У Беверлі-хіллз у неділю ввечері пройшла 61-а церемонія присудження престижної кінонагороди в галузі кіно «Золотий глобус». Безперечним фаворитом вечора став фільм новозеландського режисера Пітера Джексона за сагою культового письменника Джона Руела Рональда Толкієна «Володар кілець: Повернення короля». Ця стрічка стала кращим фільмом року, отримала «Золоті глобуси» за кращий саундтрек і кращу пісню в фільмі, виконану популярною співачкою Енні Леннокс. Сам Пітер Джексон визнаний асоціацією іноземних журналістів у Голлівуді кращим режисером. У ході церемонії Пітер Джексон пожартував, що за час роботи над фільмом він і сам перетворився на «хобіта», представника однієї з народностей, яка населяє вигадане Толкієном Середзем’я. Останній частині трилогії за «Володарем кілець» багато критиків пророкують «Оскар», повідомляє NEWSru.com із посиланням на РІА «Новости»
Так уже повелося з давніх- давен — добро на смерть б’ється зі злом, веселощі на всю силу протистоять нудьзі. Так було й буде завжди, так нам заповідали предки. Тому в ім’я добра й справедливості знов і знов, виблискуючи об’єктивами й трусячи бородами, виступають незримі (звідси, з наших широт принаймні) легіони продюсерів і режисерів, щоб здійснити належне.
І всі вони, напевно, таємно заприсягаються, що нудно не буде. Проте досить інакомовності.
Як зауважив професор Толкін у «Хобіті, або Туди й назад», гра в загадки дуже давня, навіть найстрашніші чудовиська поважають її. Зараз ми з вами, любі кіноглядачі, зіграємо в гру на тему:
Хто головне чудовисько в «Поверненні короля»?
Заперечення з боку Голлума: це не загадка, це запитання, моя крас-с-са, але що нам до шипіння зморшкуватої сірої мультяшки?
Отже, хто головне чудовисько в третій частині «Володаря кілець»?
Головний орк з доброякісною пухлиною завбільшки з півголови? Бомбардувальник- назгул? Павучиха? Перегріте око Саурона? Голлум? Не обтяжуйте с-себе міркуваннями.
Свіжий фільм Пітера Джексона — величезний, багатолюдний монстр неймовірною тривалістю 3,5 години. Це 210 хвилин масового фехтування, альпінізму й пишномовних діалогів. Усі основні сюжетні ходи книги втілені з великобюджетною старанністю. Хтось лізе на вулкан, хтось б’ється. Безліч коней, орків, обладунків, холодної зброї, тисячі рожевих, блідо-зелених неголених облич. Загалом, костюмно-історичне кіно в усій красі.
Ось, наприклад, облога Гондора. Наступають закопчені гобліни… але що це до болю знайоме? Напівголі голомозі тролі з хохлами на головах, дерев’яні вежі, гуркіт похідних барабанів… Ба, та це ж «Вогнем і мечем»! Прозоро до непристойності: гондорська армія з її блискучими кольчугами, шкурами і високим штилем — шляхта та й годі, дике військо Сауронове — вилиті козаки з блокбастера Єжи Гофмана. Красою фізіономій орки, на жаль, обділені, однак не зовсім: багато хто з них анфас схожий на легендарного актора Моляра, який переграв у класичному радянському кіно всіх Кощiїв Безсмертних. Орки Джексона, щоправда, не такі смішні.
Ця сага пробуджує багато інших спогадів. Звісно, завдання перед режисером стояло важке: зняти щось відносно нове в жанрі костюмованої легенди. Це можна було б зробити, задіявши дещицю уяви, замістивши канонічні сюжетні ходи авторською візуальною сваволею (що буває, наприклад, у фільмах палкого фантазера Террі Гільяма — достатньо пригадати його екранізацію «Барона Мюнхгаузена»). Але не треба забувати про священного ідола, що змушує тріпотіти, — сценарії, тексти, сюжети. Може відбуватися що завгодно, але героям не можна сказати щось не те або виразно промовчати там, де наказано говорити, не можна зробити фільм коротшим за рахунок скорочення явно зайвих сцен, наприклад, неймовірно розтягнутого, позіхального фіналу. Та і яка, Саруман її візьми, фантазія може бути в такій прагматичній справі, як зйомка фільму для отримання «Оскара»! Та й Джексон — не Гiльям, хоча статуеток отримає несправедливо більше.
Словом, не маючи можливості зняти щось оригінальне, майбутній оскароносець робить те, що зазвичай роблять у таких випадках: ретельно відтворює сюжет, наповнює діалоги пафосом, а кадр — спецефектами. Перше приводить до важкої аморфності — миготіння подій зливається в однорідну масу, цілі групи героїв безслідно зникають, багато епізодів виглядають незавершеними, а фінал — дивися вище. Щодо діалогів, то іноді створюється враження (звичайне для цього фільму), що ти вже це чув і бачив. Монументальний стиль, знайомий з передовиць «Правди» і романів про Другу світову і Громадянську, заволодів вустами героїв. Третє — спецефекти — зроблено якісно, нічого не скажеш. Але будь-які віртуальні хитрощі — лише упаковка, оболонка, під якою бажано знайти щось істотне, наприклад, характери героїв. Характерів немає. Непоганим, взагалі, акторам грати нема чого — ролі, схоже, обмежилися завченими фразами про обов’язок, обов’язок і ще раз обов’язок, проникливими поглядами, гліцериновими сльозами та бутафорськими поєдинками. До речі, згадане фронтове мистецтво також має місце: раз у раз у мізансценах, промовах, атаках проглядають рішення, знайомі iз старого доброго воєнного кіно з «Чапаєвим» і «Вони билися за Батьківщину» включно.
Звісно, гріх говорити про свідоме цитування. Просто, хоч-не-хоч, за повної відсутності авторських, нестандартних рішень опорою слугує милиця будь-якого посереднього кіно: штамп. Масштаб, тривалість і вкладені гроші тут не допомогають: усього лише штампів більше. Тому «Повернення короля» й здається таким Големом, склеєним з частин чужих кінематографічних тіл, величезним і неповоротким, втомлюючим і втомленим від самого себе. Орки, люди, ельфи, хобіти, тролі, слони, назгули ведуть з ним нерівну боротьбу всі 3,5 години. Але навіть сил Чорного Володаря разом з магією Гендальфа недостатньо, щоб перемогти в цій, iз самого початку нерівній, битві.
Казка зазнала краху — вкотре.
