Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
— Почну з особистого життя. Півроку я мав всілякі проблеми, а потім у наукових справах їздив по світу. Був у Польщі, Італії, США, Канаді, Німеччині. I де б не був, усюди (у тому чи іншому контексті) поставало запитання: «Україна — не Росія?» Це невипадково, оскільки на Заході у політикумі і в академічних колах побутує переконання в тому, що в Україні істеблішмент (починаючи від Кравчука), формуючи (про)українські історико-політичні міфи, прагне підвести «національну» базу сам під себе, додати легітимності собі, ніби «українізувати» своє зовсім не (про)українське мислення.
Я дуже втішений, що у 2003 році ми з колегами спробували спростувати такі оцінки, підготувавши шеститомне видання «Політична історія України. ХХ століття». І хоча не всі інтелектуальні «сегменти» цієї дослідницької «споруди» є рівноцінними, вдалося, гадаю, показати, що українська політична думка і державницька ідея — не міф сучасних політико- фінансових нуворишів з України. На це до певної міри працює і науково-документальне видання «Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду...» Спогади, щоденники, документи, матеріали», в яке я з колегами вклав чимало праці і яке вийшло друком у 2003 році.
Це — хороші події. Тепер — про неприємне. Ми (і народ, і керівники) насамперед повинні подивитись самі на себе, ким ми насправді є. Фундаментальний висновок невтішний. Полягає він у тому, що за роки незалежності (і у минулому році) Україні не вдалося стати елементарно порядною країною. Не лише для світу, а насамперед для самої себе, що найбільш важливо. І тут, на жаль, багато ілюстрацій. Найсерйозніше для мене — невирішеність соціальних питань, (успішні) спроби маніпулювання суспільною свідомістю і масовий відплив людей з України за кордон, де вони переважно є «ніким», а стати «всім» шансів дуже мало.
Нарешті про світ. Приємно те, що він все ще існує, що він різноманітний і що він нестримно розвивається. Найнеприємніше для мене у 2003 році полягало в тому, що під різними гаслами і з різними мотивами продовжувалась ескалація насильства у світі. Втім, залишаюсь оптимістом і сподіваюсь, що протигаз (на відміну від жарту одного автора) не стане обличчям епохи.
За яких умов наступний рік може стати успішним для країни? Мій рецепт дуже простий. По-перше, необхідно припинити красти і не робити вигляд, що про це у світі ніхто не знає. Побачите, як відразу зміниться ставлення світу до нас і «підуть» всілякі (а не лише «євроінтеграційні») процеси.
По-друге, слід залишити спроби сподобатись всім відразу. Недаремно мовиться: «Якщо намагаєшся догодити всім, обов’язково знайдеться той, кому це не сподобається». Згадайте хоча б Тузлу або те, що говорилося про Україну і українців під час виборів до російської Думи.
Тепер — про інші вибори. Президентські. Хтось цього року сказав, що доля майбутнього українського президента не може бути вирішена без Росії. Переконаний, що майбутнього президента слід обирати нам самим. А якщо нам когось «оберуть» і суспільство цьому не протистоятиме, то так нам і треба.
Мій новорічний тост — «Ну, за розум!»
Євген ЯКУНОВ, перший заступник головного редактора газети «Київські Відомості»:
— Найгіршою подією року я б назвав війну в Іраку, тому що під час цієї війни мораль і гуманізм опустилися до мінімального рівня. Таке враження, що у світі можна добиватися будь-яких проголошених цілей будь-якими методами. Це погано. У професійному плані минулий рік був негативним з погляду ухвалення різних нормативних актів, що обмежують дії журналістів і згортають свободу слова. Наприклад, у пункті 227 Цивільного кодексу України негативна інформація, поширена про людину, називається неправдивою. Як журналіст наслідки прийняття подібних норм я, звісно, відчуваю. Зміни в Конституції також мають бути грамотними: Президент повинен обиратися всенародно, його повноваження мають бути різко обмежені й передані на користь прем’єр-міністра. Якщо вибори проходитимуть за пропорційною системою, коли буде ухвалено відповідний закон, то, гадаю, це буде позитивний факт у політичному житті нашої країни. Щодо позитивних фактів (точніше спостережень) у соціальному житті українців, то помітив, що люди все-таки стали жити краще. Незважаючи на безліч проблем, зросла кількість супермаркетів, набагато більше стало й клієнтів. Цей чинник свідчить про те, що все-таки наше життя зрушило з місця і є привід йти далі. Цього року мені так само доводилося немало спілкуватися зі студентами. І я чітко зрозумів, що, незважаючи на те, що говорять про аморальність, надмірну меркантильність нашої молоді, насправді молоде покоління — дуже хороше й у професійному плані йде набагато далі за нас. Тому що знає багато мов, прагне якнайкраще опанувати свої професії, суспільні знання та свою філософію. Насправді у молодих людей (принаймні, у тих, з якими мені доводилося спілкуватися) досить висока мораль і міцні погляди. Це дуже приємно.
Валерій ЦИБУХ, голова Державної туристичної адміністрації:
— Якщо говорити про сферу, яку я представляю, рік, що минає, можна вважати сприятливим. Головна добра новина особисто для мене та, що все більша кількість українців визнає, що розвиток туризму в Україні перспективний, оскільки це впливатиме на рівень добробуту. Оцінило потенціал сфери і керівництво держави: прийняття у першому читанні закону про туризм, скасування згубного для галузі готельного збору, зниження кредитної ставки для тих, хто хоче будувати садибу для зеленого туризму тощо — тому підтвердження. Приємно усвідомлювати, що прийняття таких важливих рішень не в останню чергу заслуга моєї команди. Що стосується країни взагалі — мені здається, в України поступово виходить пiднiматися до рівня цивілізованих держав: нинішнього року було прийнято чимало рішень, що цьому сприяли. У результаті ми змогли певною мірою налагодити вельми зіпсовані взаємовідносини і з північним сусідом, і з заокеанськими партнерами. Головною світовою новиною для мене стало те, що за темпами росту туристична галузь випередила таких «китів», як нафто- і газопереробна сфери, автомобілебудування. А Всесвітня туристична організація отримала статус підрозділу ООН, що знову ж таки говорить про перспективність і необхідність віддавати пріоритет туризму.
Така риса національної вдачі, як толерантність давно уже приписується українцям. Тільки враховуючи думки сторін і знаходячи у результаті компроміс, ми зможемо досягнути покращань. Протистояння принципів — головна помилка минулих років, яка постійно заважає країні розвиватися у тому темпі, в якому Україна могла б. Звідси — і наша «неспішність» у поліпшенні свого іміджу. Якщо говорити про майбутні пріоритети, моя думка категорична: Україна приречена на інтеграцію в Європу. Географічне положення країни, той факт, що з дев’яти головних європейських коридорів три проходять через територію нашої держави — нехай і не головний фактор, але натяк вельми красномовний. Головне, щоб згадувана розрізненість нашим спрямуванням перестала заважати...
Всіляких благ, здоров’я і гарного снігу!
