Офіційно футбольний рік для українських команд завершиться 10 грудня, коли чемпіони країни київські динамівці зіграють свій останній матч групового турніру Ліги чемпіонів з міланським «Інтером». Наслідок цієї гри здатен радикально змінити настрій футбольної України: в разі перемоги «Динамо» та виходу команди до однієї восьмої чемпіонської Ліги можна буде вважати, що наш футбол на правильному шляху, якщо ж виграти не вдасться, ми знову будемо шукати причини невдач, які нас переслідують.
Навряд чи справедливо буде ставити підсумки цілого року із сотнями ігор та майже десятком турнірів в залежність від однієї, навіть дуже важливої зустрічі. Висновки можна й треба робити вже зараз, тим більше, що матеріалу для цих висновків накопичено більш ніж досить.
РОЗДВОЄННЯ ШЛЯХУ
З того часу, як провідні українські футболісти почали грати в закордонних клубах, а в українські команди приїхав батальйон футбольних легіонерів, оцінювати власне український футбол за єдиним критерієм стало неможливим. Чи є виграш Андрієм Шевченком Кубка європейських чемпіонів у складі італійського «Мілану» успіхом українського футболу? Якщо так, то чи буде виграш цього ж трофею київським «Динамо» (чому б і ні?) успіхом марокканського, бразильського, болгарського, сербського, хорватського, узбецького, білоруського, нігерійського та румунського футболу? Якщо раніше ми без тіні сумніву ототожнювали успіхи наших клубів та збірної, то тепер це принципово різні субстанції: клуби поповнюються з-за кордону іноземцями, збірна — українцями.
Нам ще належить навчитися радіти успіхам українських команд, у складі яких на поле виходить в кращому випадку три-чотири українці. Процес цей буде довгим. І не через наше зашкарубле несприйняття європейської та світової інтеграції, а тому, що успіхи щось не приходять до наших укомплектованих іноземцями клубів. Про збірну національну говорити просто боляче. Команда, яка мала б бути взірцем вітчизняного футболу, стала ареною не завжди здорової боротьби амбіцій і характерів. Поки гравці й тренери з’ясовували, хто з них більша зірка, національна команда скотилася до непристойно низького результату. Не викликає поки що ентузіазму й новий тренерський штаб головної команди. Окрім свіжої фразеології, в роботі збірної жодних змін поки не відбулося. Хоч би як там було, на сьогодні окреслилось два підходи, дві ідеології клубного футболу, конфлікт між якими обіцяє бути набагато більш захопливим, ніж суперництво «Шахтаря» й «Динамо», яке за чотири роки вже почало набридати.
ШЛЯХ НІБИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
Починаючи з весни 2001 року, в складі двох провідних українських команд «Динамо» й «Шахтаря» почали з’являтися «справжні» іноземці із далеких та екзотичних країн. Пояснення такої зміни курсу було таким: резерву в українському футболі гідного немає, а тому слід купувати гравців за кордоном за грубі гроші. Пояснення цілком нормальне, тим більше, що точно так роблять усі провідні клуби Європи. І в Німеччині, і в Італії, і в Англії, і в Іспанії іноземців у командах-лідерах теж більше, ніж «своїх».
Тоді чому найбільші міжнародні успіхи «Шахтаря» й «Динамо» припадають відповідно на 2000 і 1999 роки, коли іноземців у цих командах не було зовсім, окрім «своїх» росіян, білорусів, литовців та грузинів? Чому за три роки «Динамо» так і не спромоглося подолати груповий турнір Ліги чемпіонів, а «Шахтар» на міжнародній арені взагалі нічого, окрім ганьби, не здобув? Чи то іноземці до нас приїжджають не такі, чи щось в наших командах організовано неправильно?
З іноземцями ніби нормально. Більшість легіонерів «Шахтаря» й «Динамо» виступає за свої національні збірні, що свідчить про їхню високу кваліфікацію. Особливо вдало в наші клуби вливаються представники балканських країн: болгари, серби, македонці, хорвати. Вони швидко опановують мову нової країни й стають незамінними в складах своїх команд. Приклад Гавранчича та Леко в Києві, Пажина й Вукича в Донецьку підтверджує це.
З другого боку, залишається різниця в підході до справи між гравцями нашими або колишніми нашими і гравцями, вихованими в інших реаліях. Коли ситуація справді критична, коли слід зіграти з останніх сил, набагато краще виглядають саме свої футболісти, які не уникають боротьби, боячись травмуватися, як роблять це окремі іноземці. Два приклади із життя нашого чемпіона. Приклад перший — минулої осені півдесятка гравців основного складу «Динамо» були важко травмовані під час матчів чемпіонату України й вимушені лікуватися від двох до трьох місяців. Жодного «справжнього» іноземця серед них за дивним збігом обставин не було. Приклад другий — цього літа «Динамо» поповнило четверо гравців — два українці, бразилець і аргентинець. Безболісно влилися в команду та майже одразу заграли на високому рівні Гусєв і Онищенко. Бразилець Алессандро безнадійно застряв у запасі, а Нанні із Аргентини так нічим себе й не проявив.
ШЛЯХ ЧИСТО УКРАЇНСЬКИЙ
Цього року одразу кілька команд оголосили про свою принципову відмову від запрошення іноземців. І якщо для «Борисфена» та «Оболоні», які представляють райцентр і столичний район з пивзаводом, це природно — на іноземців у клубів просто коштів немає, то дніпропетровський «Дніпро» не запрошує іноземців із чисто ідеологічних причин. Не варто записувати тренера дніпрян Євгена Кучеревського до українських націоналістів. Російськомовний тренер не націоналіст, а прагматик. Він не втомлюється повторювати, що результату в наших умовах можна досягнути лише із українськими гравцями або гравцями із колишнього Союзу. Тільки ці люди, на думку наставника «Дніпра», здатні по-справжньому розуміти тренера, вболівати за інтереси команди. Тільки такими футболістами можна керувати звичними для нас методами.
Кучеревський не приховує, що свого часу «обпікся» на іноземних гравцях, тренуючи російську команду із міста Тули. Саме тоді й визріла в нього ідеологія, з якою тренер йде сьогодні по футбольному життю. Кинувши виклик двом вітчизняним грандам, «Дніпро» вдруге за два сезони включився в «чемпіонські перегони». Якщо минулого разу амбіцій дніпрян вистачило лише на півроку, то нині команда першою із українських клубів спромоглася пройти до весняного раунду кубка УЄФА. Це не є унікальним досягненням, на етапі однієї шістнадцятої в цьому турнірі грали і «Шахтар», і «Динамо». Тільки раніше ці ігри проводились у листопаді — грудні, а тепер у лютому — березні.
Якщо так піде далі, то команда із Дніпропетровська автоматично стане базовим клубом національної збірної України. І це при тому, що кращі молоді гравці віком від 12-ти до 19-ти років зібрані в Донецьку та Києві. Однак шансів витіснити із складу куплених за великі гроші іноземців молоді українські гравці в «Динамо» й «Шахтарі» практично не мають. Футболісти, які складають основу юнацької та молодіжної збірних країни, продовжують «киснути» в других командах, граючи проти команд нижчої ліги. Куди цим хлопцям подітися? Тепер вихід є — в «Дніпро». Про те, що за команду Дніпропетровська успішно грають шестеро «списаних» динамівців Києва, не писав хіба що лінивий. А що поробиш, коли це й справді так?
ІСТИНА ПОСЕРЕДИНІ
Ідеологічну суперечку, яку було окреслено вище, може вирішити й вирішить лише гра футболістів, результат, досягнутий на футбольному полі. Коли команда виграватиме, улюбленцями глядачів, кумирами мільйонів стануть усі футболісти, нехай вони будуть хоч коста-ріканцями, хоч монголами. Головне — щоб команди справді хотіли перемагати в усіх змаганнях, а не переслідували інші цілі, що проглядається в політиці значної частини наших клубів. Абсолютно не піддається поясненню ідеологія спонсорів «Металурга» із Запоріжжя, «Арсенала» з Києва, «Карпат» зі Львова. Команди-середнячки щороку по вінця заповнюються маловідомими екзотичними іноземцями, незірковий статус яких видно навіть з верхнього ярусу трибуни. Нормального пояснення витрачанню чималих коштів на запрошення іноземних гравців у той час, коли «Металург» не має свого стадіону, «Карпати» — нормальної бази, а «Арсенал» — ні першого, ні другого, знайти неможливо. Тому й перспективи названих клубів у щільному тумані, а глядачі приходять лише на їхні ігри з лідерами.
Звісно, хочеться вірити в краще, хочеться сподіватися, що ми й справді біля самого порога великої європейської футбольної сім’ї, де улюблена гра мільйонів не тільки приносить людям позитивні емоції, але й допомагає заробляти гроші. Ми бажаємо нашим командам перемог. Якщо вони прийдуть, з ідеологією стане одразу легше.
