Судячи із політичних заяв, зроблених наприкінці минулого тижня, надій на те, що сьогодні, із початком нового пленарного тижня, роботу вищого законодавчого органу буде розблоковано, небагато. Утім, кут, до якого було загнано Верховну Раду в результаті блокування роботи сесії частиною депутатів, не може бути глухим. Кризу, безумовно, буде подолано. Питання сьогодні не в способі виходу із глухого кута і навіть не в напрямку цього виходу. Питання лише в адресі, за якою в «день Ч» зберуться члени парламентської більшості, аби повторити успішний досвід майже читирирічної давнини.
На чому базується впевненість автора саме в такому сценарії подальших подій в українському парламенті? Далеко не на окремих фразах, які проскакували у висловлюваннях низки політиків. А в тому, що нинішня українська політика практично не залишає місця для будь-якого іншого реального сценарію.
Можливості примирення практично вичерпані. Опозиція переконалася в своїй нездатності змінити ситуацію на свою користь в існуючих умовах. А це означає, що політичну реформу проголосують без участі прихильників Ющенка. І омріяне місце поруч із «народним президентом» може одразу перетворитися на нічим не підкріплене марення. Хоч би що говорили про недосконалість нинішнього регламенту Верховної Ради, про не зовсім коректні методи роботи членів окремих фракцій більшості задля залучення на свій бік додаткових депутатів, усе це відбувається в рамках процедури і не може бути оскаржене в судовому порядку. Тому вихід лише один — створення кризової ситуації, за якої, на думку організаторів, діятимуть дещо інші правила.
Очевидно, що поки одні політики стоять біля трибуни парламенту, інші в шаленому темпі шукають шляхи до подолання ситуації на свою користь. Що може сьогодні опозиція? Повторити сценарій минулого року, коли більшість у схожій ситуації пішла на компроміс і не довела справу перерозподілу парламентських комітетів до кінця? Але ж надворі зовсім інший рік і не тільки за погодними умовами. На що можуть спиратися сьогодні ті, хто блокує трибуну ВР? На що послатися, апелюючи до народу?
Даруйте за політичну некоректність, але із-за підвищення цін на хліб ніякої кризи не буде. Ті, хто робить на це політичну ставку, живуть у ще більш віддаленому минулому, ніж прихильники Петра Симоненка. Ніколи вже не повторяться черги за хлібом і запаси сухарів на чорний день зразка кінця вісімдесятих — початку дев’яностих. Народ став розумнішим за тих, хто збирається ним маніпулювати. Голодних людей на вулицях українських міст і сіл сьогодні в кілька сот разів менше, ніж нетверезих. Але ж ніхто не збирається робити політичну ставку на боротьбу із подорожчанням горілки! Хоча таке має місце, причому процентне співвідношення приблизно таке ж саме, як і в подорожчання хліба.
Так само не буде різких дій глави держави, на які може сподіватися опозиція в своїх розрахунках. Леонід Кучма настільки часто за останні дев’ять років обіцяв вжити заходів до недієздатної Верховної Ради, що боятися цих погроз щонайменше несерйозно. Президент зацікавлений у політичній реформі — це безперечно. То чого ж йому розпускати парламент, який цю реформу майже готовий здійснити?
Отож, варіантів виходу із кризи переможцями в опозиціонерів не проглядається. Вони можуть тільки не так відчутно програти. А залежить все, як завжди, від комуністів. Якщо шістдесят дисциплінованих марксистів-ленінців підуть із більшістю в попередньо вказаний Український дім (до речі, хіба решта столичних будівель — неукраїнські?), то сподіватися ющенківцям та їхнім ситуативним союзникам не буде на що. Якщо ж комуністи не погодяться допомогти більшості, що навряд, перехід до вищевказаного дому відбуватиметься у більш напруженій і нервовій атмосфері. А в іншому альтернативи подальшому розвитку подій не проглядається. Невідома лише точна адреса зібрання більшості. Чекати її оголошення залишилось зовсім недовго?
