Коли кажуть, що справжній масштаб особистості Гейдара Алієва стане зрозумілим тільки після його смерті, мають на увазі те, що вдалося померлому азербайджанському лідеру зробити для своєї країни. Але насправді масштаб особистості Алієва буде перевірений тим, наскільки довговічною та ефективною виявиться створена ним в Азербайджані система за його відсутності. І наскільки ця система виявиться здатною до реформування.
У Баку люблять порівнювати Алієва з генералом Мустафою Кемалем Ататюрком. Але навряд чи фігура творця сучасної Туреччини була б такою привабливою, якби створена ним з такими труднощами держава розсипалася б наступного дня — або через кілька років — після смерті популярного лідера. Або занурилася в хаос радикалізму, забувши про проведені реформи. Масштаб Ататюрка зрозумілий тільки сьогодні — у середньовічній феодальній країні йому вдалося створити сучасну (принаймні для Сходу) політичну систему, яку не вдалося зламати ані військовими переворотами, ані опозиційними перемогами. Але ця система базується не на клановій солідарності, не на бажанні правлячого класу вижити, а на угоді еліти та народу, забезпечуваній мовчазною присутністю армії. Нічого цього в Азербайджані і близько немає. Головною фігурою, що забезпечувала життєздатність системи, був сам Алієв — живий гравець Закавказзя.
Ця гра не завжди була вдалою. Передусім тому, що Гейдар Алієвич пройшов школу радянської політики — школу, яка в умовах кавказьких республік була все ж таки школою феодального управління та васалітету — від того, що імператор називався генеральним секретарем і сидів у Москві, небагато змінилося. Так, Алієв вже тоді був масштабною фігурою. Але грав за радянськими правилами, спираючись передусім на нахічеванський клан, на земляків і друзів. Ця система не давала збоїв, поки він був у Баку і продовжувала працювати, коли він переїхав до Москви, став членом політбюро і першим заступником голови ради міністрів СРСР. Але щойно Горбачов позбувся Алієва, місце нахічеванців у керівництві Азербайджанської РСР негайно зайняли інші клани, які обійшов Алієв. Невипадково перший секретар ЦК республіканської компартії того періоду і перший президент незалежного Азербайджану Аяз Муталібов досі живе у Москві та вважається особистим недругом померлого президента. Атака на нахічеванців була такою серйозною і успішною, що Алієву довелося повертатися не до Баку, а до Нахічевані. Тогочасна його політична роль є незавидною для лідера такого масштабу — керівник автономії-заповідника, що протистоїть націонал-демократам, які захопили владу, такий собі азербайджанський Аслан Абашидзе. Стати Алієвим пенсіонеру, який повернувся на Батьківщину, допомогла Росія, яка відчайдушно намагалася повалити режим лідера Народного фронту Абульфаза Ельчибея і встановити контроль над азербайджанською нафтою. Алієв з’явився у Баку як компромісна фігура. Він так або інакше влаштовував націонал-демократів, які втрачали владу, оскільки дав їм можливість фізично вціліти й оскільки вони розуміли: колишній перший секретар не віддасть Азербайджан Росії, а візьме його собі. До того ж президент Ельчибей також був Алієвим із Нахічевані — в тій ситуації це багато важило… Ну а полковнику Сурету Гусейнову, який очолив заколот — такому собі азербайджанському Саакашвілі, тільки не із Заходу, а зі Сходу — Алієв був зручний тим, що надавав легітимності його перевороту. Адже Алієв ставав главою держави абсолютно легітимно — як глава парламенту Нахічевані він був віце-спікером азербайджанського парламенту, а після відставок президента і спікера влада перейшла до нього автоматично. Із рук Алієва Гусейнов отримав пост прем’єра і мрію стати наступником старіючого президента. Коли зрозумів, що чекати відходу Алієва доведеться довго, задумав новий переворот — і вже назавжди опинився в азербайджанській в’язниці. Алієв справді взяв Азербайджан собі — було б дивно, щоб він ділив його з авантюристами… Але крім Гусейнова старіючий лев розполохав всю народжувану еліту нової держави. У результаті поруч із ним не залишилося практично нікого з тих, кому б він справді міг довіритися, на кого міг би розраховувати, кому міг би доручити безпеку близьких. Ільхам Алієв — не наступник, а відсутність наступника: син партійного лідера, який виріс у тепличних умовах, навряд чи може бути таким непохитним бійцем, як його батько, який пробивався нагору з низів. Та що там говорити, різниця між батьком і сином надто очевидна, пригадайте молодого Алієва радянських часів — його погляд, його ходу, його артистизм і його вміння мімікрувати — і порівняйте з сином, який зараз приблизно у тому ж самому віці. Ця поважна, сита, розпещена людина повинна забезпечити стабільність системи, що створювалася двічі — і щоразу неймовірними зусиллями, без компромісів з опонентами і без вирішення фундаментальних проблем, таких, наприклад, як проблема Карабаху.
За Гейдаром Алієвим можна сумувати хоча б тому, що йому вдавалося підтримувати стабільність цієї системи самим фактом своєї присутності на цьому світі. Я б не сказав, що його любили — швидше звикли. Я б не сказав, що його боялися — боялися системи. Я б сказав — усвідомлювали його масштаб, масштаб керівника великої країни, який опинився в маленькій. З такими людьми не сперечаються, а якщо сперечаються — то програють. Натомість їхнього відходу чекають, сподіваючись, що наступники виявляться слабкішими…
Гейдар Алієв залишив своїй дитині Азербайджан невирішених проблем і пам’ять про себе, як про найсильнішого азербайджанця останніх десятиріч. Але в чому ж полягатиме його легенда? А в тому, що Алієв має стати або азербайджанським Ататюрком, або азербайджанським маршалом Тіто. Якщо країна вистоїть, не зануриться в хаос, модернізується і зміниться, її Ататюрком вважатимуть саме його — Гейдара Алієва. Але якщо хаос все ж таки настане, тоді у свідомості пересічного азербайджанця слова «Алієв» і «стабільність» будуть синонімами — просто тому, що іншої стабільності ці люди не знатимуть. Отже, вдячна історична пам’ять Алієву забезпечена. Так у колишній Югославії старші люди згадують про маршала Тіто. І навряд чи будь-хто із них замислюється, що саме імпозантний маршал — великий політик у маленькій країні — заклав основи грядущих випробувань. Вони пам’ятають, що жили добре, спокійно і могли пишатися своїм президентом. Для легенди цього достатньо. Гейдар Алієв може бути саме такою легендою.
ДО РЕЧI
Президент України Леонід Кучма переконаний, що його азербайджанський колега Ільхам Алієв продовжить політику свого батька, в якій окреме місце буде відведено Україні. Про це Л. Кучма сказав в інтерв’ю журналістам учора в Баку, де він був на похоронах екс-президента Азербайджану Гейдара Алієва. «Я переконаний, що нинішній президент Азербайджану Ільхам Алієв буде гідно проводити політику свого батька — попереднього президента Азербайджану. Ну, а що в цій політиці буде окреме місце для України, в цьому також немає сумніву», — сказав Президент Л. Кучма. «Азербайджан завжди відгукувався, коли Україні потрібно було з паливом допомогти, та й у всьому іншому, і в особистому плані ми були друзями. А друзів завжди важко втрачати», — відзначив Л. Кучма.
