Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Театральний екстрим у минулому і у сьогоденні

11 грудня, 2003 - 00:00

Київський глядач не може поскаржитися — останні років зо два він бачить практично усі найновіші та «найгучніші» вистави великих театрів російської столиці. Московський «Современник», наприклад, щосезону приїжджає до Києва і демонструє свої останні роботи. На ці гастролі театр привіз оновлену «Анфісу» Леоніда Андреєва зі своєю головною і багаторічною зіркою Мариною Нейоловою та «екстремальну» виставу «Мамапапасинсобака» Біляни Срблянович, в якій грали чудові молоді актриси Чулпан Хаматова й Ольга Дроздова — зірки нового російського кіно.

«Анфіса» — класична, академічна вистава, яку режисер і керівник театру Галина Волчек відновила після першої постановки десятирічної давності. Як вона говорила на прес-конференції, для неї було важливо у цій роботі поняття «беспредел». У жорстокості, яку проявляють персонажі Леоніда Андреєва один до одного, у безпринципності і безсоромності їх любовних зв’язків режисер побачила жах і «беспредел» сучасного російського життя. І правда, історії, що відбуваються у домі відомого адвоката Федора Івановича Костомарова (Владислав Вєтров) не гарні. Головний герой зраджує своїй дружині Олександрі (Ольга Дроздова), закохується в її старшу сестру Анфісу (її і грає Марина Нейолова). Коли Анфіса поступається його палким бажанням, то стає не потрібною та зганьбленою, а Федору Івановичу сподобалася молодша сестра Ніночка. Цього похмура і пристрасна Анфіса витримати уже не у силах і труїть свого коханця. До цієї трагічної розв’язки герої устигають змучити і принизити один одного — домочадці кричать і скандалять, прислуга нахабніє, у будинку відбувається якась чортівня, а у дальніх кімнатах сидить старенька Бабуся і, як міфологічна Парка, пряде нитку життя і знає заздалегідь, чим усе закінчиться. Галині Волчек вдалося з’єднати два полюси у виставі: символізм і метафізику Леоніда Андреєва і психопатологію, яку він так уміло створював у своїх героях. Одне їй тільки не вдалося — пристрасті. Вони у виставі швидше вимальовуються і декларуються, але не присутні. А режисер запевняла, що за мірою пристрастей і мелодраматизмом п’єса Андреєва залишить далеко позаду усі «мильні опери». Актори «Современника» грають краще, ніж виконавці мелодраматичних серіалів — професіонально і правильно. Але пристрасть на сцені розташовується дещо збоку і далеко від професіоналізму. Вона народжується з живої і конкретної реальності. Наприклад, Владислав Вєтров вельми гарний артист, але що зробиш, якщо справжніх героїв-коханців, від яких у публіки голова йде обертом, вдень зі свічкою не знайти у наших театрах (і у російських, і в українських, до речі, також). І, нарешті, Анфіса — головна проблема і біль вистави. Київська публіка не так часто бачить «вживу» Марину Нейолову, як московська, напевно, тому такою щирою була реакція на її героїню. Глядачі знають, що театр — мистецтво дуже умовне, але також знають, що є межа і цієї умовності. Публіка зрозуміла, що за п’єсою Анфіса хоч і не дівчинка, але жінка молода і квітуча. Тоді кому адресувати своє здивування з приводу екстремальної й інфернальної героїні, яка виглядала як виходець з потойбічного світу? Нейоловій? — не хотілося б — її усі вельми люблять. Режисеру — де були її очі, безжалісному часу чи гримеру, якого після цих гастролей можна гнати з театру?.. Після вистави публіку у своїй масі цікавило два питання: а) час невблаганний, б) «усі чоловіки — сволота» — але про це, як відомо, думають не тільки у театральному фойє.

Другу виставу «Современника» «Мамапапасинсобака» самі автори називають екстремальною, і не без підстав. П’єсу «Сімейні історії», за якою створено виставу, написала молода сербська журналістка- драматург Біляна Срблянович, а поставила молода і модна сьогодні у Москві режисер Ніна Чусова. Її дія відбувається у післявоєнному югославському місті, на дитячому майданчику. У пісочниці діти розігрують дорослі сімейні сюжети. «Мама» Мілєна — Ольга Дроздова, бігає з вічними каструлями і ложками у величезних бутафорських «маминих» туфлях; «тато» Воїн — Галина Петрова, хеп-хопер, який влаштовує «розборки» з мамою і усамітнюється з сином для чоловічих розмов; «син» Андрія — Чулпан Хаматова, екстремальний підліток, що гаркавить, з величезними вухами, весь час погрожує підпалити й убити мерзенних батьків; і хвора напівніма дівчинка — Поліна Рашкіна, яка грає у цій компанії собаку, яку весь час штовхають і гамселять пластиковою пляшкою. Саме ця дівчинка підпалила й убила своїх батьків по- справжньому, трішки погравшись у війну, після чого й оніміла. І виявляється, що в інших дітей війна також забрала батьків. І у фіналі чотири дорослі жінки стають на коліна і нестямно волають: «Матусю, татусь, не помирайте! Ми не списуватимемо уроки і не прогулюватимемо школу, ми не хотітимемо ставати дорослими! Тільки не кидайте нас!»

Мистецтво, як відомо, не терпить прямослів’я. Цієї пастки сучасної теми й актуальної сьогоднішньої історії і драматург, і режисер уникли. У Срблянович дорослі професійні актриси грають дітей, які грають дорослих. Цей самовідсторонений «квадрат» режисер Чусова піднесла до третього й четвертого ступеня: вона забрала брудну, чорну мову, якою у п’єсі говорять ці монстроїдні дітки, і, зберігши впізнаваність вуличного сленгу, перетворила його все ж таки на сценічну мову; страшну історію вона поставила як гротескну комедію, в якій актриси виконують іронічні зонги про терористів і садистів, рухаються у ритмі репу на фоні картинок комп’ютерної анімації. Для Ніни Чусової ці чотири персонажі — чотири типи, чотири маски того карнавалу, який вона бачить у нашому сучасному житті. Вона запропонувала зіграти його актрисам, і ті грають його тепер на межі фізичного зриву.

Було б наївною помилкою сприймати цю виставу як надто авангардну. Звичайно, вона у величезній мірі дистанційована від того стерильного академізму, який продемонструвала в «Анфісі» Галина Волчек. Але за матеріалом нової драми, за сучасною мовою, прикметами сьогоднішнього життя і молодіжної культури точно прочитувалися універсальні принципи традиційного театру. Сценічну дію створювала й акторською грою керувала сильна і чуйна рука режисера, яка пройшла чудову професійну класичну школу. І саме у цьому сполученні, мабуть, і криється успіх вистави «Мамапапасинсобака» і цим виправдано моду на Ніну Чусову.

Нам, сидячи на крутих схилах Дніпра, якось недоречно міркувати про долю московського театру «Современник», який свого часу був гостро сучасний, а потім став істинно академічним театром. Хоча, є спокуса здивуватися і розчулитися, як «Современник» залучає сьогодні молодь. Але потрібно знати, що у Москві і Росії зараз з’явилася нова драма і нова режисура, і робиться вельми багато, щоб сформувалося нове театральне покоління. І ось цьому можна щиро позаздрити.

На запитання про нову драму Галина Волчек відповіла, що жодна з цих сучасних і дивних п’єс не зачепила її. Але «Сімейні історії» Срблянович знайшов і запропонував Ніні Чусовій саме театр, а не навпаки. І саме театр дав їй до постановки «Грозу» О. Островського, яку вона, звичайно, поставить неодмінно і абсолютно по-своєму. А ще Галина Волчек сама веде переговори з нашим Андрієм Жолдаком, режисерський талант якого їй вельми імпонує, і навіть має намір їхати дивитися його вистави до Харкова.

Марина КОТЕЛЕНЕЦЬ, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: