Ця дата залишилася майже зовсім непоміченою і в Києві, й у Львові — місті, де більшу частину земного шляху провів Станіслав Пилипович. Справжній улюбленець богів, він прожив сто років і зберіг до останку здоровий глузд і неповторний гумор. Коли до нього у Львів приїжджали журналісти з усіх усюд, аби напередодні славного ювілею записати спогади людини, яка листувалася із Миколою Лисенком та була знайома з Іваном Франком, він кепкував: «От ви збираєтеся мене віншувати, а що будете робити, як я гепнуся та спаплюжу вам святкові заходи?» Але встиг-таки патріарх української музики зустріти сотий день народження, який 24 січня 1979 року відзначала музична громадськість...
Людкевич працював у всіх академічних жанрах, за винятком балету. І я як людина, яка протягом двадцяти п’яти років роботи в Національній радіокомпанії давала й даю його музику в ефір, можу, поклавши руку на серце, сказати, що не знаю жодного нецікавого, прохідного твору в доробку Станіслава Пилиповича. Хоча, знов- таки, спираючись на свій робочий досвід, мушу зазначити, що в радіо-фонотеці зберігається чимало музичної макулатури, з якої ми за радянських часів по волі чи по неволі зобов’язані були складати концерти, бо живі «класики», члени СКУ, не почувши своїх «шедеврів», скаржилися високому начальству, навіть до ЦК КПУ доходили...
Щодо біографії Станіслава Людкевича — вона варта того, аби її розповісти. Народився він у місті Ярославі (нині Польща). Як усі представники інтелігенції того часу, дістав широку освіту. У 1901 році закінчив філософський факультет Львівського університету (треба було здобути фах, що міг матеріально забезпечити себе), після чого працював у гімназії у Львові, викладаючи українську мову. Але музика, якою він захоплювався з дитинства (першою вчителькою була мати — вона вчилася гри на фортепіано у М.Вербицького) вабила юнака до себе. Перші свої твори — хори, солоспіви, фортепіанні мініатюри — хлопець написав ще в 14 років. Але композиторську освіту доводилося здобувати самотужки, знайомлячись з партитурами класиків, теоретичними посібниками і спираючись на слуховий досвід. З часом Людкевич став брати уроки композиції у М.Солтиса у Львові, в О. Цемлинського у Відні. До того ж, він слухав лекції педагогів польської консерваторії, відвідував музикознавчий факультет Віденського університету. І навіть спеціально виїздив до Мюнхена та Лейпцига, де викладав німецький теоретик Гуго Ріман. Більше того, він встиг написати дисертацію з проблеми програмності в музиці. У 1908 році, після смерті А. Вахнянина, Станіслав Пилипович став директором Музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові. Мобілізований під час Першої світової війни у 1914 році до австрійської армії, Людкевич потрапив у полон і до кінця війни перебував у Перовську (Казахстан), а потім у Ташкенті. Не гаючи часу навіть у такій складній ситуації, він прислухався до місцевого фольклору. Отож не дивно, що в написаних у той час фортепіанних п’єсах поєднуються мотиви українських і середньоазіатських мелодій. Розповідають, що коли восени 1939 року у Львів увійшли радянські війська, Людкевичу сказали: «Професоре, в місті більшовики». «Так, — відповів він, — і на це немає ради». Згадує професор Національної музичної академії, учениця Станіслава Людкевича Тамара Франківна Гнатів:
— Людкевич був винятково порядним і принциповим. Коли після війни відбувалося судилище над ректором Львівської консерваторії, композитором Василем Барвінським, Людкевич, обурений, встав, сказав, що це неподобство, та вийшов із зали. Усі ноти Барвінського тоді було спалено, його вислали в Сибір. Хоча Людкевич потерпав матеріально, як і вся інтелігенція, він із кожної зарплатні висилав у Сибір Барвінському гроші.
А взагалі, мені здається, я знала Станіслава Пилиповича завжди. Це була постать харизматична, оточена ореолом обожнення. Він жив у нашому районі. Його добре знали мої батьки. Коли я навчалася у Львівській музичній десятирічці, він часто приходив спілкуватися з учнями. А вже в консерваторії мені особливо поталанило: я займалася у нього із сольфеджіо, гармонії, поліфонії. Причому ходила не разом з групою, а індивідуально. Він був Учений з великої літери: блискуче робив доповіді на засіданнях і з’їздах Спілки композиторів України. Зараз вийшов двотомник його статей, який у радянські часи (тоді це був однотомник) було знищено. По-перше, тому, що там згадувалися репресовані музиканти. А по-друге, там знайшли щось націоналістичне. Але, може, тому, що йому вже було за сімдесят, педагогіка його втомлювала. Станіслав Пилипович міг спитати мене: «Пані-товаришко, який предмет сьогодні ми з вами будемо вивчати?» Хоча іноді він так запалювався, що міг довго й цікаво розповідати про ті чи інші музичні твори, які знав блискуче. Відзначався як педагог рідкісною доброзичливістю, усім ставив п’ятірки. Якось декан Іларіон Омелянович Греневецький зробив йому зауваження: «Не можна всім ставити п’ятірки». Тоді Людкевич на екзамені частину студентів вислухав, а решті сказав: «Приходьте завтра, сьогодні п’ятірки закінчилися». Але, бувало, ми від нього потерпали. Він був великий знавець народної пісні. Якось на іспиті, коли я вже все відповіла та стояла у дверях, він раптом спитав: «Скажіть, а чи знаєте ви усі варіанти пісні про Самійла Кішку?» Я з переляку втекла. Тоді він став розпитувати всю групу й усіх вигнав, бо ніхто цього не знав. Дуже ревнивим був щодо своїх студентів: все питав, чи ходжу я на лекції до інших професорів. Я мусила брехати й казати, що ні до кого не ходжу.
Станіслав Пилипович залюбки ходив на усі збори студентського наукового товариства. І коли тер собі чоло або смикав величезний бант, який носив на шиї замість краватки, усі знали: твори, які показували студенти-композитори, йому не подобаються. Мирославу Скорику, який навчався у нього з композиції, Людкевич сказав: «Ви дуже талановитий. Але я вашої музики не розумію й займатися з вами не можу». Його знання з мови та літератури були величезні. Професор мав феноменальну пам’ять, він дослівно міг переказати, що говорив, скажімо, Франко про Бортнянського чи когось іншого. Але він був дуже незібраним, забував події сьогодення. І студенти з цього кепкували. Коли я — молодий викладач — вже працювала в Київській консерваторії, приїжджаючи до Львова, частенько зустрічалася із Станіславом Пилиповичем. Він ретельно розпитував мене про Ревуцького і Лятошинського, які тоді ще були живі, про мою дисертацію. А потім питав, чому я так давно не приходила до нього на заняття.
Замолоду він мав надзвичайно красиву зовнішність, у нього всі панянки у Львові були закохані. Був надзвичайно м’якою, субтильною, витонченою людиною. І коли я вперше почула у виконанні оркестру під керуванням Миколи Колесси його кантату-симфонію «Кавказ», масштабний твір, сповнений бунтівного духу, я була вражена, як ця музика не відповідає його постаті.
Серед тих журналістів, хто останніми бачили Станіслава Людкевича, була віддана служителька радіоефіру Альбіна Бутук, яку Національна радіокомпанія України спеціально відрядила до Львова для зустрічі з «живою історією».
— Аби завітати до двоповерхового будиночка на Військовій вулиці, де мешкав Людкевич, я спершу зв’язалася із його відданою дружиною Зиновією Штундер — мовознавцем і упорядником усіх листів і документів, пов’язаних із життям і творчістю Станіслава Пилиповича, — пригадує А.Бутук. Я була вражена шляхетністю людини, яка стояла на порозі сторіччя: він поцілував мені руку, пригостив чим Бог послав і охоче відповів на мої численні запитання, хоча говорити йому було важкувато — дикція була не дуже чітка. Але я таки використала в передачі частівку, яку записав сам Іван Франко, збираючи фольклор, як той казав, у «глибинці». (Вони разом із Людкевичем відвідували гурток, де вивчали народну творчість).
Фольклор — це була провідна тема нашої розмови. Хоч би про що йшлося — він знов повертався до пісні. Відзначав, що наддніпрянський фольклор більш складний і розгалужений, аніж гуцульський. Мені пощастило, що я змогла поспілкуватися з цією людиною.
Що говорити? Нам усім пощастило, що ми жили в один час із Станіславом Людкевичем, що можемо слухати, хоча, на жаль, не часто, його величні хорові твори, витончені камерні мініатюри... Він був одним із останніх могікан, представником мистецької еліти. Не тієї, новітньої, «ситої», яку бачимо з келихами шампанського в модних дорогих журналах. Він був справжнім аристократом духа. Із тієї когорти «громадян світу» залишився, мабуть, лише Микола Колесса — композитор і диригент, справжній живий класик, сторіччя від дня народження якого нещодавно відзначили у Львові. Відзначили так, як належить.
