Назва проекту звучить майже як у найпрестижнішої міжнародної виставки contemporary art, що проходить раз на чотири роки в Німеччині в Касселі — «Документа». Концепція у нинішньої німецької виставки, ініціатор і куратор якої Регіна Хельвіг-Шміт, — також довгострокова. Програма розрахована на десять років: восени кожного року показувати в невеличкому місті Регенсбурзі, неподалік від Мюнхена, досягнення культури однієї з країн, розташованих вздовж Дунаю. Минулого року першою, згідно з усіма законами політкоректності, була представлена Югославія. Другою виявилася Україна.
Упродовж найближчого десятиліття жителі Регенсбурга матимуть можливість послідовно ознайомитися з культурою Молдови, Болгарії, Австрії, Румунії, Хорватії, Словаччини, Угорщини й, наостанок, 2011 року — Сербії. Інше завдання організаторів — створення такої популярної останнім часом структури як «network», тобто бази для нових контактів між культурними організаціями й окремими представниками мистецтва.
Регенсбург — невеличке, напрочуд гарне старовинне місто, де романський стиль співіснує з бароко та класицизмом. Місто настільки доглянуте, при цьому малолюдне, що справляє враження величезної прекрасної декорації. Це позначилося на характері й самої культурної події та перебування там її учасників. Головна групова виставка розташувалася в приміщенні історичного соляного складу, біля башти знаменитого Кам’яного моста, зведеного в ХII столітті.
Програма цих щорічних національних фестивалів задумана широкомасштабно та включає презентацію візуального мистецтва, музики, літератури, танцю, театру, кіно й, крім іншого, історичних перспектив, але ми обмежимося тут тільки сучасним мистецтвом.
ПОЛІТКОРЕКТНІСТЬ НЕ ЗАВЖДИ ЙДЕ НА КОРИСТЬ ЯКОСТІ ХУДОЖНЬОГО ПРОДУКТУ
Сучасне візуальне мистецтво України представляли декілька поколінь художників, від відомих ветеранів «першої хвилі» до початківців. Роботи в основному належать до періоду кінця 90-х до сьогодні.
У сучасному мистецтві сьогодні для автора важливою є передусім ідея, а обрана форма або жанр, у якому вона втілюється, — скоріше інструментарій, ніж самоціль. Тому українське мистецтво сьогодні мультимедійне, й важко назвати художника, який користувався б лише пензлем або лише камерою. Відповідно, велика групова виставка українських художників включала всі жанри сучасного мистецтва: відео, перформанс, фотографію, живопис, інсталяції. І представляла роботи художників з головних культурних центрів країни — Максима Мамсикова, Іллі Чичкана, Іллі Ісупова, Івана Цюпки, Влади Ралко, Наталі Голіброди, Оксани Чепелик і Соломії Савчук (Київ), Антоніни Денисюк, Олени Турянської та Наталки Шимін (Львів), Дмитра Дульфана, Ольги Кашимбекової і Гліба Катчука (Одеса).
Здавалося б, візуальне мистецтво як частина національної культури неминуче має бути пов’язане з політичними та економічними процесами в країні. Проте багато українських художників не виявляють великого інтересу до соціо-політичних тем. Цю тенденцію навіть надто очевидно продемонструвала виставка в Регенсбурзі.
Вибір робіт здійснювався німецькими кураторами, які, у свою чергу, повністю «очистили» й без того не надто радикальне по суті українське мистецтво, позбавивши презентацію хоча б найменшої гостроти й провокативності. Дійсно, їхня позиція суперечить уже звичному стереотипу, що Захід від нас чекає саме «гостроти» — що- небудь про насильство, сексуальність і нашу екзотично-жахливу реальність. Незважаючи на те що було багато хороших робіт, виставка загалом виглядала надто декоративною й неяскравою. До речі, в ній відпочатку не знайшлося місця роботам Сергія Браткова або Арсена Савадова, як надто соціальним. Та й політкоректність — основна відмінна риса цього проекту загалом — не йде на користь якості художнього продукту. Якщо увага акцентується на кількісному співвідношенні учасників за ознаками статі або регіону країни, то в результаті виходить скоріше набір різноманітних робіт в одному просторі, ніж єдиний проект.
Крім того, як виставочний простір це історично унікальне приміщення виявилося складним для експозиції, де основну увагу привертали широкі потріскані від часу дерев’яні балки, ніби головний структурний елемент. Тому невеликі делікатні мальовничі роботи Влади Ралко та Максима Мамсикова губилися серед архітектурних деталей. Добре виглядали в основному інсталяції великого розміру, наприклад, робота Антоніни Денисюк «У раю». Шкіряний диван, крісла і журнальний столик були пофарбовані в біло- блакитних тонах, зображаючи небеса з хмарами, мальовниче полотно над диваном представляло гілки квітучих дерев на фоні блакитного неба. На створення інсталяції було виділено всього два дні, тому свіжонаписані маслом на дивані гілки з весняним цвітом не встигли висохнути. Один із відвідувачів, який необережно порушив дистанцію з художнім об’єктом і наважився присісти, поплатився за свою зухвалість зіпсованим костюмом.
МУЗИКАЛЬНІСТЬ — ПРИМІТНА РИСА НАШОГО ВІДЕО
Треба особливо відзначити українську відеопрограму, показану в рамках виставки в Регенсбурзі — спеціально підготовлену київським куратором Наталією Манжалій. Збірка недавніх кращих робіт наочно продемонструвала музикальність як основну характерну рису сучасного українського відео. Показові в цьому плані роботи Іллі Чичкана, Гліба Катчука та Ольги Кашимбекової, Івана Цюпки та Ганни Артеменко. Останнім часом музичний кліп став дуже популярним форматом як лаконічна і завершена форма відеопродукту. Кліп передбачає скомпресований сюжет (або навіть його відсутність), чітко визначену тривалість — однієї пісні, і музичний супровід, так званий «саунд». Форма музичного кліпу вмить асоціюється з усіма видами розважальної індустрії — «MTV», DJ- і VJ-культурою, караоке або диско-простором. Ця форма така приваблива для сучасного художника тим, що вона поєднує всі візуальні можливості сучасного мистецтва з розважальними елементами масової культури. Цікаво: якщо навіть форма музичного кліпу не використовується, то більшість робіт включають музику як один із основних елементів твору.
Справді вражаючою була інша мультимедійна групова виставка трьох відомих художників — Олександра Гнилицького, Олександра Ройтбурда та Андрія Сагайдаковського в музеї «Східнонімецька галерея». Чималу роль у цьому зіграв, безсумнівно, сам простір — такий бажаний для нерозбещеного музейними залами українського художника справжній «білий куб» величезної висоти з верхнім освітленням. Прекрасна експозиція, хоч місцями злегка переобтяжена, сусідувала з дуже гарною для провінційного музею постійною колекцією. Відразу ж за поворотом до сусіднього залу можна було побачити роботи Зигмара Польке або Герхарда Ріхтера. Тому дуже органічно виглядали тут твори Андрія Сагайдаковського, його брутально-чуттєвий живопис на килимах був особливо доречним у музеї. Архаїчна щирість, перебільшення і спотворення форм у Сагайдаковського очевидно перекликалися з роботами німецьких експресіоністів.
СТРАТЕГІЯ ЗАПОЗИЧЕННЯ
Олександр Гнилицький у цій експозиції представив нову серію живопису «Одяг», де для живописної апропріації використовуються різноманітні форми рекламної продукції — журнали, буклети з магазинів одягу та взуття. Стратегія запозичення розглядається художником як професійна вправа в живопису. Його антропоморфні портрети костюмів та суконь, які, здається, не потребують моделей для демонстрації, нескінченний ряд кросівок різноманітних фірм, блоки модних сорочок та краваток доводять, що все, що завгодно, може бути перетворене на хороший живопис. Інша абсурдна ідея цього проекту передбачає, що якщо відобразити зразки дорогого одягу на полотні в натуральний розмір, то, мабуть, їх можна продати за тією ж, якщо не більшою, ціною. А свою репутацію художника-ілюзіоніста Гнилицький підтримав скульптурами з серії «Анаморфози» та «Зоотропи». «Зоотропи» — нещодавно створена серія, принцип якої полягає у збільшеному механічному втіленні до-кінематографічного ефекту і створенні рушійного образу. Робота інтерактивна, тобто її сприйняття вимагає участі глядача. Відвідувач музею повинен розкрутити циліндричний барабан, на внутрішньому боці якого укріплені полотна одного розміру з зображенням жіночих стегон у різних фазах руху. У нагороду за цю фізичну вправу він зможе побачити, як стегна розгойдуються при ходьбі. Живопис тут використовується як послідовні кадри примітивної мультиплікації. Кілька років тому, коли цю роботу було вперше показано у виставочному залі Національної спілки художників у кураторському проекті Олександра Соловйова, рекламіст Наталя Ісупова дотепно зазначила: «Навіщо будувати таку складну конструкцію, коли будь-яка жінка може в будь-який момент легко продемонструвати цей ефект?» Саме тому Гнилицького по праву можна назвати «скульптором абсурду».
Цілу стіну займала серія графіки Олександра Ройтбурда «Всекидневният живот в Помпей» (1996 — 1998 роки), вже знайома київській публіці. У цьому циклі робіт автор, натхненний історичними фресками, показує фантоми минулого, трансформовані кривими дзеркалами сучасної естетики. Художник пропускає чуттєвість через фільтри пост-гуманістичної ідеології і винаходить нові сексуальні моделі та еротичні зони у стилі історично-еротичного маньєризму, створюючи галюцинаторні сцени з химерно зміненими тілами. Його герої демонструють еротику пост-існування, а їхнє спілкування — різноманітні вимишлені механізми кохання та смерті. Але все виглядає не так уже й жахливо, тому що фігури позбавлені тілесності і вагомості і нагадують декоративних маріонеток.
ВІТЧИЗНЯНА РЕАЛЬНІСТЬ КРІЗЬ НІМЕЦЬКІ ОКУЛЯРИ
У цьому ж музеї групою співробітників місцевого університету було організовано виставку, присвячену повсякденному життю в Україні. Українська реальність, змодельована крізь німецькі окуляри, займала окремий зал. Мету її було сформульовано як пошуки культурної ідентичності, але там не було робіт художників. Професори університету створили самостійно цілі інсталяції, використовуючи різноманітні готові українські об’єкти — ряд прилавків з дахами, заповненими товарами з Андріївського узвозу, ринг з умовними фігурами братів Кличків та плакатом, де вони рекламують пиво української марки, круглі тумби, яких не зустрінеш на українських вулицях, густо обклеєні свіжими плакатами.
Непереконливо для українця виглядала версія двору заміського будинку, та й типова кухня української сім’ї з «неправильною» плитою, гедеерівськими меблями 60-х і портретом Тараса Шевченка в рушниках також не переконувала. У цьому царстві «ready made» найдивнішими об’єктами експозиції виявилися два сплячих коти, які згорнулися в клубок, один за прилавком, інший на дачному дворі. На перший погляд вони справляли враження живих, але деяка неприродність поз і дуже довгий сон викликали підозру. Крім того, кіт у німецькому музеї — це абсолютно немислимо, навіть на вулицях нам не довелося зустріти жодного кота, хоч спеціальні котячі сходи на балкон другого поверху ми бачили. Опудала котів явно відносилися до української реальності.
У статті про цю виставку було виділено сім основних тем, які, на думку авторів, дають уявлення про сучасну Україну, і які виставка повинна була проілюструвати. Серед них — протиріччя, що продовжуються, з приводу національної символіки, будівництво нових церков і прояви різноманітних релігійних орієнтацій. Поза сумнівами, не були забуті Чорнобиль, брати Клички та Андрій Шевченко. Згадані були також «Антонов-225», Кримське шампанське, «Швидко» та український борщ. Показово, що крім музики, і то у вигляді бандури, лютні, гуцульського панка та українського року, культура і пов’язані з нею імена в цьому переліку практично були відсутні.
Незвичайне враження справляла виставка документальної фотографії «Чорнобиль» Олександра Глядєлова та Віктора Марущенка. Навіть не бачені раніше, але, здається, до болю знайомі фотографії чорнобильських біженців та самоселів, забитих дошками будинків і покинутих тварин, раптом опинилися в церкві Святого Освальда. Довгі ряди чорно-білих фотографій одного формату в скромних рамках несподівано цікаво контрастували з архітектурою та вишуканим позолоченим декором церкви. Але істинно сюрреалістичний ефект мало виконання українських народних пісень: не часто випадає нагода почути «Ніч яка місячна» під готичними склепіннями.
Завершуючи огляд виставкової програми, хотілося б відзначити наймолодшу учасницю українського фестивалю в Німеччині — студентку Національної художньої Академії Ксенію Гнилицьку. Її персональна виставка під назвою «Авто-целлюліт» пройшла в Культурному центрі «Альте Мельцерай». Серія фотографій, елегантно розташована на чорних щитах, представляла різні фрагменти розбитих машин, знятих таким чином, що виявлені «узори» катастрофи нагадують швидше про абстрактний живопис, ніж про дорожню пригоду. Дещо цинічна назва проекту, що нормально для сучасного художника, створює іронічно- абсурдний зв’язок між різними видами фізичних пошкоджень.
Концепція «Документи», формальна і без особливих творчих претензій, виявилася дієвою для тих Європейських фондів, програма яких передбачає «cultural exchange» і «networks» між Сходом та Заходом. На Заході з інформацією, зв’язками та культурним обміном особливих проблем немає, тому в таких проектах абсолютно необхідна участь східноєвропейських країн. З різних німецьких фондів лише на жовтневу презентацію українського візуального мистецтва, музики, літератури, танцю, театру та кіно було зібрано не мало, не багато — понад чверть мільйона євро.
ЩО ТАКЕ «ПРИДУНАЙСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ»
Зібрати таку суму навіть на Заході непросто, тому організаторам було абсолютно необхідно надати якомога більше переконливості просвітницьким завданням проекту і нововведеному поняттю Придунайського регіону, що вже якось склався, в європейському контексті. Мабуть, з цієї причини крім щорічних національних фестивалів у Регенсбурзі в рамках «Документи» раз на два роки відбувається багатолюдна конференція з цього ж приводу.
Нинішня конференція в Белграді відбулася якраз напередодні, і відвідати це чудове місто вперше було дуже приємно. Але сама конференція у більшості учасників викликала здивування: необгрунтована глобальність і навмисна політкоректність, мабуть, повинні були компенсувати невисокий рівень професіоналізму і відсутність творчої ідеї. Запропоноване поняття загальної «придунайської ідентичності» викликало у всіх великі сумніви, кожному б зі своєю власною визначитися. Намагаючись сформувати поняття Придунайського регіону, організатори запросили безліч найрізноманітніших доповідачів. Професор інженерно-механічного факультету Белградського університету розповів про Дунайський філателістичний проект. Представник Європейського парламенту переконливо розповідав про важливість культурної кооперації для вступу всіх країн Придунайського регіону до Європейського Союзу. Віце-президент Південно-східної Європейської Асоціації обгрунтував усі переваги, які чекають на тих, кому це вдасться. Наводилося багато прикладів культурної співпраці між окремими країнами, містами та організаціями. І, звичайно, більшу частину презентацій було присвячено Дунаю, його природним, культурним та духовним багатствам — нашій спільній спадщині.
Презентувалися на конференції і художні проекти, в основному пов’язані з Дунаєм. Наприклад, художниці з Австрії кілька місяців плавали по Дунаю на невеликому судні, влаштовуючи вистави-перформанси в різних містах та країнах і збираючи сувеніри, які пізніше і склали «Дунайську текучу виставку» в Граці. Художниці з Белграда виявилися серйознішими — вони подорожували, щоб збирати воду в різних ріках. Пляшки з пробами води було виставлено як предмети мистецтва в проекті «Збираючи ріки».
Проблема не в тому, що такі штучно створені концепції підтримуються і здійснюються. На щастя для західних культурних діячів, у Європі і на професійні проекти вистачає коштів. Біда в тому, що Україна потрапляє випадково навіть у такі проекти: не опинилося б село Вилково на Дунаї — не було б Української презентації навіть у Регенсбурзі. Навіть у такому проекті Україна виглядає, як і Молдова, випадково не забутим, ощасливленим запрошеним родичем. І ставлення до учасників відповідне — важко уявити, щоб куратор проекту Регіна Хельвіг-Шміт наважилася б оселити в одномісному номері двох німецьких жінок-кураторів, а саме так розселені були майже всі українські учасники — по двоє однієї статі на одне ліжко.
Художні проекти несуть у собі не лише естетичне, але й інформативне начало: виставки породжують нові виставки, відкривають нові імена, роблять зірок. Тому ціла армія міжнародних кураторів-мистецтвознавців щороку відвідує усі найпрестижніші експозиції світу. На жаль, українці дуже рідко беруть участь у подібних міжнародних проектах.
Очевидно, що культура України не має адекватної міжнародної презентації. Звичайно, проект з таким бюджетом — це можливість широко показати українську культуру за кордоном. Безсумнівно, велика подяка організаторам проекту, які профінансували створення низки нових робіт і статті для каталога, де представлено 25 українських художників. Зрештою, без «Документи» не побачили б українські художники і куратори прекрасне місто Регенсбург. Шкода тільки, що, незважаючи на весь пафос, ця масштабна просвітницька програма не вийде за межі старовинного баварського міста, оскільки національна презентація не лише в Регенсбурзі, а навіть у Мюнхені не змогла б виконати поставленого завдання. Такі поїздки художники не випадково називають культурним туризмом, а подібні національні презентації міжнародної слави країні не приносять.
