Фiльми у свою вiдеотеку пiдбираю iнтуїтивно. Там стрiчки для моїх настроїв — меланхолiї, емоцiйного пiднесення… Масштабнi картини дивлюся зрiдка — у них все повторюється. Люблю камернi роботи. До вподоби раннi роботи Микити Михалкова. «Незакiнчену п’єсу для механiчного пiанiно» можу дивитися безкiнечно. Там є кiлька моментiв, якi, щоразу переглядаючи, плачу. Звичайно, плачу по собi, коли герой Калягiна говорить, мовляв, йому вже 35 рокiв, а хто вiн, чого досягнув? Це питання непокоїть кожного — час спливає, а чи життя вдалося?
А Олена Соловей з цими розпахнутими очима, розпахнутою душею i, на перший погляд, фальшивими iнтонацiями. Та вона менi зовсiм нефальшива, це ми стали цинiчними, мовляв, таких людей не буває! Правда, зараз не буває, але вони колись були з такою внутрiшньою чистотою. I цю чистоту не зiграєш, якщо її немає.
Днями переглянув фiльм «Лiтнi люди» С. Урсуляка за п’єсою М.Горького «Дачники». Кiлька людей зiбралися на дачi. Всi вони освiченi, інтелігентні, iнтелектуали. Мають маєтки, статки. Але з’ясовується, що кожен з них нещасний — нещасний по-своєму. Примiром, героїнi 50 рокiв, а закоханому в неї герою тiльки 25. Вiн зiзнається, що «любить кожну її сиву волосину». Проте та вiдштовхує хлопця, хоч сама його теж кохає. Герої — сiмейнi люди. Та у жодного немає людини, — може, друга чи коханця, який би був на тому ж камертонi звучанння, що й кожен із них.
Або ж фiльм «Iнтим» Патрiса Шеро. Час вiд часу чоловiк i жiнка зустрiчаються для iнтимних стосункiв, не знаючи один про одного зовсiм нiчого. Скоро вiн хоче зрозумiти, хто ж вона, та, яка приходить щосереди до нього у квартиру i прагне тiльки сексу. Секс хоч знятий дуже вiдверто, однак не брутально. Цi кадри несуть iнформацiю про те, скiльки у цих людях незреалiзованої енергiї. Коли чоловiк починає стежити за жiнкою, то дiзнається, що вона — актриса маленького лондонського театру, одружена, є син, є чоловiк, якого дратує захоплення дружини акторством. А все-таки чогось бракує.
Цi двоє розходяться. У кожного своє минуле. Чоловiка не вiдпускає сiм’я, двоє дiтей, яких любить до нестями. Жiнку — професiя, хоч яка, та все ж стабiльнiсть з її приземленим чоловiком. Стосунки могли би скластися 20 рокiв тому. Вони просто надто пiзно зустрiлися.
Валентина СТЕПОВА, солiстка Нацiональної опери України:
— Годувального малюка знаходять залишеного у бенкетнiй залi на кораблi. Хлопчина виростає на борту серед морякiв i пасажирiв, все курсуючи Атлантичним океаном мiж узбережжями Англiї та Америки. Захопившись грою на фортепiано, згодом вiн досягає великих успiхiв. Щовечора його музичнi iмпровiзацiї приходять послухати пасажири. У тiй музицi — шал, пристрасть, любовне сп’янiння, меланхолiя, душевне сум’яття. Вiстка про обдарованого пiанiста, який з корабля й не сходив на землю, нiде не навчався, поширилися блискавично. Позмагатися у майстерностi приходить відомий чорношкiрий джазмен. Вiн поступився у професiйностi, але передусiм — у людяностi.
По приїздi в Америку пiанiсту пропонують зiйти на землю, облаштуватися й жити тут. А той стоїть помiж суєтного натовпу i питає, мовляв, як ви можете ходити цими однаковим вулицями; як можете покохати одну-єдину жiнку серед багатьох iнших? Пропонований свiт здався повним умовностей, подвiйностi людської природи. Фiльм «Легенда про пiанiста» Джузеппе Торнаторе мене глибоко вразив.
Надаю перевагу стрiчкам змiстовним, iнтелектуальним, психологiчним, життєствердним. Мої син i чоловiк, бува, дивляться фантастику i триллери, я ж переглядаю казки — у них народна мудрiсть. Наприклад, «Варвара краса, руса коса». Люблю також мальованi мультфiльми. Довкола стiльки негативу, звiдкiлясь треба ж брати позитив.
Кiнокомедiї — улюблений кiножанр, особливо за участю Андрiя Миронова. Аще — нiмi стрiчки з Чарлi Чаплiном. Не промовивши анi слова, вiн усе сказав.
Мирослав ГРИНИШИН, театральний режисер:
— Найсильнiше вразив фiльм «10 хвилин пiзнiше: труба». Це сiм новел семи всесвiтньо вiдомих режисерiв Акi Каурiсмякi, Вiма Вендерса, Джима Джармуша, Вернера Герцога та iнших. За такий короткий промiжок часу, десять хвилин, кожен розповiдає про наступнi концептуальнi подiї людського життя: народження, власне, життя, любов i смерть. Новела «12 миль до трону» про те, як чоловiк, отруївшись їжею на фуршетi пiсля бiзнесових переговорiв, iде через пустелю, протяжнiстю з кiлометрiв сто. I здається, що час тягнеться безкiнечно довго. Йому погано, а найближча лiкарня вiдкриється тiльки наступного дня. Вiн вдаряється в iншу машину, i, втрачаючи свiдомiсть, просить жiнку-водiя порятунку. I враз за якусь мить перед очима героя, як на кiноплiвцi, прокручується все життя — його i тiєї випадкової жiнки.
Вранцi наступного дня чоловiк прокидається, бачить її бiля себе i немає що сказати. А вчора… Життя крихке i в будь-яку хвилину може обiрватися. Вiдомий грузинський режисер Роберт Стуруа завжди говорить, що грузинськi актори грають так сильно i правдиво, бо знають, що померти можуть будь-коли. Усвiдомлення власної смертностi та минучостi породжує жагу до життя.
Новела Вернера Герцога «10 рокiв пiзнiше» також запам’яталася.
Хмарочоси. Висотнi. Меншi. Небо. Амазонкою пливе човен. Колись на цiй територiї жило плем’я Уру-еу. Тепер з цього племенi залишилося тiльки двоє людей. Вони ледь пам’ятають, вiд кого захищалися, якi цiнностi сповiдували, ритуали, що ними заманювали звiрiв у пастки на полюваннях…Їхнє вiдтворення пiсень-викликання дощу вже нiкчемне. Але тi двоє — живi свiдки iншого самодостатнього втраченого свiту.
Таку ж картину можна вiдзняти у нас, поїхавши високо в гори до гуцулiв. Кiлька рокiв тому я був у селi, куди треба iти ще сiм кiлометрiв вiд дороги вглиб гiр. Звiдти горяни не спускаються роками.
Якщо говорити про кiно глибше, то фiльми Алехандро Ходоровського мене дуже цiкавлять. У його скандальних картинах «Фандо i Лiз», «Крiт», «Свята гора», «Свята кров» є нагода пiзнати свiт окремого народу, окремої людини. Той свiт може подобатися або нi, навiть здаватися цiлковито абсурдним, але вiн реальний. Зараз режисер планує знати фiльм «Каїнавель» — одне слово. Алехандро Ходоровський зазначає, що тепер час поетичної революцiї, яка може зберегти мистецтво, не давши йому перетворитися на шоу.
P.S. У новій рубриці ми плануємо говорити про улюблені фільми й останні кіновраження з цікавими людьми. І щоб краще дізнатися про їхні смаки, і щоб через фільми, які примушують думати, плакати, реготати — співпереживати, краще зрозуміти самих себе. А ще сподіваємося, що «Домашній кінотеатр» стане хорошим гідом у нашому кіно- та відеопросторі.
