Лише вчора в Музеї Михайла Грушевського в Києві завершило свою роботу досить солідне за складом учасників і репрезентованих ними наукових центрів України та світу наукове зібрання істориків, політологів, культурологів, присвячене обговоренню складних проблем історії українсько- російських взаємин, сфокусованих навколо переяславських подій 1654 р. Упродовж двох днів провідні вітчизняні та зарубіжні вчені з Польщі, Росії, Канади, США і навіть такої доволі екзотичної для сучасної україніки країни як Японія, намагалися деміфологізувати переяславську проблематику. З’ясувати, врешті-решт, що ж сталося короткого січневого дня 1654 р. в одному з полкових міст Гетьманату? Як сторони дійшли до широковідомої умови, котрій судилося таке довготривале життя як збудника інтересу не лише — і можливо не стільки — вчених-істориків, скільки політиків чи ідеологів?
Попри зірковість складу учасників цього наукового зібрання, воно, варто сказати, не стало унікальним явищем українського наукового життя. Адже перед тим, у грудні 2003 р., в стінах Інституту історії України НАН України відбувся не менш представницький і змістовний «круглий стіл», присвячений обговоренню проблем історії та історіографії переяславської проблематики. А, крім того, серія наукових конференцій і засідань «круглих столів» з цього ж приводу пройшла по цілому ряду науково-освітніх центрів України — Кам’янець-Подільському, Житомирі, Донецьку, Харкові, Переяслав- Хмельницькому, Миколаєві тощо.
Доречно також буде пригадати й те, що минулий рік позначився публікацією цілого ряду книжок, присвячених висвітленню історії українсько-російських взаємин взагалі чи переяславським сюжетам зокрема. Всього було видруковано близько десяти таких праць наукового та науково-популярного змісту. І вельми відрадно, що серед останніх найбільш солідно виглядає праця, підготовлена співробітниками та авторами газети «День», — уже добре відома в Україні книжка «Дві Русі».
Наскільки стало відомо автору, міжнародна наукова конференція у Кловському палаці також не завершить череду заходів, присвячених з’ясуванню характеру українсько-російських вiдносин у добу Богдана Хмельницького та його найближчих наступників, і вже на початку лютого в Переяславі- Хмельницькому відбудеться чергова зустріч українських і російських істориків з цього приводу. А там, хто знає, чи вичерпається на цьому творчий запал переяславознавців...
Які ж можна зробити, поки що попередні, висновки із спостереження за підготовкою до зустрічі 350-літнього ювілею події, котрій волею долі так чи інакше судилося стати поворотною віхою не лише в історії України та Росії, а й Польщі, Криму та й до певної міри всієї Центрально-Східної Європи?
Найперше, на що звертаєш увагу, так це на той факт, що така неймовірна суспільна актуалізація наукової проблеми та прагнення віднаходження нових підходів до її вирішення зачепила лише українське суспільство. У Російській Федерації панує в цьому сенсі повний штиль. Складається враження, що ту частину російської наукової та політичної еліти, яка так чи інакше виявилася інтегрованою в обговорення цієї історичної проблематики (котра, втім, вже давно перестала бути суто науковою), найбільше влаштовує збереження статус-кво в її оціночних характеристиках. А наближення 350-літнього ювілею події прагматично використовується лише як привід зайвий раз нагадати про «єдино вірний» шлях політичного розвитку України. Шлях, освячений «всенародним волевиявленням» у Переяславі року 1654.
Зрозуміло, що найбільш придатним для провадження такої риторики терміном і надалі залишається дефініція «возз’єднання». І якщо в працях українських учених цей термін втрачає свою значимість уже з кінця 80- х років ХХ ст., а декілька років по тому зникає й зі сторінок шкільних підручників, то в Російській Федерації спостерігається принципово інша картина. «Возз’єднання» й надалі залишається безперечним хітом шкільних підручників і посібників, затверджених російською владою для застосування в навчальному процесі. Не втратив він своєї привабливості та «новизни» у сприйнятті багатьох авторів вузівської навчальної й методичної літератури. А якщо зауважити той факт, що більшість історичних знань людина, котра не є фахівцем-істориком, засвоює за шкільною та студентською лавою, перспектива розуміння нашими сусідами росіянами витоків «українського сепаратизму» виглядає не вельми привабливою...
Стосовно ж «новизни» застосування терміну «возз’єднання», то тут у працях російських істориків навіть спостерігається певний методологічний поступ. Зокрема, добре знаний колегами в Україні, загалом ліберально налаштований, московський історик Лев Заборовський навіть спробував теоретично обґрунтувати доцільність збереження звичної для радянських часів дефініції «возз’єднання», твердячи, що коли не сам термін, то принаймні відповідний ідейний зміст або його певні елементи можна простежити у висловлюваннях жителiв козацької України.
Позиція ж українських істориків, як уже зазначалося вище, вирізняється помітним прагненням переглянути історичні концепції оцінки переяславських подій 1654 р., накинутих ученим в умовах політичного та ідеологічного тиску. Зокрема, вчені одностайні в неприйнятті терміну «возз’єднання», що абсолютно дисонує з історичними реаліями доби. Адже для того, щоб возз’єднатись, потрібно було роз’єднатись. А населення України-Русі, що в сучасних подіям джерелах іменується «русинами» або «руськими», ніколи не входило до складу Русі Московської, заселеної — знову ж таки за буквою тогочасних європейських хронік — «московітами».
Однозначно й доволі аргументовано заперечується й постулат щодо прагнення гетьмана Богдана Хмельницького вже із самого початку повстання проти Польщі прийняти зверхність московського царя, ідея котрої виникла значно пізніше і була продиктована нагальними потребами української політики.
Серйозній критиці піддається теза про нібито наявність стійких і доволі регулярних зв’язків між Україною- Руссю та Руссю Московською напередодні вибуху Визвольної війни в Україні. Стосовно ж прагнення козацтва перейти на службу до московського царя, декларованого впродовж першої половини XVII століття, то існує не менше свідчень участі українських козаків і в подіях принципово іншого звучання — війнах проти Москви.
Українські вчені акцентують також увагу на договірному характері акту 1654 р. Адже після проголошення в січні 1654 р. в Переяславі намірів українського уряду прийняти протекцію царя Олексія Михайловича, у березні того ж року в Москві пройшли переговори сторін щодо обопільних умов цього військово-політичного союзу, що завершилися укладенням так званих «Березневих статей». За ними Україна погоджувалася на номінальне визнання протекції царя, зобов’язувалася дотримуватися певних обмежень у сфері зовнішньої політики та передати під контроль царської адміністрації фінансову сферу, але взамін отримувала гарантії непорушності свого внутрішнього укладу, прав власності, соціального порядку, права на зовнішньополітичну репрезентацію тощо. Крім того, російська влада брала на себе зобов’язання щодо надання Гетьманату військово-політичної допомоги у виборюванні незалежності від влади польського короля.
Визнання договірного характеру українсько-російського союзу 1654 р. руйнує чимало звичних стереотипів у оцінці подій. Найперше, що тут ставиться під сумнів, так це символічний образ Богдана Хмельницького як «воссоединителя», котрий на противагу гетьманам І.Мазепі та І.Виговському нібито душею і тілом безкорисно був відданий ідеї українсько-російської дружби, яку він так бережно плекав напередодні та після Переяслава. Насправді ж гетьман розгляд союз з царем як ще один спосіб ведення боротьби за визволення козацької України з-під влади Речі Посполитої. Коли ж цей спосіб демонстрував свою неефективність — на порядку денному української зовнішньої політики з’являлися інші комбінації. І, варто зазначити, нерідко вони не вписувалися в концепції російської зовнішньої політики. Чого лише вартий приклад першої половини 1657 р., коли Хмельницький, начебто вірний васал царя, відправляє 10-тисячний корпус відбірного козацького війська на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем на допомогу шведському королю Карлу Х Густаву, котрий на той час перебуває в стані війни з... московським царем!
Про що ж українські історики, а відтак і громадськість, поки що воліють радше не говорити, так це про те, що, як би нам того не хотілося нині, договір України з царем 1654 р. об’єктивно не міг бути рівноправним. Гетьманат просив допомоги в Москви і за задоволення цього прохання потрібно було платити. Як виявилося вже згодом — плата була досить великою...
Вочевидь, далеко не всі в Україні готові визнати й той факт, що визначний дипломат і державотворець Б.Хмельницький, прагнучи втягнути Москву у війну з Річчю Посполитою, був надто щедрий у своїх обіцянках і посулах російській стороні, що врешті мало доволі негативні наслідки для всієї України. До речі, обґрунтування теорії єдності України-Русі та Московської держави, яка згодом стала інтегральною складовою сумнозвісної концепції возз’єднання, вперше знаходимо у словах українського гетьмана на переговорах з царським послом Григорієм Унковським навесні 1649 р.: «А мы царского величества милость ищем и желаем потому, что от Владимераго святаго крещения одна наша благочестивая християнская вера с Московским государством и имели едину власть».
Зрозуміло, що Хмельницький, заохочуючи Москву до допомоги, прагнув зробити якнайліпше. А вийшло...
Крім того, говорячи про поступовий занепад і втрату української державності під берлом царя, не варто, вочевидь, ігнорувати той факт, що, як би там не було, але на Лівобережжі, яке належало до сфери контролю Російської держави, українська державність у формі автономного Гетьманату збереглася аж до другої половини XVII ст. На Правобережжі, що було повернуто під зверхність польського короля, остаточно козацький устрій влада знищила вже на початку XVIII ст.
Отож, деміфологізація переяславських сюжетів 1654 р. потрібна. Але руйнуючі старі міфи, не варто продукувати їх дзеркальні відображення. Без тиску політиків та без тиску міркувань політичної доцільності історики зможуть справитися з цим завданням вповні. Але самоочевидно, що нині підбивати підсумки щодо ефективності чи, навпаки, неефективності переяславських конструкцій 1654 р. поки що зарано. Час покаже — яким було наше минуле...
