У своїх роздумах у «Дні» №219 від 3.12.2003 р. «Як відповісти на виклик трьох імперій?» директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов ставить питання співвідношення суверенітету націй- держав і сучасних тенденцій до глобалізації політичних і економічних процесів. Що ж, можна сказати, що це «вічні питання» всієї відомої нам світової історії. Досить згадати лише імперії Олександра Македонського, Римську чи Візантійську. І де ж вони тепер? Чи ж не така доля чекає США чи сучасну Росію, якщо вони й надалі ігноруватимуть волю інших народів самостійно влаштовувати своє життя, намагатимуться диктувати своє бачення суспільного устрою всьому світові?
У жовтні 2002 року я був на святкуванні 60-річчя УПА. Так от, там, напевне, за аналогією з відомим ленінським гаслом «Комунізм — це молодість світу», було висунуто щось подібне із заміною комунізму на націоналізм: «Націоналізм — це молодість світу». Якщо відкинути зайву патетику, то його можна перефразувати на «Націоналізм — це майбутнє світу», тобто справді активними гравцями в нових глобальних процесах будуть цілком суверенні національні держави. І ті ж баски в Іспанії чи чеченці, чи гагаузи мають не менше право на свою національну державу, як її мають кіпрські греки, чи народ Східного Тимору, чи жителі численних карибських островів — колишніх колоній Британії, Франції, Нідерландів. Навіть лояльний до Москви новий керівник Чечні А. Кадиров висловив стурбованість новою централізаторською політикою Росії. До речі, в цьому Володимир Путін повторює Йосипа Сталіна навіть у деталях. Так, він виніс на загальне голосування жителів усієї Пермської області питання про ліквідацію Комі-Пермяцького автономного округу, де титульний народ — єдиний в усіх автономних округах — перебуває в більшості. Результат неважко передбачити.
Тому я цілком підтримую авторів політологічного дослідження «Імперія» — М. Хардта та А. Негрі в тому, що глобалізація не означає зникнення національної суверенності взагалі. Підтвердженням цього є й маневри національних урядів європейських держав навколо утворення Європейського Союзу. Бо якщо «імперіалістична» (за термінологією В. Карасьова) політика означає підкорення одного народу іншому, спираючись найперше на грубу військову силу (чи ж не це ми спостерігаємо зараз у Чечні чи Придністров’ї?), то нова — «імперська» — опирається насамперед на гроші, що, однак, не виключає й «силових» прийомів (в Афганістані чи в Іраку).
У якому ж напрямку потрібно геополітично «перезавантажувати» Україну? Чи варто й надалі балансувати між трьома імперськими системами сучасності — США, ЄС та Росією?
Виступаючи на зустрічі зі своїми київськими однодумцями, тоді ще претендент, а зараз — президент Грузії Михаїл Саакашвілі назвав Україну майбутнім геополітичним лідером не тільки на пострадянському, а й на всьому просторі Південно- Східної Європи та Близького Сходу. А для цього Україні не треба рефлексувати з приводу Тузли чи інших нестандартних зовнішньополітичних ініціатив Росії, а самій грати на випередження, зокрема й у тому ж Кавказькому регіоні. Порада пана Карасьова «не балансувати», а «проникати» до всіх великих міждержавних утворень дуже нагадує відому українську приказку про ласкаве теля, яке двох маток ссе. Чи ж варто після цього сподіватися, що нас хтось поважатиме як державу? Згадайте, як маленька Північна Корея гідно протистоїть глобальній імперії США, шантажуючи її створенням власної атомної бомби.
Присутність українців у складі союзних військ в охопленому партизанською війною Іраку успіхом не вважаю. Інша справа — Північна Африка: Лівія та Алжир, де вдалося домовитися про багатомільярдні контракти з розробки нафтових родовищ. Правда, я не уявляю, як тамтешня нафта потече до України, адже Туреччина установила квоту на проходження танкерів через свої протоки.
Звичайно, як казав Талейран, політика — це мистецтво співпрацювати з необхідністю. А як ми виконуємо цей політичний заповіт, зокрема в Придністров’ї, де тліє ледь погашений конфлікт з центральним урядом Молдови? Як узагалі керівники України реагують на існування в себе під боком самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки? Чи ж мають якийсь план щодо подальших подій в цьому регіоні? Не чути конструктивних пропозицій і з боку опозиції, зокрема з «Нашої України». А варто б їх мати. Вважаю, що ця проблема є проблемою тільки двох держав — України та Молдови. І вплутування сюди третьої сторони, Росії, свідчить, що вища влада України ніяк не позбудеться «комплексу національної меншовартості». Проблему Придністров’я можна й треба вирішувати за столом переговорів. Але тільки двох держав. А для цього необхідно спочатку вивести звідти рештки російської 14-ї армії.
