До своєї мети їм довелося йти понад десять років. У червні наступного року три балтійські країни — Литва, Латвія та Естонія — стануть повноправними членами НАТО. Три пострадянські держави мусили подолати немало перешкод, перш ніж дійти до омріяного фінішу. Балтійські дипломати згадують, що спочатку рішення урядів трьох країн дещо спантеличило представників Альянсу. На той час ще не всі могли уявити, що держави колишнього Радянського Союзу можуть увійти до нібито ворожого блоку. Навіть у Брюсселі далеко не всі уявляли, як відреагує на волю колишніх своїх сателітів Москва. Кремлівська реакція була доволі жорсткою — накреслення «червоних ліній», суперечки російських керівників із західними, нарікання в бік балтійців... Витримали. Дійшли. З новими балтійськими реаліями змирилася й Москва, «переорієнтувавши», схоже, значну частку своєї зовнішньополітичної енергії на інші держави колишнього Союзу.
КРАЇНИ БЕЗ КОМПЛЕКСІВ
«За всю історію ми не відчували себе так безпечно, як зараз. НАТО залишається поки що найбільш ефективною організацією у сфері безпеки. Не знаю іншого об’єднання, яке могло б так само захистити своїх членів», — упевнений директор відділу політики та безпеки МЗС Литви Кестутіс Янкаустас. Більшість балтійців у цьому переконувати не доводилося — дуже свіжою в багатьох була пам’ять про радянські танки та кровопролиття. Тому, як тільки росіяни вивели свої війська з балтійського регіону (в 1994-му році), Вільнюс, Рига й Таллінн звернулися до НАТО з проханням про вступ. Дипломати в Литві згадують, що з того моменту пройшло чимало часу — доводилося пережити й немало розчарувань. Багато сподівань, приміром, балтійці покладали на саміт НАТО в Мадриді 1997 року: вірили, що їх буде запрошено до членства разом із Чехією, Польщею та Угорщиною. Цього не сталося, однак опускати руки балтійці також не стали. Навпаки, розповідають, що розпочалася ще активніша робота. Не менше переживань у балтійців викликали зовнішні чинники, які могли перешкодити інтеграції держав у НАТО незалежно від їхніх досягнень чи прорахунків. Балтійці з нетерпінням очікували, якою стане євроатлантична політика адміністрації США з приходом до влади Джорджа Буша в 2000- му. Боялися, що новий президент може не так прихильно поставитися до розширення Альянсу, як попередник Білл Клінтон. Між тим прихід нової адміністрації жодним чином не став на заваді процесу, який вже набрав на той час інтенсивних рис.
Держави, які претендували на членство в НАТО, водночас почали вибудовувати свою лінію «боротьби» за місце під парасолькою Альянсу. Аби узгоджувати всі свої дії на інтеграційному шляху, дев’ять держав колишнього соцтабору вирішили в 2000 році створити спеціальне об’єднання, яке згодом почали називати Вільнюська група (через рік після заснування до неї приєдналася ще й Хорватія). Литовські чиновники впевнені, що подібна координація зусиль неабияк допомогла в зближенні з НАТО. У Вільнюсі згадують, що сподівалися на прийом до Альянсу хоча б 2-3 країн, проте аж ніяк не семи. На цьому балтійці не збираються ставити крапку, оскільки для них тепер одне з першочергових завдань — «підтягнути» до НАТО ще три держави, які залишилися за бортом масштабного розширення (Албанія, Македонія, Хорватія). Кестутіс Янкаустас також стверджує, що Литва в майбутньому «зможе більше енергії витрачати на країни, які йдуть подібним шляхом» — зокрема, литовці обіцяють сприяти Україні й Грузії.
Для багатьох може видатися парадоксом, однак маленьким балтійським державам (кількість населення Естонії, приміром, становить 1,3 млн.) вдалося досягнути тих вершин, яким можуть позаздрити держави і з більшими просторами. «Так, Литва маленька, але в мене немає комплексів. Це один голос у світі. Ми можемо знайти нішу, в якій будемо корисними іншим», — упевнений керівник відділення євроатлантичної інтеграції МЗС Литви Йонас Грінявічус. Стосовно того, що кожна з держав, навіть дуже маленьких, — це один голос, сумнівів не виникає. Американці, наприклад, з великим нетерпінням очікували на заяву Вільнюської групи на початку цього року, в якій висловлювалася підтримка боротьби проти Саддама Хусейна. Після вступу в НАТО голос балтійців стане ще вагомішим (із ним, зокрема, доведеться рахуватися й Україні, оскільки рішення щодо прийняття нових членів в Альянсі приймають консенсусом). При цьому балтійці переконують, що жодним чином не хотіли б «паразитувати» на натівському організмі, а тому прагнуть виступати не лише «підзахисними» Альянсу, але й самі намагаються зробити свій внесок у світову безпеку. Хоч і нечисленні (інколи вони не перевищують ста вояків), підрозділи литовських, латвійських та естонських збройних сил беруть участь у миротворчих операціях на Балканах, в Афганістані, Іраку. «Якщо дивитися на перспективу, то це вклад у нашу ж безпеку», — впевнений директор департаменту безпеки МЗС Латвії Ілгварс Клава.
Великі амбіції малих держав зрештою виправдалися. «Дехто каже, що через підтримку західних держав нам було простіше просуватися на шляху інтеграції в ЄС та НАТО. Однак це неправда, оскільки ми мусили спочатку пояснити свої прагнення Заходу», — наголошує заступник державного секретаря міністерства закордонних справ Естонії Тііна Інтельман. Представник Генштабу Латвії Карліс Креслиньш згадує, що балтійським державам довелося з нуля розбудовувати власні збройні сили після виведення радянських військ. Сьогодні, за його словами, балтійські військовослужбовці можуть себе на рівних почувати з представниками армій держав НАТО, оскільки підготовлені не гірше. Весь офіцерський склад країн Балтії володіє англійською мовою, більша частина військових проходить службу на контрактній основі. У Латвії, до того ж, кожен другий офіцер має по дві освіти.
«КАРДІОГРАМА» ГРОМАДСЬКОЇ ПІДТРИМКИ
На шляху до НАТО, втім, далеко не все залежить лише від належної роботи керівництва держави, оскільки в Альянсі велику увагу приділяють ще й громадській підтримці. «Держава без виконання домашньої роботи, без відповідних реформ — потьомкінське село. Без підтримки населення будь-яка робота уряду — сізіфова», — вважає керівник відділення євроатлантичної інтеграції МЗС Литви Йонас Грінявічус. Пояснювати доцільність вступу в НАТО населенню балтійським урядам вдавалося з нерівномірним успіхом. Хоч у цих державах рівень євроатлантичної підтримки ніколи не був настільки низьким, як в Україні (приблизно 30%), проте він не завжди зберігав і свою нині тверду 70-відсоткову позицію. Литва, наприклад, пережила щонайменше два критичні періоди у своїй історії зближення з НАТО, коли громадськість не поділяла намірів уряду. По-перше, широкі дискусії в країні велися через необхідність включення до бюджету статті, згідно з якою на оборонні потреби виділялося б 2% від внутрішнього валового продукту (такою є вимога НАТО). Деякі литовські політики наполягали, що більше користі від цих коштів можна було б отримати, витративши їх на соціальні потреби. Гору в бюджетних дебатах взяли прибічники дотримання натовських стандартів. Другий період розпалу антинатовських пристрастей у Литві фактично збігся з фазою «роздачі» бюджетних коштів — той самий 1999 рік, коли НАТО бомбувало об’єкти Югославії часів Слободана Мілошевича. Після косовської кризи громадська підтримка НАТО серед литовців впала до 35%. Пройшло чимало часу, перш ніж населення змінило свою думку.
Експерти балтійських держав зазначають, що збільшити рівень громадської підтримки приєднання до НАТО в значній мірі вдалося завдяки так званим «opinion leaders» («лідери думки», які користуються значною повагою серед населення, а тому мають і значний вплив на переконання суспільства). Віце-президент неурядової Латвійської трансатлантичної організації (ЛАТО) Томс Бауманіс розповідає, що проти вступу до НАТО здебільшого виступали пенсіонери, селяни та російськомовне населення. Агітаційна ж робота в цілому була сфокусована на ту частину громадськості, яка ще не визначилася з власною позицією щодо Альянсу (в Україні, до речі, цей показник сягає до 30%). Назустріч організаціям, які почали «підтягувати» громадську думку, пішло чимало впливових осіб, популярні мас-медіа надали місце для безкоштовної реклами... ЛАТО публікувала спеціальні брошурки, в яких дохідливо пояснювала необхідність членства. Головний їхній лозунг: «Захистимо своє майбутнє!» Що пересічні латиші отримають від членства в НАТО? Безпеку, стабільність, професійну армію, розквіт господарства, справедливість — відповідають експерти на сторінках брошурки. Чи може собі Латвія дозволити членство в НАТО? «Так! Це вигідно. Як свідчить досвід нових країн-членів НАТО, економічне зростання країни виправдовує будь-які витрати. Відтоді, як Чехія стала членом НАТО, обсяг накопичених інвестицій виріс на 70%», — стверджують фахівці. В іншій брошурці дається ще зрозуміліше роз’яснення: «Вклад Латвії в НАТО в 2004 році кожному жителю країни коштуватиме стільки, скільки один пакет молока...»
Кожна з держав, крім традиційних методів, мала й своєрідні агітаційні «родзинки». Так, у Литві організовували в невеликих населених пунктах семінари для вчителів історії за участі послів, які представляли країни НАТО (фактично дипломати, поява яких в провінції — справжня подія, й виступали в ролі «opinion leaders»). Логічно — потім вчителі історії зможуть розповісти про переваги членства в Альянсі своїм учням та колегам. У свою чергу, в Латвії організували справжнє автомобільне турне на підтримку НАТО. Два автобуси їздили всією країною, розвозячи агітаційні матеріали: населення при цьому мало змогу «вживу» зустрітися з відомими в країні спортсменами, поп-зірками... Можуть виступати в ролі «лідерів думки» й політики, хоч такий варіант спрацьовує далеко не у всіх державах. Латишам у цьому плані пощастило більше, оскільки президент країни Вайра Віке-Фрейберга користується неймовірно високою довірою населення (рейтинг популярності сягає 80%).
«НЕ НАШЕ ЗАВДАННЯ РОБИТИ РОСІЮ ЩАСЛИВОЮ»
«Ми йшли через досить серйозну опозицію Росії, яка була далека від того, аби вітати нас в НАТО. Але Росія — то Росія, а Латвія — то Латвія. Ми незалежна держава й утілюємо саме таку політику, яка відповідає передовсім нашим національним інтересам», — наголосив директор департаменту безпеки МЗС Латвії Ілгварс Клава. «Не наше завдання робити Росію щасливою. Є наш, а є їхній інтерес. Наш вступ до НАТО — не загроза Росії», — доповнюють латвійського колегу литовські дипломати.
Не кожен політик-балтієць готовий визнати, що одним із основних факторів консолідації громадськості в Латвії, Литви та Естонії був саме російський. Однак спілкування з самими латишами, литовцями та естонцями показує, що вони загорілися ідеєю НАТО переважно через страх перед московським реваншем. Представники експертних кіл у Литві, до речі, впевнені, що ситуація з Тузлою, а також заяви Анатолія Чубайса про «ліберальну імперію» стали хорошою нагодою для України відмовитися від ідеї подальшої інтеграції з Росією (зокрема в рамках ЄЕП). Щоправда, самі уряди держав Балтії намагаються будувати відносини з Москвою зовсім не на засадах протистояння (хоч про тісну інтеграцію там, звісно, не йдеться). Західні дипломати досі згадують, як балтійські лідери поперемінно попереджували, що не сьогодні-завтра до їхніх країн увійдуть російські танки. Згодом, коли відносини Кремля та Заходу перейшли у фазу неочікуваного потепління, балтійці швидко переорієнтувалися. Сусідство з Росією допомогло їм створити на Заході імідж Балтії як своєрідного містка співпраці. Хоч сьогодні запевнення вищих чинів балтійських урядів про «мир, травень, дружбу» з Москвою виглядають багато в чому нелогічними. Так, заступник державного секретаря міністерства закордонних справ Естонії Тііна Інтельман упевнена, що «Росія стала зараз більш прогнозованою». Відповідаючи ж на запитання, чи прогнозованою була для Таллінна заява Москви про превентивні удари, пані Інтельман просто назвала російський задум «проблемним».
Перебування в складі Радянського Союзу балтійці називають не інакше як окупацією. Згадують у Балтії з прикрістю й порівняно недавнє історичне минуле, коли росіяни затягували виведення своїх військ. Віце- президент ЛАТО Томс Бауманіс згадує, що Росія не поспішала виконувати власні зобов’язання, навіть підписавши в Гельсінкі відповідний договір в 1992 році (подібну ситуацію зараз можемо спостерігати на прикладі Грузії та Молдови). «Лише завдяки США ми досягнули своєї мети, й радянські війська були виведені. Відтоді ми зрозуміли, що з Росією краще вести дискусію з допомогою західних партнерів», — підкреслює Бауманіс.
Голова латвійської делегації в Парламентській Асамблеї НАТО Гунтіс Берзиньш, між тим, переконаний, що російський фактор не був ключовим в консолідації балтійських суспільств: «Ми просто хотіли відчувати себе більш захищеними. Доцільність вступу до НАТО підказувало історичне минуле, а також загрози від міжнародного тероризму. Тому бажано бути членом такої колективної організації, як НАТО». При цьому депутат не став заперечувати того факту, що Росія не зацікавлена у вступі Латвії до Альянсу. Постійні скарги, які лунають із Москви, з приводу нібито утисків прав російськомовного населення (30% від загальної чисельності) можуть слугувати лише одним із доказів того. На думку пана Берзиньша, підстав для такої критики могло бути лише дві: або передвиборна кампанія в Росії, або намагання уповільнити процес інтеграції Латвії. Щонайменше в другому Москві не пощастило, оскільки моніторингова група від НАТО, яка перебувала в країні у вересні цього року, визначила, що там відсутні будь-які прояви утисків російської меншості. Віце-президент ЛАТО Томс Бауманіс головним консолідуючим фактором, між тим, вважає саме НАТО: «Латиші вважають, що НАТО їх захистить від Росії. Російськомовне ж населення переконане, що вступ до НАТО гарантуватиме дотримання їхніх прав».
...Спільне радянське минуле, очевидно, не достатній привід для того, щоб у «трафаретному» порядку вважати корисним для України досвід балтійських країн на шляху до НАТО. Ще за радянських часів невеличкі республіки вважалися своєрідним острівцем «іншого» життя, а відтак стартові можливості в них і в України були далеко не однакові. Інша справа, що Київ міг би повчитися, яким чином із мінімальними втратами — часовими, фінансовими, політичними — прийти до НАТО, членство в якому Україна також обрала за свою стратегічну мету.
Автор висловлює вдячність Центру інформації та документації НАТО в Україні за сприяння в організації поїздки
