В Україні існує 12 колоній для неповнолітніх, у кожній з яких у середньому знаходиться по 200 осіб. Навряд чи суспільство задумується над тим, з якими труднощами стикаються вони після виходу на волю. Проте перелік їх вельми великий.
Фахівці, що займаються соціальною адаптацією молодих людей, які відсиділи строк у в’язниці, зазначають, що перше, з чим доводиться стикатися такій людині — це проблема прописки і проживання. «Більшість колишніх ув’язнених втратили своє житло, — розповідає віце-президент благодійницького фонду «Міжнародна ліга прав дітей і молоді» Олександр Шавріцький. — Часто трапляється так, що близькі приватизували квартиру, продали її і виїхали. І молодій людині просто нікуди повернутися». При цьому, природно, порушуються її права: адже, згідно з законом, вона має право на цю житлоплощу, а отже, продаж міг бути тільки з її згоди або ж зі згоди органів опіки. Поселити її у будь-якому гуртожитку нереально. Скажімо, у Києві всі вони перебудовуються під приватні квартири. З пропискою пов’язана проблема оформлення паспорта і військового квитка. А до того ж виникають проблеми і у взаємовідносинах з правоохоронними органами, які, зі слів експертів, часто провокують колишніх ув’язнених знову ступити на слизьку доріжку. Крім того, що перш ніж хлопець чи дівчина отримають нарешті своє посвідчення особи, проходить два місяці, на них ще і тиснуть морально — говорять, що на волі вона довго не затримається. Це при тому, що самі молоді люди у своїй більшості лишають зону з бажанням «зав’язати», і, як правило, за словами співробітника Центру соціальних служб для молоді Голосіївського району Наталії Варич, не відчувають озлобленості до оточуючих. Однак, за її спостереженнями, п’ята частина тих, хто повернувся з місць не таких віддалених, з’являються через певний час там знову.
Незважаючи на те, що останнім часом у колоніях розпочали проводити паспортизацію тих, хто звільняється, проблема до кінця не вирішується. А якщо немає паспорта, то вмить виникає ще одна проблема. З працевлаштуванням. І без цього мало хто з роботодавців радий бачити у себе такого працівника, вважаючи, що у того виключно великі запити при мінімальних здібностях. «До мене одного разу прийшов 42-річний чоловік, — розповідає Н. Варич. — Прийміть, будь ласка, крім вас, мені ніхто не допоможе. Я йому: але ви за віком не мій контингент. А він відповідає: а ви відніміть від моїх 42 ті 25, що я відсидів».
Експерти зазначають, що серед тих, хто звертається за допомогою у соцслужби, велике бажання продовжити навчання, відновитися на колишньому місці, піти на курси водіїв чи комп’ютерні. І з цим їм допомагають: за словами Олександра Шавріцького, у Києві діє близько семи організацій, що займаються програмою «Соціальний супровід осіб, які повернулися з місць позбавлення волі», що охоплює тих, кому до 28 років. «Ми займаємося двома колоніями — Бережанською і Прилуцькою, — розповідає О. Шавріцький. — У першій приблизно 160 осіб (з них киян — до 25), у другій — 300 (жителів Києва — 65—70). Щомісяця з тих, що вийшли звідти, до нас звертаються до десяти клієнтів зі різними проханнями. І з кожним ведеться індивідуальна робота, щоб той зміг якнайшвидше реабілітуватися».
Крім того, усі звільнені зазнають серйозних труднощів з адаптацією — соціальною, психологічною, юридичною. Адже вони навіть не знають, куди звернутися, які документи треба оформляти. Потрібен юрист, який чітко направить туди, куди треба. І, звичайно ж, у жодному випадку не можна обмежуватися тільки цією допомогою — потрібна копітка і коректна робота з колишніми ув’язненими, щоб уникнути рецидиву.
У зв’язку з цим хочеться розповісти ще про одне — про експеримент, який недавно розпочався у Києві. Це програма примирення жертв і правопорушників. Поки вона охоплює тільки два райони — Дарницький і Дніпровський. Це так зване відновне правосуддя, характерне для розвинених країн: Австрії, Великої Британії, Нової Зеландії, Норвегії... Там воно навіть має законодавчу основу. За словами координатора програми Віри Землянської, суть експерименту в тому, що ворогуючі сторони зустрічаються у присутності нейтрального посередника — не судді, не арбітра, а психолога, юриста чи соцпрацівника. Найголовніше — розповісти про свій біль, спробувати пояснити мотиви своєї поведінки, розповісти, які наслідки довелося пережити. У результаті злочинець бачить реальні результати свого діяння, кається. А потерпілий позбувається комплексів, набутих від переживань. Іноді буває, що потерпілий навіть допомагає своєму ворогу знайти роботу. У США подібні зустрічі влаштовують навіть з убивцями і батьками убитого, у нас же поки що — лише з тими, хто вчинив крадіжку, грабіж чи угін.
